Гинули вої-чужинці у хвилях, гинули й корови. Так повально, що забіліла вода від випущеного перед кончиною набілу з вим'я. Забіліла та й стала навічно білою.
Подейкують, ніби неспроста все те. То застереження родові таврів та й усім, хто житиме по берегах Білої ріки: пам'ятайте, ми загинули в борні з насильниками. Будьте мужні і не коріться насиллю.
"А я скорилася, — зітхає Каломела. — Наді мною поглумилися — і я не спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через те, що насилля чинили кревні? Сказали: йди — і я пішла..."
Довго стоїть, усамітнена, на узвишші, що підносилося над степом, вдивляється в ту сторону світу, де Онгул-ріка, за нею — Широка, за Широкою — Біла, і думає, вдивляється й думає. Аж поки не спіткнулася об одну із своїх думок: а може, через те пе противилася волі кревних, що побачила в Завергапові не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем чує, щось дуже схоже!
Звідтам, від стійбища, долітає чийсь приглушений відстанню клич і обриває задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки її, ханську жону. Вимахують чимось примітним над головою й дають тим вимахуванням знак: "Вернись, ходи назад, до стійбища!"
"Чого вони? Так бояться за мене чи таки справді потрібна?"
Противитись не випадало якось, тож обернулася й пішла. А стала перед мужами й почула, чого кликали, збудила гнів у серці і роз'ярилася:
— Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для сторожі — усе ще дитя безтямне? Є бо не хтось там — ягона ханська!
— Ми те знаємо, однак пам'ятаємо й інше: хан повелів берегти младомладу жону його більше, ніж око в лобі.
— І вволювати її найпершу волю, так? Мужі промовчали.
— То знайте, — по-своєму зрозуміла їх Каломела, — моя воля така: збирайтеся в путь і везіть уже мене до хана. Зараз, негайно!
Їй. не перечили, одначе й не поспішали лаштуватися.
— Ханша має знати, — заговорили зрештою, — не ми визначаємо, коли правитись із нею на Онгул. Те право надано баянні.
— І мені, жоні ханській. Тож і повеліваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю.
І заварилося в них. Стара на своєму стоїть: "Не можна, рано ще". Каломела на своєму: "Я почуваюсь на силі, такій, як і до слабості, а то ознака певна: значить, при здоров'ї".
"Перша холодна ніч, перша ночівля під небом — і вогневиця знову нагадає про себе.
"Не біда. Я зодягнуся в тепле. А крім того, на місці ночівлі, як і тут, мужі розбиватимуть для мене намета".
"Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощі, коли не встигнеш сховатися в наметі та промокнеш?"
"У стійбищі е криті повози. Коли баянка так дуже вже боїться за мене, хай звелить стійбищному дати хановій нюні такого повоза. Хан не залишиться в боргу, віддячить за це, і великою дякою".
Бабі й одпиратися вже нічим. Казала ще: не зовсім певна, що вилікувала Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить її. Та дарма: Каломела діяла іменем ханової жони, і діяла завзято. Тож і поступилася перед тією завзятістю баянка.
— В повозі, ясна річ, безпечніше буде, — сказала. — В повозі, коли так уже наполягаєш, можна вирушати...
Що довше посувалися степом, то невідступніше переслідувала думка: чи буде колись кінець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже надокучили вони.
Як і постійне перебування в путі. Мужі такі, що і вскач пустили б комоней, та не сміють: повоз не вженеться за ними. Навіть тоді, як підуть підстьобнуті ііугою комопі риссю, вона, Каломела, змушена буває благати:
— Доста, їдьте ступою. Нутрощі витрушує така їзда. І вже згодом, як примітить невдоволення ханової челяді, скаже виправдовуючись:
— Хай потім, як перепочину трохи.
А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кінцякраю, ступою до лиха нудно і мулько. Аби бодай якось забутися і не думати про ті незручності, сідала ближче до возниці і питала-допитувалась, хто так порізав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою?
— Одразу після дощу їхали, тому й порізали так, — міркує вголос возниця. — А хто — піди знай. Може, такі, як ми, а може, й гості чи сли заморські. Путь над морем — вільна для всіх. Не тільки валками, ордами, буває, правляться.
— Орди не такий лишають слід.
— А так.
Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синіло вдалині, і знову розпитувала: хто той одважний, що йде під вітрилом аж ген там, мало не при самім овиді? Кутригури такі ж завзяті рибалки, як і її сородичі, утигури?
Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першій-ліпшій забаганці. І те подобається Каломелі, щораз приємніше гріє їй серце.
"Це тому, — схиляється до думки, — що бачать неабияку прихильність до мене хана. Чимсь іншим я не могла зродити в їхніх досі відчужених серцях прихильності. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рід, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося і що б там не було, мати завжди залишиться матір'ю, і пам'ять про зелені береги Білої ріки, як і про ріку, в якій так приємно було викупуватися літньої пори, ніколи не згасне, як не гасне дзвінкоголоса пісня степу, духмяність трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись і ставали якимсь неземним, тільки висі мабуть і властивим блаженством. А проте навіть клич родства що став пам'яттю крові, не міняє мого становища в отчім роді. Я — відрізана від нього гілка, і відрізана немилосердно жорстоко".
Подумати тільки: лише шістнадцяте літо відлітувала, а вже твердо переконалася: згадка ніколи не буває втішною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум,
Не вірила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманіла перед вітцем своїм, кметями, що сиді ли обабіч вітця, і мовчала. Аж поки ію повеліли іти до матері і готуватися разим із матір'ю, сестрами до заручин, а там — і до воседля.
Тоді вже, як вийшла з намету, в якому чула повеління вітця, а його устами — і всього роду, зібралася на мислі й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побігла чимдуж до найближчої в світі людини — до матері.
Мати як мати: і розплакалась, і поспівчувала своїй дитині. Ось тільки рятунку не обіцяла та й не порятувала зрештою від того, що визначив їй рід.
Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тоді чужого їй хана Завергана, роду-племені його, а побула з Заверганом та його родом дві-три седмиці — і вже не певна, хто їй рідніший: ті, що визначили правом кревних — оце твоя доля, чи ті, що з ними поріднило іменоване долею насилля. Присяйбіг, таки не певна.
Не загледіла, заколисана думкою, коли відділилися від її супроводу два комонні кутригури й поскакали до ледве примітного в долині стійбища над Онгулом. Тоді аж довідалася про те, як мужі заговорили між собою.
— А гляньте, не лише вістуни, ще хтось скаче до нас.
— Чиї вістуни? — збудилася. — Ханові?
— Ба ні, наші. Послали звідомити хана, що твоя милість наближається до стійбища. Повертаються он, і по самі, далебі, й хан з ними.
"Он як!" — солодко лягла на серце думка і вже не переставала тішити: таки радий їй, таки жде її.
IV
Відтоді не сумнівалася вже: вона люба ханові, він знайшов у ній свою відраду, тому не може набутися з нею. То немала втіха для Каломели. Видить Небо: чи не найбільша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вітру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона — жадання із жадань? Що з того, що ханське стійбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь від тих клопотів, її ніхто не помічає. І хан не з нею. Зовсім поруч, а все ж не з нею. Мужі та кметі полонили його й тримають на своїх радах від ранку до ночі. Хай би день так — де не ходило. Хай би два — і то можна стерпіти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в своїх сітях мало не седмицю? І п'ють кумис — сперечаються, і не п'ють — теж сперечаються. Гейби л безодні йде звідтам гул, часом і ознака гніву — крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесіда, махне рукою й виміряє її пильним оком. Тоді лиш, як залишаться без жодних свідків, окрім ночі, як аж надто вже розчулиться біля неї та уп'ється нею, пригорне міцно і скаже:
— Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.
— Як то?
— У похід кличуть. І далекий, радість моя, а відтак надовго.
Нишкла, перестрахана, і мовчала. Була ж бо донькою хана і відала: жонам не належить знати те, що знають мужі, тим паче завчасно. А знати он як хотілося. Тож і не втрималась, запитала:
— На антів чи ще далі?
Засміявся потішено й закрив їй аамилуваним цілунком уста.
— Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опісля довідаєшся. Коли взагалі треба буде довідуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях із кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!
Обіймав і виціловував її, де сам того хотів і де тільки ніч могла дозволити. А Каломела задихалася від лоскоту й чула: маліє, упокорена, на силі. Ще мить таких пестощівцілунків — і її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.
Відтоді, як повернулася з степу і недвозначно засвідчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, іншим став у стосунках із нею й хан. Іде до кметів — шкодує, що йде, повернеться від кметів — нікого й нічого не хоче знати, окрім Каломели. Радіє, бачачи її потішеною, сміється, бачачи усміхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сісти з своєю Каломелою, як діждатися того часу, коли може бути з нею і тільки з нею. Серцем чує: одкрив її собі такою, як хотів, а може, й ліпшою, ніж сподівався.
Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужеві. Бо теж, як і він, упевнилася: що не день, то рідніший стає їй Заверган, і не лише в таїнстві слюбної ночі. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому світі, мужа, що заступив собою вітця, матір, став єдиною твердю в житті і надією з надій. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справді, буде, коли покине? За попонами утигурів у відсутності хапа володаркою землі, що належить роду-племені, став жона його. А в кутригурів покони мало чим відрізняються від утигурських. Дуже можливо, що піде Заверган у похід і повелить їй, жоні своїй, правити стійбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона відає, що то є — правити, як повестися з усіма, аби відчували: над ними є надійний розум і тверда рука володарки?
— Не полишай мене, муже мій! — благала не тільки голосом, усім єством своїм і ще довірливіш тулилася до Завергана.