Мовою сонета про високе й неземне (за поезією Р. М. Рільке)

Читати австрійського поета Райнера Марію Рільке надзвичайно цікаво. Адже він — визнаний майстер багатьох напрямів розвитку європейської поезії. Кожен його вірш — романтична замальовка, містичне полотно чи символічна загадка. Навіть у невеликій за обсягом поезії (переклад М. Бажана) він зумів так багато сказати, так багато відкрити почуттів:

Цей вечір — книга.

Гарна й пишна

оправа з пурпуру на ній,

і розмика рука неспішна

гачок на клямрі золотій.

І, повен щастя, я читаю

сторінку першу в тишині,

і другу продивлюсь до краю,

а третю вимарю вві сні.

Вечір автор порівняв із книгою у розкішній оправі. Форма і зміст книги злилися воєдино. Пурпурова оправа символізує захід сонця. Ліричний герой сповнений щастя відкрити цю книгу. Першу сторінку він прочитає, другу перегляне, а третя відкриється йому у снах. Щастя — поняття таємниче і неземне. А почуття щастя перебуває на межі солодких снів. І тільки щасливі люди можуть читати таємничу книгу у пурпуровій оправі. У двох строфах Рільке передав стільки почуттів, символів, роздумів, а також спонукань до роздумів.

У іншому вірші Рільке висловлює побоювання, що люди перестали думати, рухатися вперед. Все у них давно визначено. І річ не лише у незмінності назв, а в їхній суті. Відсутність душі і фантазії примушують речі замовкати тоді, як поетові вони співають:

Я прагну, змагаюсь, щоб їх віддалить.

Радію, як речі співають мені,

а ви їх торкнетесь — стають мовчазні.

Гадаю: ви здатні всі речі убить.

У його поезії багато світла, кольорів, багато експресії і багато символів. У його поезії душа ліричного героя зливається з природою і стає з нею єдиним цілим:

Я тут — лиш річ, одна з речей навкруг

під небом цим одним. Та придивіться:

хіба одне це небо?

Райнер Рільке у своїй творчості часто звертається до міфології. Орфей — один із його улюблених образів. Окремий цикл поезій він так і назвав: "Сонети до Орфея":

Ось дерево звелось. О виростання!

0 спів Орфея! Співу повен слух

І змовкло все, та плине крізь мовчання

Новий початок, знак новий і рух.

Автор передає, як зачудовано увесь навколишній світ слухає спів Орфея. Таким співцем має бути і поет. Його мають слухати, наслідувати і захоплюватися його поезією.

У вірші "Орфей, Евридіка, Гермес" розповідається про спробу Орфея вивести із підземного царства свою кохану Евридіку. Орфей ішов попереду, приставши на умову ні в якому разі не обертатися назад. Він усіма клітинами тіла відчував, що позаду ідуть двоє: бог мандрівок і доручень та його кохана Евридіка:

Тепер вона ступає поруч бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад у життя.

Однак Орфей не витримав і обернувся. У Рільке своє тлумачення образу Евридіки. Побувавши у потойбіччі, вона дуже змінилася: вона стала чутливою, тихою, покірною, по-жіночому мудрою:

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини.

Вона навіть не здивувалася і не була прикро вражена тим, що Орфей озирнувся, порушивши умову:

Вона — вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: "А він таки оглянувсь", —

безтямно й тихо запитала: "Хто?"

(Переклад М. Бажана)

Евридіка у Рільке — символ жіночності і всього жіноцтва на землі. Такою в уявленні поета і має бути справжня жінка — "невпевнена, і ніжна, і терпляча".