Перша світова війна у структурі творів епопейного типу
Перша світова війна посідає важливе місце у структурі тих творів, які за жанровими ознаками є або романами-епопеями, або тими, що за певними характеристиками тяжіють до них. Своєрідним еталоном роману-епопеї визнано "Войну и мир" Л.Толстого та "Тихий Дон" М.Шолохова: "Война и мир" и "Тихий Дон", — пише В.Соболенко, — являются образцами и в том смысле, что воочию показывают, в какой степени современная эпопея может быть романом, но одновременно оставаться эпопеей, неся в себе черты, отличающие её от собственно романа.
<...> Самым весомым, а точнее сказать — очевидным аргументом в пользу такой постановки вопроса стало то, что и "Война и мир", и "Тихий Дон" М.Шолохова — в известной степени "семейные" романы. "Мысль народная" и "мысль историческая" в них сопряжены органично с "мыслью семейной". <...> Историческая и семейно-бытовая темы идут в эпопее рядом: одна подсвечивается другой именно потому, что эпос повествует о перестройке всей жизни — от её самых сокровенных, человеческих глубин до высоких сфер общественного бытия. ... Герой с необходимостью, органично определяет для себя ту дорогу, которая соответствует тенденциям исторического развития" [6, 8-58]. Проте характер такого поєднання у різних письменників не однаковий і залежить від метамети твору, яку закодовано вже в його заголовку — "Тихий Дон" М.Шолохова, "Волинь" У.Самчука, "Slawa i chwala" Я.Івашкевича, "Преображение России" С.Сергєєва-Ценського, "Красное колесо" О.Солженіцина тощо. Перша світова війна позначилася на долях і свідомості всіх, але ці позначки мали свою специфіку, коли йшлося про талан людини, родини, історичний шлях певних верств населення, нації, народу країни та народів світу. Все це віддзеркалилося у структурі твору і його художній системі.
У романі Я.Івашкевича "Slawa i chwala" війна спочатку проникає у свідомість людини, викликаючи у неї кризовий психічний стан. Для Януша війна була неможливою, думка про неї стикалася з його гуманістичними і, певно, християнськими переконаннями — в усякому разі із заповіддю Христа "Не вбий!": "Co? Wojna? — Janusz sie zdziwil. — Jak to: wojna? Ludzie maja strzelac do ludzi i zabijac ich? To chуba sie juz w Europie nie zdarzу. Ludzie sie odzwyczaili od wojny" [1, 39]*?. Тут ідеться про загальнолюдські цінності, зокрема про найголовнішу з них — цінність життя однієї людини. Війна примушувала нехтувати нею, що призводило до глибоких трагедійних потрясінь душі в таких людей, як Григорій Мелехов ("Тихий Дон" М.Шолохова), або до руйнації особистості, як у чорного Агейки ("Вор" Л.Леонова).
Відкидаючи заповідь "Не вбий!", війна не лише замінює її на нову, з протилежним значенням: "Убий!", — але ставить людину в безвихідь, доводить до афекту: "Распалённый безумием, творившимся кругом, занёс шашку. Австриец бежал вдоль решётки, Григорию не с руки было рубить, он, перевесившись с седла, косо держа шашку, опустил её на висок австрийца. [...] Григорий Мелехов после боя под городом Лешнювом тяжело перемалывал в себе нутряную боль. Он заметно исхудал, сдал в весе, часто в походах и на отдыхе, во сне и в дрёме чудился ему австриец, тот, которого срубил у решётки. [...] Григорий с интересом наблюдал за изменениями, происходившими с товарищами по сотне. [...] Перемены вершились на каждом лице, каждый по-своему вынашивал в себе и растил семена, посеянные войной" [7, кн. I, 254, 288]. У типових обставинах бою діяли різні за психічним складом люди, тому і "насіння війни" було неоднаковим. Якщо герой М.Шолохова, переживаючи душевну кризу, стає на шлях пошуків справедливості, то леоновський Агей, навіть усвідомлюючи своє падіння, все ж іде дорогою злочинності доти, доки не дійде до самознищення духовного й фізичного. Не випадково епізод з першим убитим під час бою входить у стркутуру творів, де розповідається про Першу світову війну, тому що цей момент був переломним у житті людини і людства. Про це прямо говориться у сповіді Агея під час бесіди з Фірсовим: " — Вот ты погуще меня мозгой одарён, объясни: дозволено ли живую тварь убивать? И на войне и всяко! Я после того ястребёнка так это дело понял, что до мыши включительно можно, а выше — грех. [...] А на войне вот и преклонился мой разум. И кто бы подумал: с махонького началось! Атака случилась [...]. Я первым проволоку порезал, бегу этак, ору, а навстречу офицерик австрийский, сопляшка такой. Шашкой взмахнул на меня, да о штык мой напоролся и замер, и не рубит меня... [...] Защурился я да... [...] Генерал со штабу наехал... [...] Нацепляет мне в строю военное отличие, поздравляет с геройством. А мне как бы жар приключился, и ухо повреждённое заныло. "Ваше, говорю, дорогое превосходительство, во что же мы упираемся в жизни... ведь всё это ржавь сущая: я человека убил". [...] Как выпалит он в меня полным зарядом во всю пасть: "Идиот, коли начальство даёт что, значит, за святое дело!" Отсидел я трое суток за своевольный разговорчик взаперти, и тем временем понравилось. Конечно, полностью-то ещё не всё оборжавело во мне, но смекаю: работа, в общем, лёгкая, а отличают. [...] Я так гляжу, что не кровь пролитая в н а ш е м деле вредней всего, а п о н я т и е: нельзя никому открывать, как э т о легко и нестрашно. Потому что без бога да на свободке — ух чего можно в одночасье натворить. А уж кто нож или что другое там на человека поднял, то надо и его самого в яму зарыть... Но тут заминка у меня: кто же тогда распоследнего-то возмездию предаст? (Підкреслення наше. — Л.О.) [2, 149-151]. Як бачимо, Агей сам визначив усі етапи свого падіння: перший етап — порушення заповіді; другий — усвідомлення гріха і стихійний протест проти нагороди за злочин: "человека убил"; третій — утрата моральних перешкод.
Доля Агея значною мірою є метафорою, що віддзеркалила негативні зрушення в моральності людства в цілому, яке змирилось із знецінюванням життя не лише одиниці, а й десятків мільйонів. У результаті стали можливими знищення цілих народів, ГУЛаги, концтабори — фабрики смерті, масові розстріли, Катині, Бабині Яри, Хатині ...
Пануючі офіційні ідеології наполегливо сприяли тому, що ХХ ст. позначилося в історії як найтрагічніше. Критика не звернула жодної уваги на епізодичний образ генерала та його долю в леоновському романі "Вор" — і даремно: цей образ, якщо його розглядати в широкому історичному та аксіологічному аспектах, набуває символічного значення; фактично він був попередженням, якого, на жаль, ніхто не помітив і до якого ніхто не прислухався.
Тема цінності людського життя та його знецінення входила в структуру творів епічного типу через сцени родинних утрат ("Волинь" У.Самчука), діалоги ("Жизнь Клима Самгина" М.Горького), образи доріг війни ("Тихий Дон" М.Шолохова, "Доктор Живаго" Б.Пастернака), сповіді-міркування ("Вор" Л.Леонова) тощо.
Перша світова війна, навіть тоді, коли вона ще не почалася, але мала початися, сприймалася одними як кінець, іншими — як початок.
Так, між героями Я.Івашкевича Янушем і Володею точиться розмова, з якої видно, що вони по-різному дивляться на війну:
" — I w ogole wojna... coz to znaczу: wojna? To koniec wszуstkiego.
— Dia kogo koniec, dia kogo poczatek... — W zamуs iniu powiedzial Wolodia ... Dla nas moze bуc poczatkiem" [1, 40].?
Контроверзи у поглядах героїв пояснюються тим, що вони керуються неоднаковими інтересами: поляк уявив свою Батьківщину в полум'ї війни, а свій народ у величезних стражданнях; росіянин Володя сподівався на виникнення революційної ситуації, яка приведе до падіння царського режиму. Подальша оповідь розкриватиме зміст цих контроверз.
Отже, для Я.Івашкевича кінець і початок є ключовими поняттями, своєрідною парадигмою, в межах якої й буде висвітлена епоха великих змін і трагедій, сподівань і краху ілюзій. Тому Я.Івашкевича, на відміну від С.Сергєєва-Ценського, не цікавить перебіг воєнних подій: уся війна в романі-епопеї "Slawa i chwala", як і в трилогії У.Самчука "OST", залишиться в підтексті.
Твори У.Самчука й Я.Івашкевича зближаються в ракурсі віддзеркалення дійсності: обидва письменники розглядають епоху Першої світової війни крізь призму національної долі. Для російського солдата — селянина, одягнутого в шинель, — війна чужа і незрозуміла. Ось що він каже Матвію на його слова: "І слава Йому (Богу — Л.О.), все-таки "наші" хоробро "деруться":
"А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати... От що... Родіна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу... [...] А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться..." [4, 295]. Як і У.Самчук, Я.Івашкевич теж відзначить якийсь фаталізм у настроях людей, їхню покірність: "No, jak wojna, to wojna!" [1, 57]. Але цей фаталізм зникає геть, коли війна підступає під поріг рідної хати: "Не кидайте цих місць! Чуєте? — звертається Матвій до своїх земляків, яких фронт змушує залишити свої оселі. — Не кидайте тепер... [...] Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла, здобуті працею, потом, кривавою людською працею. [...] Це ваша земля... [...] Знайте, що без опору, без волі нашої, без вашого твердого слова спротиву нічого не буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях і, мов ту черву, затопчуть у багно..." [5, 333].
Про долю єврейства йдеться в романі Б.Пастернака "Доктор Живаго": "Это ужасно, — начал в виду их собственной деревни Юрий Андреевич. — Ты едва ли представляешь себе, какую чашу страданий испило в эту войну несчастное еврейское население. Её ведут в черте его вынужденной оседлости. ... ему ещё вдобавок платят погромами, издевательствами и обвинениями в том, что у этих людей недостаточно патриотизма" [5, 121].
У всіх письменників війна постає в образі страждання народів, різних верств населення, окремої людини; образ страждання посідає чільне місце у структурі творів; але щоразу він має своє, неповторне обличчя.
Війна актуалізувала різні рівні мислення, в тому числі і "мислення війною", яке безпосередньо представлено в романі С.Сергєєва-Ценського "Преображение России".