Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила... ж-ж-ж! — й вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом перев'язати. Далі за першим — другий, за другим — третій, так рядком і вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперло. Всі наче померли — затихли, одними тільки очима слідкуючи за машиною. А вона вже геть подалася, червоніючи полем та валяючи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю...
Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина! "Нащо вона? Споконвіку, з дідів — з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали... І всім було, всім доставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала... А тепер от зразу стало мало... Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворіння — чоловік!" — думають одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до землі; з давніх літ вони тільки й знали — біля неї ходити,'хліб пахати... А от тепер — ні землі, ні хліба! Куди ж їм повернути? Де себе подіти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу.
Неначе тіні, німі, мовчазні, ходили вони один біля одного, соромились один на одного глянути, боялися один одному слово сказати... Замісто них так голосно деренчала машина з поля.
— Іч, як співає! Що то вона каже? — спитався невеличкий хлопчик у другого.
— То вона стогне, що людям нічого буде їсти! — одказав той, зітхнувши.
Та розмова невеличких хлоп'ят зразу всіх дорослих розбудила. Всі вони голосно заговорили.
— То все отой німець! То він на наші голови накладає. Убиймо невіру, як собаку!..
— Що се ви мовите, нерозумні голови? — почали гарячих охолоджувати старі діди. — Якого гріха на свою душу хочете взяти?
— Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! — гукають молодші. — Який там гріх — собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всім через одного?
— Гай-гай! Та й дурні ж ви та нерозсудливі! — одно охолоджують діди. — Що з того, що німця вб'єте? Його влежите—другий буде: не буде Галя—буде другая!..
— Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в світоньку з малими діточками прожити?
— Що робити? Треба за розум взятись — он що треба робити! Треба прирозуміти, як ту бісову машину скасувати. У ній одній усе наше лихо, від неї наше горе...
— А не один, бач, біс — що машина, що німець? Одну скасуємо — друга буде! — гукають молодші.
— Все, та не все: поки-то другу достануть, а хліб треба вбирати! — розжовують діди.
Повеселішали трохи одрадяни. Справді, що треба машину скасувати! Тільки як то його? Та й хто за те візьметься? Хоч би не були дурнями та не одкидалкся од наймів. А то тепер чужі стали. Своєму безпечніше можна б було шепнути, а чужий ще видасть!..
Надія, що на хвилину звеселила була їх засмучені голови, почала знову меркнути-зникати. Перед очима знову вставала голодна смерть.
Цілий день тупцювалися та толкували одрадяни, не знаючи, що їм робити, як виплутатись з тії біди, що негадано-несподівано скоїлася над їх головами. Що машину скасувати, то вже й бог велів. Одно: як його й кому? Прохали коваля. Він біля заліза ходить, краще знає. Так і коваль одкинувсь.
— Як я, — каже, —її скасую, не бачивши зроду, що воно таке? Може, то така сатана, що й тебе натроє переріже? Щоб машину скасувати, треба розуму, та ще й неабиякого.
— То ти піди подивися!
— Дивися, коли там нічого не видко! Треба знати, як її зробити, то тоді знатимеш, як її розтиряти, — одказав коваль.
Отже одрадяни все-таки послали коваля до машини. Пішов той та й вернувся ні з чим.
— Там треба розуму, та ще й розуму! — одно плеще. Коли трохи перегодом доноситься з поля крик-гук. Хлоп'ята, що цілий день бігали черідкою за машиною, не бачивши зроду такого дива, тепер, як вітер, неслися в село, тільки курява шляхом вставала.
— Що там таке трапилося? Женуть вас геть, чи що? — допитувалися одрадяни хлоп'ят.
— Машина пропала! Машина пропала! — гукають ті.
— Як пропала?
— Поламалась к лихій годині.
— Чого?
— Та Івась Кабанців палицю підставив. Вона ту палицю як підхопила, як черконе! Так к лихій годині всі зуб'я й сплескалися! Тепер тільки смиче, а не ріже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
— Ой та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий хлопець і без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось підбіг та зразу насунув йому шапку аж на очі. Зовсім подуріли з радощів! Насилу коваль вирвався від них та втік. Кабанцевого Йвася всі трохи на руках не носять.
— Ось хто наш спаситель! Ось хто порятував нас від голодної смерті. Як будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо, — жартують батьки.
Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
— Я, — каже, — назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
— Молодець, Івась, молодець! — вихваляють ботьки. — Змалку призвичайся свого эахищалпн! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас — і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чтгмдуж гукають:
— Нажерлася, ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.
— Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Говорять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати, дехто сподіваючись, що на завтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло, та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
— А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! — реготався тепер коваль над учорашніми глумильниками.
— Йди собі к бісовому батькові з своїм розумом! — уже навсправжки лаялися селяни.
Їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною привезено декілька зайвих кіс, що ото їх уставлено нові, а позублені віддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила! Опівдні знову поволокли машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає на наймитів, збавляє всім плату на поправку машини.
— Як то се? А ми чим винні! — гукають у свою чергу наймити, — Ну й вивертай з винуватого, а з усіх — за віщо?
Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою, плюнули на свою зароблену за півтора дні плату та й потягли ні з чим ланами додому.
Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забігав по Одраді, вигукуючи:
— Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидалися. Вони тільки злегка докоряли:
— Набрали чужих, а тепер знов до своїх!..
Звечора радилися — кому йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловік, та все здорових.
Закипіла робота — аж горить! День пройшов благополучно, й німець, радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли й далі так щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого — нову косу вставили й знов поволокли.
— Воно й добре сією машиною хліб брати, та то не гаразд, що вона так часто ламається! — казали одрадяни німцеві...
На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали...
— Глядіть же — на ямці, на ямці... Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить один у село.
— Чого? Забув що?
— Де там забув!.. Нещастя!..
— Яке нещастя?
— Зовсім к лихій годині вкрутили в'язи машині!
— Як саме?
— А так! Якраз на ямці — видно, вже назло — хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере. Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобертає!.. Дивимось — одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня — мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася... зупинили коней. Поглянемо — аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тільки тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна — так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть од котилося!
— Нажали, значить? — не то з радості, не то з докором вимовляли одрадяни.
— Нажали! — одказав парубок. — Там німець — як не плаче... Нас винуватить... Машина, каже, п'ятсот рублів коштує, а ви її не догляділи... А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..
Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" — і пішов до хати.
Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:
— Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотіли.
— Чого нас до тієї шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати — от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись, — одказували вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули.