(Пісня про Устима Кармалюка)
За Сибіром сонце сходить,
Хлопці, не зівайте,
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Маю жінку, маю діти,
Та я їх не бачу,
Як згадаю про їх муку —
Сам гірко заплачу.
Зібрав собі славних хлопців,—
Що ж кому до того?
Засідаєм при дорозі
Ждать подорожнього.
Чи хто їде, чи хто йде,
Треба їх спитати,
Як не має він грошей —
Треба йому дати!
Аж тут їде сам владика:
"А здорові, хлопці!"
"Ой довго ми вас чекали,
Благослови, отче!"
Ой вилічив сам владика
Сорок тисяч грошей,
Подивився кругом себе —
Все хлопці хороші.
Ой чи їде, чи хто йде,
Треба його ждати.
Ой прийдеться Кармалюку
Марне пропадати.
Ой прийдеться Кармалюку
Марне пропадати,
Бо немає пристанища,
Ані свої хати.
Асесори, ісправники
За мною ганяють,
Більше вони людей б'ють,
Як я гріхів маю.
Зовуть мене розбійником,
Кажуть — розбиваю.
Ще ж нікого я не вбив,
Бо й сам душу маю.
З багатого хоч я й візьму —
Убогому даю.
Отак гроші поділивши,
Я гріхів не маю.
Судять мене вдень і вночі,
Повсяку годину,
Ніде мені подітися,
Дивіться також
Чи хто їде, чи хто йде,
Часто дурно ждати,
Отак треба в лісі жити,
Бо не маю хати.
Пішов би я до дітей —
Красу мою знають:
Аби тільки показався,
То зараз впіймають.
А так треба стерегтися,
Треба в лісі жити.
Хоч, здається, світ великий,
Ніде ся подіти!
Прийшла туга до серденька,
Як у світі жити?
Світ великий і розкішний
Та ніде ся діти!
У неділю дуже рано
У всі дзвони дзвонять,
А мене, Кармалюка,
Як звірюку гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять,
Нехай заганяють,
Нехай мене, Кармалюка,
В світі споминають!