Життя Панаса Мирного

Тече потік у ярочку... Ось його початок: б'є джерельце з-під гори, мов ящірка,сюди-туди звивається в траві. А далі — поголубіла стрічка, поширшала, вже дзюркотить і журкоче струмок, по дорозі нові джерела його наповнили, і — потекла річка-невеличка... Так і велика ріка починається,— десь під горою, на луці або в лісі з маленької кринички. У неї вливаються струмки і потоки, річечки і ріки, вітер гонить хвилі по ній, і вже вона поїть своїми водами ниви, луки, ліси і відбиває в собі голубе небо і хмари, сонце і чайки, що пролітають над нею, журавлині ключі і гордого орла в піднебессі, блискавицю і веселку, місяць і рясні зорі, вечірню заграву і рожевий світанок... Плине широка й глибока ріка повз міста і села, поміж плавнями і степами. А ось і гирло. Тут береги ріки обриваються, і води ринули в море, в океан...

Отак і життя людини. В одного воно — як гірський, потік, що бурує й котить каміння в долину, в другого — мов у тої степової річечки,— тихе, мілке, заросле лепехою... А в третього — як та живодайна, повновода й могутня ріка. Плесо її широке, береги оперезані плавнями, течія чиста й невпинна. Все росте, буяє і в ній і коло неї.

Така ріка життя й великого художника слова українського — письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка).

Народився він за кріпаччини,— 13 травня 1849 року,— а помер після Жовтневої революції, коли ше не втихли громи боїв громадянської війни,— 28 січня 1920 року в Полтаві.

Почалося його життя в тихому містечку Миргороді на Полтавщині. Потекло воно вузеньким срібним струмочком раннього дитинства.

Глибокий слід залишають у пам'яті перші дитячі враження.

А які ж то були враження?

Батько Паньсів, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства. Мати, Тетяна Іванівна, походила з сім'ї дрібного чиновника. Панас Мирний в одній статті згадував; "Батькові жалування у ті часи було дуже невеличке, і якби не своя земелька, то доводилося б сім'ї й голодувати. А сім'я уже була хоч і невеличка, та й немала на такий достаток: окрім старшого Івана, було ще два хлопці та дівчина. Кожного треба було й одіти і ще про невеличку освіту потурбуватися..."

Батько з усіх сил тягся, щоб кожному з дітей дати освіту. На кого ж він хотів їх повиучувати? В тих умовах дітям чиновника єдиний стелився шлях — у писарі, в казначеї, в бухгалтери, тобто в чиновники. Поле діяльності — канцелярія; вислужування, рабське схиляння перед начальством; нудні папери, рахівниця... І то була батькова мрія — пустити синів по цій дорозі. Така доля призначалась й малому Панасові.

Ой, чи не замулиться, чи не пересохне струмок його життя, чи не заросте лепехою? Де ті джерела й потоки, що наповнять його живлющою водою?..

Віддали Панаса вчитися в Миргородську початкову школу. 1867 року батька перевели з Миргорода в Гадяч, туди і вся сім'я переїхала. Там 1858 року Панас вступив до повітової школи, в якій провчився чотири роки.

Добре йому давалась наука, багато він читав і почерк мав чудовий. А добрий почерк для службовця в канцелярії — то майже талант.

Та найбільшою втіхою для Панаса були книжки.

Згадаймо лишень, що писав Тарас Шевченко про своє дитинство:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду...

І якщо кріпацький хлопчик Тарас Шевченко дуже рано переписував собі на аркуш пісні Григорія Сковороди, то чи міг не познайомитися з ним дуже рано й Панас Рудченко на Лівобережній Україні — яку в свій час уздовж і впоперек обходив Григорій Сковорода і залишив по собі славу серед письменного й неписьменного люду? Мабуть, і портрет Сковороди висів у батьківській хаті. Бо то ж таки була сім'я службовця, і вчився ж Панас у міській повітовій школі, а не в глухому селі в дяка. Мабуть, малий Панас також в дитинстві чув пісні від кобзарів і лірників, ве відаючи, що то "псальми" Сковороди, як вони тоді звалися. І ті мудрі пісні заронили йому в душу зерна великих дум про життя людське.

Звичайно ж, читав він славетну "перелицьовану "Енеїду" Котляревського, бо ім'я Котляревського було відоме на Полтавщині і вся Полтавщина пишалася своїм земляком та його творами.

Не міг Панас не перечитати ще в школі творів Миколи Гоголя — теж земляка, його "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Миргород", "Сорочинський ярмарок", бо це ж усе писано було про рідні місця Панаса Мирного. Молоду уяву також заполонили образи козаків-запорожців — Тараса Бульби, Остапа і всього товариства низового — безтямно хоробрих, сильних, гордих, вільних, цілком протилежних тому затурканому дрібному чиновництву, серед якого минало дитяче і юнацьке життя майбутнього письменника.

...Од людей щоденно чував Панас про сваволю панів і про ту кривду, яку вони чинили покріпаченому селянству, чув зойки й плачі поневолених, на ярмарку слухав думи, що їх співалж кобзарі про минуле України. Слухав пісні й казки народні.

Враження від почутого та прочитаного лягало в його дитячу пам'ять, як зерно в грунт. Колись воно зійде, зазеленів, заколоситься!

Панас мав старшого брата Івана, який дуже рано почав займатися літературною працею. 1860 року, тобто коли Іванові було 15 років, надрукував він у газеті "Полтавские губернские ведомости" перші свої зібрані фольклорні матеріали.

Наслідуючи брата, яким він дуже пишався, Панас почав і сам записувати народні пісні та приказки, в нього поглибилась увага до слова, до народної мови. 1862 року, коли Іван був вільним слухачем Київського універзитету і було йому всього сімнадцять років, з'явилася його перша стаття в петербурзькому журналі "Основа", в якому друкувалися тоді поезії Тараса Шевченка та твори інших українських письменників. Тремтячими від хвилювання руками узяв Панас той номер журналу. Скільки було радості в обох юнаків!

Хтось скаже: "Та невже ж він у тринадцять років міг цікавитися такими речами?"

А чому — ні?

Леся Українка свій вірш "Надія", який і досі чарує нас своєю мелодійністю, написала 1880 року, коли їй було всього дев'ять років. Вірш породили думки про важливу подію,— її тітку О. А. Косач було вислано за діяльність проти царського уряду.

Перша збірка поезій Максима Рильського — "На білих островах" — вийшла в світ, коли поетові було 15 років.

Панас закінчив Гадяцьку повітову школу 1862 року, на цьому його шкільна освіта й закінчилася. Але ж учитися він не перестав — навпаки, він іще з більшою наполегливістю здобував освіту самотужки, перечитував твори українських, російських та світових класиків.

Історія світової культури знає багато випадків, коли дуже талановиті люди неймовірними зусиллями волі самотужки опановували знання свого часу. Приклад шукати недалеко. Геніальний російський письменник Максим Горький ніякої — ні вищої, ні середньої школи не закінчував, але він жадібно здобував освіту сам, він ніколи не міг угамувати своєї спраги знати все про людське життя. І, як наслідок цього, Максим Горький ще замолоду вийшов на вершини світової культури і був одним з найосвіченіших людей своєї доби.

Панас Мирний належить саме до такої категорії людей. Школа дала Панасові тільки перший поштовх у навчанні, а далі він уже сам проходив свої "університети". Через три роки після закінчення школи юнак записує в своєму щоденнику думки, які викликають подив і зачудування. Коли він устиг стільки перечитати, щоб так зріло міркувати! Адже ж одразу по закінченні школи пішов Панас працювати писарчуком! На самоосвіту в нього залишалось дуже мало часу. Після служби до пізньої ночі, одриваючи години од сну, читав він і писав. І так цілий вік. І коли був юнаком, і коли став відомим письменником...

Напевне, ще в школі читав він і друковані, а також недруковані твори Тараса Шевченка, які ходили в списках з рук у руки, мов палаючі смолоскипи революції: "Заповіт", "Сон", "І мертвим, і живим, і ненарожденним...", "Холодний Яр" та інші. Ходили вони по руках потайки, але в душах читачів викрешували блискавиці й котили гуркотливими громами бунтарського духу, закликали до революції.

По всій Росії, а особливо на Україні, вибухали в той час селянські повстання. Гнів народу двиготів, гув у глибинах, віщуючи землетрус, ось-ось прорветься земна кора, шугне до неба вогонь і потече лавина — кара народна панам і паненятам за всі вікові кривди, за кров, за гніт, за сльози.

Схаменіться! будьте люде,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...—

гримів голос Тараса Шевченка.

Російський цар і пани стурбувалися, бо бачили, як перед тим по країнах Західної Європи прокотилася могутня хвиля революції. До того йшло і в Росії. Що ж робити? Як уникнути революції? І вони знайшли вихід.

Із щільно закритого казана, в якому кипить вода, час від часу випускають пару, бо як не випустиш — вона розірве найтовщі чавунні стінки. Отак і пани зробили. Вони випустили бунтівливу "пару" народного гніву,— скасували кріпаччину, але ошукали, одурили селян. Пустили їх "на волю", але без землі або з дуже убогими наділами. Селянин опинився на волі, можна сказати,— сам собі пан, та якщо своєї землі немає, то мимоволі підеш до пана проситися на роботу і працюватимеш за ту платню, яку він тобі призначить. І працюватимеш до сьомого поту. Він тебе купив і за ті копійки кров з тебе висмокче і жили повитягає. "Голодна воля",— так назвав її пізніше Панас Мирний, ставши письменником.

Коли скасувалася кріпаччина, учневі Гадяцької повітової школи Панасові Рудченкові було 12 років. Перед очима допитливого підлітка відбувалася велика громадська подія. Кругом нього клекотіло й гаморіло. Одні раді були й такій волі,— хай і голодна, аби воля... А інші чекали нагоди, щоб силоміць відібрати в панів землю.

Юний Панас Рудченко не міг ще збагнути усього дитячим розумом, але враження від подій і від розмов старших глибоко відкладалися в його пам'яті. І згодилося все це пізніше йому не раз.

І тоді, коли писав "Лихий попутав", і тоді, коли малював картини життя народного в повісті "Лихо давнє й сьогочасне".

Могутні потоки вливалися в річище юності Панаса Мирного, потоки од великих рік Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка...