Смішне – як основа творчості Остапа Вишні (курсова робота)

Смішне – як основа творчості

Остапа Вишні

План

1. "Уродженець краю, де завжди було в шані гумористичне слово" (У. Дузь).

2. "Моя автобіографія" – твір, який має кілька мистецьких пластів"

3. Українська ментальність у творчості О.Вишні (гумореска "Чухраїнці").

4. Засоби комічного в "Зенітці"

5. Тема любові до природи, її захисту в "Мисливських усмішках"

Сатирично-гумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко. Веселу книжку люблять всі. Хотілося б вловити в цьому приємний відгомін тих благословенних часів, коли в українській літературі засіяла зоря на ім’я Остап Вишня. Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з’ясувати, хто він, легендарний Остап, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучився… перед нами життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої таємниці, частково поховані в недоступних архівах , а частково збережені в усних джерелах, що не завжди співвідноситься з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в період світлих надій і чорної розлуки, епохальних звершень і масового терору.

Іронія літературної долі О.Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед всіх українських сміхотворців, удалося вижити ( а загинули майже всі, зокрема, Василь Чечвянський – рідний брат, Юрій Вухналь, Кость Костко, Юхим Гедзь ) й дочекатися настання "відлиги", коли вперше за чверть віку з’явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити цей веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів долюклів меч берієвської інквізиції.

13 листопада 1889р. на хуторі Чечва, біля тихого містечка Груні, що на Полтавщині, в маєтку поміщиків фон Рот народився хлопчик Павло Губенко. Хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і вперше його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській білій хаті, де жив його батько Михайло Кіндратович Губенко – колишній солдат царської армії, а потім прикажчик у фон Ротів. Через шістнадцять літ після цієї події він не без лукавого усміху запише в щоденнику : "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині, бігав, ширяв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала в голову. Спасибі матері!"

У цій хаті крім Павла, народилося ще шістнадцять Губенків, і вже сама ця обставина змушувала батьків добре-таки сушити голову над одвічним і легким родинним питанням: як влаштувати дитину в школу, як звести кінці з кінцями, щоб дати їй освіту та вивести в люди.

Ось як згадує про це Остап Вишня у творі "Думи мої, думи мої…" "Потім освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід – і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти цю лінійку, я б її поцілував!").

Потім з Павлушки вийшов Остап вишня. Письменник. Так як же я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку вчителеві І.М.Мовчанові. І я вдячний".

Ті, хто близько знав сімейство Губенків, стверджували, що батьки письменника були охочими до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів’їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з підписання "тестаменту". Про це розповідав сам Павло Михайлович – батько помер у нього на руках. Коли Михайлу Кіндратович подати для прочитання і підпису текст, він зібрав усі останні сили і почав читати вголос: "Я Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…" Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко".

В "Автобіографії" письменник згадує:

"Оддали мене в школу рано . Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу, прийшов додому, а батько каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати . Повезу іще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде .

Повіз мене батько в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повів і віддав мене в Зіньківську міську двокласну школу.

Зіньківську школу закінчив я року 1903 з свідоцтвом, що мало бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого розряду. Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало".

Отже, вчився Павло охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двохкласної школи повіз мене на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та ба! Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки – не було на те грошей у багатодітній сім’ї. Спорядили Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військово-фельдшерську школу, де вже рік навчався його брат Василь на "казьонний кошт" як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, особливо любив читати Гоголя. "Так од дитинства і до старості з Гоголем" – писав у останні роки свого життя Остап Вишня. "Певне, якби не Микола Васильович, — признався письменник, — то лікарював би я, очевидячки, всеньке своє життя. Це він потяг мене в літературу". Щодо театру – то, певно, жодної прем’єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька – митці, які назавжди залишилися в серці Остапа Вишні прихильність до цього виду мистецтва.

По закінчення військово-фельдшерської школи – служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. "Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив". За цією іронічною фразою – колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях – самоосвіта. На цей час батько вже помер і потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх у 1914р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

"Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради і університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді ло св.Софії, з св. Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну Раду. ДО того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я.

Державний муж, одним словом" ("Моя автобіографія")

Писало це в березні 1927 р. І, як бачимо, з легким серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з’ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду – світла дорога до щасливого майбутнього і можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу того, як він вертівся в роки революції. Лише від часу написання цитованої автобіографії близько шести літ, і в "компетентних органах" згадують його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору і до безневинної іронії…

Проте за наведеною вище гумористичною цитатою письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому здавалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царського гніту Україні вже розпочалося національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для Батьківщини час. В біографії Остапа Вишні були і Центральна Рада і Свята Софія (тобто Софійський собор, де відбулися найголовніші політичні акції періоду Центральної Ради і Директорії), зрештою був і Кам’янець-Подільський… Під час громадянської війни, особливо розгулу денікінщини , чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого саме до Кам’янця. В житті Остапа Вишні це короткочасне перебування на Поділля відіграло фатальну роль. Туди ж, до Кам’янця приохочувала й петлюрівка Директорія і це кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився в цьому місці , тінь Кам’янця нависла над багатьма українськими літераторами чорно-кривавою хмарою. Але саме в цьому місті почалася літературна робота Остапа Вишні.

"Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у "Робітничу газету".

Секретарював там Хомик (молодий).

Прочитав і сказав "Добре".

І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до "Народної волі"

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: "Добре".

І надрукував".

Твір, про який згадує письменник, мав назву "Демократичні реформи Денікіна" (опублікований 1919 року за підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної Ради, але надрукувати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу – "Народна Воля", пізніше "Трудова громада". За неповних два місяці опубліковано понад 20 творів.

У 1920р. Павло Губенко повернувся до Києва, і ті, кому належало турбуватися про захист революцій, не обійшли його увагою: він був заарештований, а через півроку, після детального з’ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту його писань, звільнили. У вирішенні його долі в той драматичний момент узяв визначний діяч КП(б)У В.Елланський , що згодом став одним з фундаторів української літератури і відомий тепер читачам я Василь Еллан-Блакитний.

Залучивши до роботи у "Вістях ВУЦВК" тоді ще невідомого Павла Губенка, В.Еллан-Блакитний відкрив йому найбільш перспективний шлях творчого зростання.