"Жовтий князь" Василя Барки (курсова робота)

Реферат

Сторінка 6 з 7

Тому в одних із перших у них забрано хліб, брутально понівечено й пограбовано хату. З тієї першої руйнівної ночі постійно стала переслідувати всіх "невситима жадоба до їжі", "голод повиснув серед повітря і почав мучити". Природно, що з того часу людина перестає звично реагувати на світ. Барка зосереджує увагу читачів на тому, як іде в гнилище Мирон Данилович, як не реагує на красу світанку, спів пташок, хоча завжди це робив раніше. Тепер дивиться на все лише споживацькими очима ("...зиркнув і мимоволі уявив споживну істоту — без пір'я..."). Невдовзі він натрапить на птицю, що впала мертвою з неба, реакція буде іншою — настороженою, з передчуттям недоброго чогось, бо то знак "часу злого".

Мирон Данилович став незвично нервовим:

З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і загостреності, наставало зглушення в істоті, через що речі, важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні...

Усе єство заполонила одна мета — знайти щось їстівне для своєї сім'ї. Ця мета погнала його на Вороніжчину.

Сцена збирання в дорогу — згусток різноманітних емоційних почувань: надії привезти рятівний хліб і водночас непевності, страху перед невідомістю, пекучого жалю, настирливої турботи й відповідальності кожного за всіх рідних. Але звернімо увагу — все це без розлогих діалогів, внутрішніх рефлектуючих монологів, яких потребує реалістичний стиль викладу. Короткі фрази скупих розмов, чіткі рішучі рухи, злагоджені дії. Мовчать навіть діти. Зате як емоційно насичена, красномовна ось ця остання фраза: "Коли відходив від порога, стривожився дуже — вслід йому тихо плакали".

Так само емоційно вражаючою є розповідь про смерть старшого сина Катранників Миколки. Вона передається через опис напружених, розпачливих внутрішніх станів батька, матері, реакції менших дітей. Починається поверненням Мирона Даниловича додому, після відвідин Самохи, у якого одержав "два коржики з качанизни". Після зізнання Миколки "Я скоро помру" батько "неспроможний слово вимовити; душа скована...". Далі розкривається його внутрішній стан:

Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна.

Як бачимо, Мирон Данилович знаходиться у стані безпорадності й незахищеності, несміливості й нерішучості, у стані людини з виснаженою, напівзгаслою свідомістю, здавалось би, надломленої й остаточно завойованої жовтим князем. Але один з кульмінаційних моментів — пошуки партійцями захованої церковної чаші, допит і тортури за неї Мирона Даниловича — свідчить, що це не зовсім так. Його змушують зізнатися, де вона захована, спокушають мішком з борошном, на який Мирон Данилович "дивився безвиразно". А в голові пронизлива, застерігаюча думка:

Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... і хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти.

Отже, честь для Мирона Даниловича понад усе. Але надто просто, декларативно, фальшиво-пафосно звучать ці слова з вуст виснаженої голодом людини, батька ще двох малих дітей. Певно, тому Барка розгортає ситуацію далі: партійці на чолі з Отроходіним розкривають перед Катранником ще один мішок з борошном. Він не стримується: дивиться на нього й насолоджується чарівним видивом. Письменник зазирає в душу героя, передає найтоншими мазками чуттєві порухи згасаючої свідомості:

Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба (курсив мій. — P.M.).

Звернімо увагу: йдеться не про фізичне відчуття, а душевне: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка... Штрихом "...тільки здогад проблиснув, це підстроєно наперед, мене погубити..." автор наголошує на тому, що для Мирона Даниловича показати місце схову чаші означає те саме, що продати душу дияволу, погубити, перекреслити себе як людину.

Ось таким чином і далі випробовуватиметься на духовну міцність і моральну стійкість характер Мирона Даниловича. Ще не в одній ситуації він, напівмертвий від голоду український хлібороб, залишатиметься доброю, чуйною, порядною людиною, особистістю, що не підкорилася ні чужій волі (так і не вступив у колгосп, так і не зрікся віри), ні, здавалось би, всепоглинаючій силі жовтого князя.

У цьому зв'язку хотілось би звернути увагу на мотив єднання людей, один із провідних у творі. Але він виявляється тут у модерністичному витрактуванні. Барка однозначно заперечує єднання за принципом натовпу чи будь-яких формальних ознак. Тому він протиставляє сильну особистість аморфній, безбарвній масі слухняних виконавців чужої волі. Його Мирон Катранник до останнього подиху продовжує шукати власні внутрішні сили, щоб не зламатися перед жовтим князем, не впустити в свою душу його руйнівний дух. Він, такий спокійний і "сумирний", навіть двічі пробує підняти односельців на справжній штурм млина (мотив можливості колективного опору). Ситуація, звичайно, "оксюморонна": Барка протиставляє первісний зміст символу млина, що уособлює достаток, мир, злагоду, новому змісту: млин як фортеця зла, носій антигуманності, смерті. Нею підкреслено абсурдність радянського світу, фальшивість більшовицьких ідеалів, абсолютно чужих людині, її буттєвій природі. Чому ті штурми не вдалися, пояснює насамперед образ "причинного", який співає таємничо-містичну пісню "Заразар-заказар"(а насправді цей лексичний каламбур є втіленням ідеї штучного голоду — зараз-заказ, — оголює "правду про новий світ") і сміливо в озброєної варти просить у гробик зі снігу покласти борошна. Згадаймо, як один з умираючих, коли його кудись потягла варта, каже з гіркою іронією: "Просвітив орду!" Цей божевільний (а вони час від часу з'являються в тексті — мотив божевілля в ньому також активно присутній) одночасно співвідноситься із загальним станом усього зруйнованого тоталітаризмом суспільства, доведеного до останньої передапокаліпсичної межі.

У "Жовтому князі" Барка не лише зафіксував вимираючу спільність людей, духовну роз'єднаність окремих особистостей, частина яких безповоротно перетворилася в однотипні гвинтики державної машини. Йому також вдалося передати психологічний стан людини, яка усвідомлює себе, своїх рідних у полоні екзистенційного відчуття страху, самотності, безвиході. Автор намагається переконати нас у тому, що людей по-справжньому єднає спільне горе (пішли на штурм млина), віра (історія з розграбуванням церкви), традиція, родина, любов, добро, ідея, але та, яка втілює в собі гуманістичне начало. Адже ряди "партійців" неміцні. Катранник кілька разів повторює (історії з Гудиною, Лук'яном): ті, хто "розкрутив колесо", самі потрапляють під нього. Чим більше сіється зла, тим більше люди роз'єднуються, відчужуються один від одного, божеволіють у безсиллі подолати метафізичну самотність. Згадаймо той епізод, коли Мирон Данилович повертається додому після допиту за церковну чашу і раптом чує розпачливий крик. Як виявилося, то була божевільна, чоловік якої зарізав дитину. "Помітив: на крик прямували інші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися...,", — зауважує Мирон Катранник. Адалі "вклинюється", безумовно, вже авторське резюме:

Розсипано зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Після цього продовжується опис сцени:

...жінка біжить — кидається серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Та жінка підсвідомо не хотіла (!) повертатися додому, бо відчувала, що її дім, родина зруйновані. Справді, там односельці побачили моторошну, апокаліпсичну картину канібалізму.

Отже, екзистенційний, тобто буттєвий світ, у якому править бал жовтий князь, руйнується, люди роз'єднуються, їх переслідує і фатально наздоганяє метафізична самотність і знищення.

Гуманістична ідея твору. Оптимізм Василя Барки

Розсипаються родинні, кровні зв'язки — але то в інших, тільки не в Катранників. Історія, хай і трагічна (усі гинуть, окрім Андрійка), цієї родини втілює собою ідею збереження вічного всеперемагаючого духу людини, невмирущості української нації. На цьому акцентує Василь Барка і в це беззастережно вірить, так само, як вірить у Бога і в те, що Сонце вічне і щодень сходитиме, хоч і щораз по-новому, що Добро обов'язково переможе Зло.

Саме з Катранниками пов'язаний один з найпотужніших мотивів "Жовтого князя" — емоційний мотив материнства. "Звучить" він у зачині твору і в його фіналі, але виконує там протилежні функції: на початку втілює тріумф найвищого і найсвятішого єднання — матері і дитини, наприкінці — крах цього єднання під руйнівною дією зла. Однак цей розрив між матір'ю і дитиною тільки зовнішній, фізичний і аж ніяк не екзистенційний, духовний. Свою самотність малий Андрійко усвідомив лише тоді, коли серцем відчув, що нема вже коло нього "найдобрішої душі в світі: його мами". Але це усвідомлення тільки посилило його надію знайти її, підштовхнуло швидше вирушити в дорогу.

Осиротілий хлопчик у своїй душі намагається відродити той звичний світ минулого життя, зберегти його недоторканим для посягань зовсім іншого буття:

Навколишній світ став весь як одна сторона: чужа і ворожа, а він, Андрій, і його мама, і сусіди, що живі тримаються, — друга сторона, в якої втрачено мир з першою; треба стерегтись на кожному кроці.

Він постійно згадує все те, що встигла за його короткий вік навчити мама. (Наприклад: "Мама завжди збирала м'яту і від того хустка її проймалася чародійним духом, незабутнім довіку. Хлопець мало не заплакав від спомину".) У тій трагічній ситуації особливо сприйнятливими стають для нього її уроки добра, любові до всього живого, до природи. Розповідаючи про самотнє життя осиротілого Андрійка, автор часто акцентує на тому, що саме мамині уроки підтримують, додають хлопчикові сил, і ненав'язливе, непомітно проводить думку: за допомогою сили добра, внутрішньої гармонії душі людина здатна подолати навіть фатальну самотність і відчуженість від світу.

1 2 3 4 5 6 7