Спільне минуле нації дійсно сприяє виникненню стимулів (чи реальних, чи уявних) майбутнього. Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації… Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо свій завтрашній день".
Мудрість – це означає "сплодити, виносити і зродити спершу як свій задум оцей зміст, оцю форму, в якій має виллятися завтрашній день" (Д.Донцов) чи використовуючи термінологію Аристотеля із форми "метафізичної" втілитись вже у формі "фізичній".
В контексті мудрості провідної верстви, її представник "мусить мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя…", і спільнота ця має бути не утопічним "повітряним замком", а соціальним організмом, що, з одного боку, забезпечує свою внутрішню стабільність та рівновагу, а з іншого, має зовнішню доконечність та відпорність.
В цьому проявляється покликання еліти — витворення ідеї, яка стане для нації дороговказом, планом будування майбутнього. Як зазначає Ренан "В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна програма дії для всіх…". А відтак, національна ідея, незважаючи, екстенсивних рис вона набуває, чи інтенсивних, повинна мати такий сенс і таку форму, щоби кожен відчув себе причетним до ролі будівничого майбутнього нації.
Таким чином сполучення шляхетності та мудрості – жадання і потенції бути елітою разом із стратегічним розумом творення бажаного "завтра" є іманентними рисами провідної верстви в концепції Д.Донцова. Але це не все: треба ще мати силу та мужність нею скористатися в разі потреби.
Мужність має дві сторони: внутрішню, що визначає принциповість та безкомпромісність дотримання власного ідеалу, та зовнішню, яка проявляється в активізмі. Віра в свою правду змушує нести її людям неправим. Це ліпше, аніж хтось буде нести свою неправду до нас. Свою віру слід впроваджувати всередині національного організму через рефрен другої точки Декалогу — "Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації", та ззовні неї на засаді точки десятої: "Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави".
Погляд на світ як на Єрусалим в руках невірних. Погляд на життя, як на одвічний хрестовий похід.
ІІІ. Орден.
Дмитро Донцов, проаналізувавши стан малоросійського "масового суспільства" та соціальну непридатність його ерзац-еліти, наголосивши на необхідності постання нової провідної верстви, йде далі, розвиваючи тезу про ключові предикати національної лідерської організації. Це вже не поодинокий "пустельний самітник" Ф.Ніцше, вона постає як ієрархізована структура, "щось подібне до Ордену, окрему положенням в суспільстві й духом верству "луччих людей" …яка поповнялася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, "чисткою" охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму і силу".
Наявність та дія орденської будови єдина здатна в умовах загальної дестабілізації та зневіреності подолати з одного боку внутрішню анархію та партикуляризм нації, а з іншого протиставити здорові сили суспільного організму усім шкідливим зовнішнім чинникам. "Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лиш люди, натхнені запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням стятися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами Чину".
Відповідність такому покликанню, за думкою філософа, може бути досягнута лише за наявності наступних умов:
1) Мета діяльності Ордену – революція, переворот оточуючого невірного світу.
2) Безкомпромісність – там, де є ствердження ілюзорності та неправдивості оточуючого, там не може бути домовленостей і "золотих середин" із марами.
3) Внаслідок такого ставлення формується почуття власної непомильності – Sint ut sunt, aut non sint!
4) Непомильність будується на Догматі Віри, на відданості світогляду.
5) А відтак "цінності чужих світів потрібні нам лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі" (Д.Корчинський). Безкомпромісність, непомильність, догматизм, революційність не заради "самого процесу", а щоб на місце вівтарів фальшивих богів "внести …власних святих" (Д.Донцов).
6) Постання нового авторитету, культу одиниці й активної меншості.
7) Такий культ вимагає суворості як від себе, так і від оточуючих, ідеалізм, формування ідеалу "лицарів абсурду".
Врешті-решт догматизм Ордену коріниться в його суті, і не завжди в його формах. Дії організації мають бути сучасними та адекватними добі дії, в кінцевому рахунку "прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переходової доби".
Таким чином, теорія еліт Дмитра Донцова має радикально-оперований напрямок, спрямований на подолання криз межичасового періоду. За цієї причини, зазначені в роботі позиції можуть здатися комусь поверховому та недалекоглядному неактуальними, застарілими, та нереальними. Можуть закинути, що сучасна влада вже не є демократичною беззубою комашнею початку ХХ століття. Так, не є. Але коли смуга транзиту перевалила вже третю п’ятирічку і нація продовжує деградувати, на всі ці закиди ми відповімо тезою Дмитра Донцова, яка і підсумує нашу доповідь: "Помилка демократичної інтелігенції була в тім, що вона думала, що механічно можна набудувати… палаци, парляментарні будівлі, міністерські канцелярії, посадити в них… представників голоти, убраних у відповідні однострої: президента республіки, послів, сенаторів,… і думати, що під булавою цих людей, яких кругозір не виходив за межі вузького овиду їхніх буденних інтересів, держава почне жити, дихати і ділати. Так не сталося: коли представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості. Свій дух угодовства зі всякою силою чужою чи силою свого власного захланного плебса, свою трусість, свою тупість і брак всякої дисципліни, вносять як політично формуючі ідеї державної міри, нічого з цього не виходить. Подібна ігнорація основних законів функціонування суспільного організму допроваджувала, завдяки таким елітам, суспільність до розкладу. Роблячи з усього: з політичного служіння нації, з політичних урядів, з парляментів, з церковних амвонів звичайний ґешефт, відскочню до особистої кар’єри, до задоволення всіх тих дрібних потреб своїх особистих, своєї родини, кляну, або парафії, як вони привикли це робити в своїм містечку, така еліта забивала самий дух, яким одушевляється всяка суспільність, робила з національного життя велику брехню, а з нації живий труп. В які б пишні шати не вбиралися представники цієї плебейської еліти, на які б курульні крісла і трони не сідали, на яких прем’єрських фотелях не знаходили б собі місця… на які б церковні амвони не входили, — ніколи з них не виходили ні Наполеони, ні Бісмарки, ні Пітти, ні Ришельє, ні Клємансо, ні Мерсіє, ні Вишенські, ні Петри Могили, ні Хмельницькі, ні Київські Іларіони".
Леонтій Шипілов, м. Харків
Містика Дмитра Донцова і сучасність
"Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас."1 Цю цитату з Біблії Дмитро Донцов використав, коли пояснював причини поразок у визвольних змаганнях української нації. А причина та в тому, "що робилося тільки половину діла"2, причина в тих двоєдушних людях, які "…чинять перше, та не мають відваги на друге, …тому й не можуть відігнати диявола від себе, ані від країни своєї"3 А боротьба "матеріяльних сил, що йде у видимому світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних спіритуального характеру; бо сила, що дасть нам фізичну перемогу, б’є з невисохлого джерела прадавньої містики…"4 Сили треба шукати не тільки в зброї, сили треба шукати в духовному джерелі нашої країни. Цим джерелом є наша містика, яка народжує місію, а та ідею, а ідея завершує все конкретними діями – політикою. Бо "все починається з містики, і все кінчиться політикою"5
Донцов пише, що містика у кожної нації специфічна, різноманітна, у кожної нації вона своя і може виявитися для іншого народу ворожою, отож " хто прийме чужу містику, той нехай і частково, прийме і чужу місію і чужих пророків, які за своїм духом можуть бути йому зовсім чужими."6 Ми можемо впевнитися в цьому, якщо порівняємо українських творців мистецтва і творців зарубіжних і побачимо, що Олена Теліга та Євген Маланюк значно рідніші нам, ніж Рубінштайн чи Пушкін, або Тарас Шевченко, ніж Міхалков. Це ще раз підтверджує те, що кожна нація має своїх митців, своїх героїв, свою містику, свою місію, а отже самостійно спрямовує свою політику. Більшість з нас знає і шанує нашу історію, наших героїв, а чи знає хтось нашу містику й нашу місію, перед Богом, перед людством і перед Україною.
Праця д-ра Д. Донцова "Хрестом і мечем" – ось дороговказ до прадавньої містики України, що показує цю дорогу навіть сліпим, тим хто спить і не знає, що скоро прокинеться і стане на боротьбу зі злом. Бо країна наша є берегинею Бога з його силами добра проти антихриста, що постійно міняє маски та постійно жадає ті сили добра знищити. Чи багато хто знає, що покровителем нашої землі є сам Святий Михайло, "…що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал"7. Так і Україна повинна запхати списа в "пащу змія", повинна повстати проти тих, хто і досі заважає нам нормально будувати свою державу, ми повинні твердо, рішуче, і без всякого остраху зупиняти тих, хто під маскою "старшого брата" намагається підбити нас під себе. Ми повинні боронити наш Київ, що є духовним серцем України, місто святої Софії, місто премудрості Божої. Бо за Золотоверхим Києвом таїться праджерело нашої містики. Київ є вогнищем, "…звідки промінювала велика Правда. Вона надихнула Шевченка, вона надихнула всі ідеї, якими трималася в купі, в силі і славі, колись з установами своїми держава українська за Володимира, Ярослава, Богдана і Мазепи, — ідеї права, упорядкованого, ієрархічного суспільства, культуру отчизни, віри, справедливості і конечности щитами і мечами огородити Святе місто і Землю від поганих."8
Невірні постійно хочуть Київ зробити своїм, зламати Дух його. Це антихрист, який ховається під масками держав-агресорів, що змінюються протягом всієї історії: спочатку Ханська орда, потім Польща, а потім і Москва, загроза від якої висить над Україною і зараз.