До "280 річниці з дня народження Григорія Сковороди" (творча робота)

Реферат

Творча робота

до "280 річниці з дня народження Григорія Сковороди"

Ум всеосяжний і бунтівний.

Благословенні ви, сліди,

Не змити вічності дощами,

Мандрівника Сковороди...

Максим Рильський

Історія щоразу ставить перед людиною проблему переборення часу з його вічною тривалістю. Одні пристосовуються до часів, у яких живуть, і щезають так само безслідно, як і з’являються, інші намагаються змінити час, перебороти, вирватися з його невблаганності, – таким судилося безсмертя, вони випереджають свої епохи, вони належать прийдешнім поколінням, їм судилося вічність.

Так з глибин тисячоліть подають нам голоси безіменні будівники Єгипетських пірамід, приходять до нас з античного світу Сократ і Платон, здіймаються над жорстокістю рабовласницького Риму лицарі свободи Спартак і Катиліна, пробиваються крізь товщі віків титанічні постаті.

Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Шекспіра.

З–поміж великих імен, якими пишається український народ поряд, з Шевченком і франком, називаємо ім’я Григорія Сковороди, першого нашого ума, великого просвітителя. Філософ і поет, оригінальний і незалежний мислитель, бунтар думкою і самим способом свого життя, ось уже 280 літ височить він над нашою землею, мов творіння зодчих Київської Русі, піднімається, мов сплески народної душі у вільнолюбній козаччині й невпокореності гайдамаччини, промовляє за душевністю своєї поетичної сопілки, мов сумовито-задумливе звучання народної пісні.

Цікавий факт з історії початку XX століття.

У буреломі жовтневого перевороту дуже багато суперечливих сторінок, але, коли в 1918 році було підписано декрет про становлення пам’ятників видатним вченим філософам, письменникам, то поряд з іменами Радищева, Ломоносова, поставлено було ім’я Григорія Сковороди. Письменник В.Бонч–Бруєвич, який підготував до видання філософські твори Сковороди, в своїх спогадах наводить такі слова В.І. Леніна: "Коли настане час ставити пам’ятник Сковороди, то Ви повинні виступити і з’ясувати народові, що був Сковорода, яке значення він мав для всього людства.

Цікавий штрих видання підготовлених В.Бонч–Бруєвичем творів Сковороди було здійснено на кошти простого українського робітника машиніста Ф.Радзиковського, який давно задумувався над проблемами вічності, багато читав, шукав відповідей на питання життя ф діяльності людської. "Лицарі духу зникли, їх немає, а без них – не життя, а нудьга – говорив він В.Бонч–Бруєвичу. – Народ страждає й метається не маючи опори в істинних учителях, яким були б дорогі безмежні далі, питання вічності, а не слави й гордощів земних. Ось у нас на Украйні був такий лицар духу Григорій Савич Сковорода, але він повержений, його поховали й придавили столітнім гнітом. Його треба підняти, він повинен стати й піти.".

Цей епізод промовистий вельми саме тим, що в ньому відбилося найхарактерніше для постаті Сковороди – філософа глибока народного, пов’язаного з життям народним і своїми думкам, і своєю поведінкою, і своїм способом життя.

У геніїв завжди прості біографії, або й зовсім немає того що прийнято вважати біографіями, тобто переліку якихось зовнішніх подій і випадків, які, власне, і не зачіпають суті людини. Однак, як зауважив ще Гете, "художник повинен мати походження, знати, звідки він узявся".

Григорій Сковорода вийшов з самих глибин народу. Син простого малоземельного козака з містечка Чорнухи на Полтавщині, він, попри високу освіту, яку здобу, попри знайомства з сильними світу, до кінці дні не зрадив тим людям, з середовища яких вийшов, він залишався серед тих людей, увійшов у їхні думки, в їхні пісні і сподівання, і таким знаємо його й сьогодні, таким він лишиться у вічності...

В його життєписі зазначено невелику кількість подій. Але кожна – то найяскравіша сторінка душі великого філософа.

Народився в селі Чорнухи... Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки у 1992 році перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до літератора М.І.Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провід день свого народження Г.С. Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є і досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди – 3 грудня 1722 року.

Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: "двор Пелагии Сковородыхи, которой сын обретается в певчих". А батька названо не поважним ім’ям Сава, а "Савка", що вказує на належність родини до незаможних.

Малий Григорій мав виняткові здібності до навчання, і батьки віддали сина в науку до дяка, а від дяки, до Чорнуської церковнопарафіяльної школи.

У рідному селі Чорнухах Григорій затримався до 11-12 років, але на ціле життя вкарбовує у пам’ять все розмаїття дитячих вражень. Не випадково зустрічаємо в листах, написаних через десятиліття враження дитинства: "Я ще хлоп’ям вивчив баєчку" чи "я ще хлопчиком чув від знайомого Персіянина таку баєчку". А слухати і запам’ятовувати було що! Тоді ще носили по Україні невмирущу народну думу, натхненну козацьку пісню сліпі лірники і кобзарі, несучи своєму народові високі поетичні зразки художніх смаків і уподобань співвітчизників. Того впливу зазнав і Сковорода. Григорій мав від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, Що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Київська академія вабили кожного, вчитися в ній – було мрією багатьох. Перед її брамою. Зупинився зачудовано в 1734 році дванадцятилітній Григорій Сковорода.

Київська академія була першим вищім учбовим закладом на Україні. 1625 рік, рік відкриття Київської братської школи, вважається початком вищої освіти в Україні. У 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об’єднав братську школу з школою Кирко –Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум. З 1694 року колегіум називають Київською академією. Вся українська культура XVII-XVIII ст. – література, музика, живопис, архітектура – безпосередньо зв’язана з історією Київської академії, яка давала не лише добру світську освіту, але й високе патріотичне виховання. Сюди їхали вчитися з Петербурга й Москви, Білорусії й польші, Молдавії та Румунії, Болгарії, Сербії. Сама в 1734 році, коли Г. Сковорода прийшов у Київську академію, там перебував М.В. Ломоносов, працюючи в академічній бібліотеці.

Сковорода застав в академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначається в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно до царського указу дев’ятнадцятирічний із класу філософії стає солістом хору цариці Єлізовети.

Сковорода опинається в Петербурзі. Здавалося б: перед простим українським юнаком – шлях до запаморочної кар’єри. Козацьки сини, добираючись до царських покоїв, частенько й зупинялися там, як то було з синами козака Розума з-під Козельця, які стали Розумовськими й прогриміли на ціле століття. Мабуть, Сковорода теж міг мати неабиякий успіх при дворі, що видно вже з того, що залічено його було до почту імператриці Єлизавети Петрівни в час її подорожі на Україну в 1742 році. Однак, дивакуватий козацький син, приїхавши до Києва, не повернувся до столиці, а вирішив докінчувати своє навчання. Мабуть, це не був перший прояв його незалежності, коли згадати той малодосліджений факт, що син простого селянина з далеких Чорнух пробився до Києва і став слухачем Академії, славної тоді у всьому слов’янському світі і, кажучи відверто, відкритої все ж таки передовсім для дітей сильних світу того, а не таких, як Савчин син Грецько. Але щось було в тому козацькому синові таке, що штовхало його тільки до науки, давало силу долати всі перешкоди, не зваблюватися ніякими принадами, бути незалежним і самостійним у своїй життєвій поведінці, отже й у поглядах, що згодом виявилося повною мірою в його філософії і творчості!

1750 року Сковороду за його розлогі знання мов і наук, за розуміння й уміння музики і співу рекомендують до складу місії генерала Вишневського, який їде до Угорщини за дорученням самої імператриці й потребує для своєї місії чоловіка освіченого, сказати б, універсально, бо в обов’язки Сковороди входило бути мовби секретарем місії, капеланом, істориком, дипломатом, перекладачем, ерудитом, власне, місія–це й був Сковорода, який уже на той час знав досконало мови Європейські й давні, обізнаний був з філософією, літературою, природничими науками, відзначався здібностями видатними.

Генерал-майор Федір Вишневський мав високу підтримку й особливу ласкавість з боку порфіроносної імператриці, бо ж, за невід’ємними записами в історії царської династії, став її жаданим сватом. Це він свого часу, ще полковником, привіз до Петербурга із села Лемеші, що на Чернігівщині, молодого козака Олексія Розума, який, як визнали всі при царському дворі "мав приємний голос і красиву зовнішність". Тож він досить швидко був переведений посту царівни Єлизавети Петрівни, яка зійшовши на царський престол, розвела Олексія (вже!) Розумовського у графське достоїнство, а згодом пожалувала його в генерал –фельдмаршали, і врешті-решт оформила з ним шлюб, який, правда, не давав права престолонаслідування.

Чи треба ще раз підкреслювати, що ставлення імператриці до свого переяславського свана Федора Вишневського було постійно прихильним, майже родинним. Вона засипала свого вірного слугу й свата щедрими подарунками – від "царських дрібничок", таких, як медальйон власноручної різьби по дереву її батька Петра I, до кількох сіл – Жарбован, Карані, Дідичок та інших – на Переяславщині.

Он як хитромудро перемішається історія і конкретних людях, їхніх долях, їхніх життях! Зараз досліджено цікавий шлях Токайської місії, яка за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни від 6 квітня 1745 року повинна була квапити генерал-майора в дорогу, бо аж благала її імператорська величність "А коли можливо хоча б три сантала (діжечка-анкерок на 60 пляшок угорського вина) поштою прислати, бо ж зробилась потреба, а ніде вишукати неможливо, а я обійтися без нього не можу, що і вам відомо; не вагаючись, поквапилась у дорогу.

Наприкінці серпня 1745 року, в яблуневу спасівську пору, великий, добре налаштований обоз генерала Вишневецького рушив із Києва.

Понад три роки тривала мандрівка Сковороди.

1 2 3 4