КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
6 січня 1938 В родині Семена Дем'яновича та Їлини Яківни Стусів у с. Рахнівка Вінницької області народилася четверта дитина — син Василько.
1939 Батьки Василя Стуса переїздять на Донбас у м. Сталіно (тепер Донецьк), працюють на хімзаводі.
1944 Шестирічний Василько йде до 1-го класу.
1954 Закінчивши із срібною медаллю школу, Василь робить спробу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Отримавши відмову через вік (16 років), подає документи на історико-філологічний факультет Сталінського педінституту (зарахували без іспитів, бо медаліст) і ціле літо ремонтує залізничні коли.
1959 Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь їде працювати вчителем, української мови та літератури в село Таужня Кіровоградської області. У листопаді йде служити в армію. (Служба — іронія долі—пройшла на Уралі.). 22 листопада в "Літературній Україні" виходить перша збірка творів з передмовою Андрія Малишка.
1961
Листопад Закінчення служби у війську.
Грудень Починає працювати вчителем української мови та літератури в 23-й школі м. Горлівки.
1963 Січень. Василь Стус повертається в Донецьк. Працює в шахті, потім літредактором газети "Соціалістичний Донбас". Влітку успішно витримує вступні іспити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Продовжує публікувати вірші в журналах "Донбас", "Прапор", "Дніпро".
1965:
Березень Самочинно організовує зустріч з молодими письменниками на Київському заводі ім. О. М. Горького.
4 листопада В. Стус підтримав протест Івана Дзюби та В'ячеслава Чорновола в кінотеатрі "Україна" на перегляді фільму
"НІ. ВИСТОЯТИ. ВИСТОЯТИ. НІ — СТОЯТИ"
(трагічна доля поета і незламного борця за вільну Україну)
ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ПОЕТА
Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Творчість його міцно ввійшла в історію української літератури, хоч повністю його поетичний доробок! уже ніколи не стане надбанням рідного народу: не менш шестисот віршів В. Стуса було конфісковано й знищено в страшні роки його табірних страждань. Проте й та частина, якій пощастило побачити світ, дійти до читача, засвідчила його могутнє обдарування, глибокий розум, безмежну любов до рідного краю, незламну могутність духу.
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рах-нівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. Дитинство, яке сам він назвав "гарним", проходило в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні.
Василь Стус згадував: "Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової "Ой люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно "Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи"—хвилює й досі". '.
У 1940 році сім'я переїздить до міста Сталіне (тепер Донецьк). Коли хлопчику виповнилося-6 років батьки віддали його до школи. Родина жила дуже бідно, не мала житла. "Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду опухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3—4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4-й клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна. Десь у 4—6 класі я майже весь "Кобзар" знав напам'ять",— пізніше згадував Стус. Але шкільне навчання залишило по собі безрадісну пам'ять, бо було для нього чужомовне. Та саме в школі прокинулась у Василя потреба віршувати, особливо тоді, коли в старших класах прийшло до юнака перше кохання.
Бідність, що була складовою державної політики, виховувала активний невідступний характер:
"Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об'їждчик — я втікав, але він _ верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав... за його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-річний хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали".
Після закінчення школи Василь Стус став студентом історико-. філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Вчитися йому було важко через матеріальні нестатки і казенність, схоластичність тогочасного вузівського навчання, фальш у висвітленні історичного минулого нашого народу.
Але, незважаючи на це, Василь Стус приймав активну участь у діяльності студентської літературної студії. Бо саме в ці роки він глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених митців — М. Рильський і В. Свідзинський, Б. Пастернак і Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке і Л. Толстой, В... Стефаник, А. Камю, В. Фрлкнер. Усе життя він виявляв інтерес до творів, які відзначалися неординарністю світобачення, інтелектуалізмом, філософським осмисленням дійсності, новаторством в галузі художньої форми.
У 1959 році Василь Стус закінчив інститут і почав вчителювати в сільській Таужнянській семирічній школі Гайворонського району на Кіровоградщині. Через 2 місяці його призвали в армію, та навіть за такий короткий час Василь Семенович зумів завоювати щиру любов своїх учнів і колег. Ще до призову в армію він підготував до ДРУКУ і надіслав до редакції "Літературної газети" першу добірку віршів, яка була надрукована в грудні 1959 року з теплим напутнім словом Андрія Малишка: "...Багато вже мовилося про те, що в нашій поетичній практиці, зокрема в роботі молодших і молодих поетів, багато штампу, сірости і поверховості, отих загальнонадуманих "відписок" на певну тему чи явище, які нічого спільного з поетичною творчістю не мають.
Тим радісніше стає на душі, коли серед потоку сірих і нудних віршиків, в яких поезія і не ночувала, натрапиш на свіже і справжнє поетичне явище. Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора. Це говориться не для пустослівної похвальби, а для того, щоб молодий автор Василь Стус бачив свої недоліки, швидше і глибше зростав і формував своє серйозне обдаровання. В одному з віршів він пише:
Не одлюби свою тривогу ранню...
І ми бажаємо йому цю "ранню тривогу", свій поетичний труд ніколи в житті не одлюбити, не загубити.
Щасливої дороги вам, молодий поете!" ^ — Два роки, з 1959 по 1961, у Стуса забрала армія, де вірші майже не писалися, оскільки на плечах — погони.
Після демобілізації Василь Стус викладав українську мову та літературу в Ґорлівській школі № 23. Його гнітило жахливе становище української мови на Донбасі, здавалося, що він робить даремну справу, а українська культура в регіоні приречена на поступове вмирання. Болем і тривогою за долю народу, його духовність і майбуття пройнятий лист Стуса до Андрія Малишка від 13 грудня 1962 року: "Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картинка дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Україно моя", тож скажіть, поете, що робити?" Уже в цьому листі Стус однозначно визначає своє місце в суспільному житті. 1961—1963 роки стали для нього "часом поезії". Стус працював літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас", багато писав сам.
У 1963 році поет вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.
МУЖНЯ МУЗА ПОЕТА У ДРАМАТИЧНІ 60—70-ТІ РОКИ.
СУД ТА ПОКАРАННЯ
Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоча і коротким розквітом духовного життя в Україні. Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників Павличка, Симоненка, Драча, Коротича, які прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину не як на гвинтик, а як на неповторну особистість.
Це було покоління новаторів, що будило національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності, несло з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводило українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва. І саме це покоління отримало назву "шістдесятники..."
"Шістдесятники" докорінно оновили арсенали поезії, виробили нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов'язаних із досягненнями науково-технічного прогресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою деструктували застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.
Однією з істотних прикмет творчості молодих митців було органічне злиття народно-пісенного начала з інтелектуальним, філософським, орієнтація на нові досягнення світової літератури, поетичне освоєння реалій науково-технічного прогресу, їхня творчість, громадська діяльність послужила детонатором пробудження національної самосвідомості народу, значним чинником розквіту (хоч і недовгого) українського мистецтва.
З другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З усунення від влади Хрущова розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх інакомислячих, начеплення на них ярликів "націоналістів", "дисидентів", арешти, заслання, гулагівські табори.
Кращі представники інтелігенції на чолі з Л. Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники Алла Горська та Панас Заливаха, літературознавці й письменники І.