Вони зараз обскочили її й ріжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли і як попала в полон.
Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.
Побачивши своїх, повеселішала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей, уроджених на однім шматку землі, де сонце так само світить.
— Ти така весела! — сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.
— А чому не має бути весела? — відповіла друга.— Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.
— До якої школи? — запитала Настуня.
— То ти не знаєш? Ми тобі скажемо,— посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:
— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть...
— Ой чому ні! — перервала друга.— Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?
— Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!
— Також і її може хтось сподобати собі.
— Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.
— Але скажіть уже раз, до якої школи піду,— просила Настуня.
— Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.
Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.
Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:
— Тут б'ють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі.
Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.
Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.
По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:
— Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.
Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.
— Я,— відповіла хора,— попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок...
— Чому укривають?
— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.
— А чого їм треба?
— Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Інших беруть до шкіл.
Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:
— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.
— А до якої школи мене призначили?
— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.
— Нащо ж їм сього?
— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.
— А що ж служниця може зробити?
— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.
— А до якої школи призначили тебе?
—— Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?
— Бачила. Дуже багато.
— І я все мусіла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.
— За що?
— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають,— якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.
— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?
— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була. мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.
— Як же?
Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:
— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.
— А старого як?
— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив8[8] .Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі поводитися якраз інакше, ніж мене вчили.
— І доконала свого?
— Так. Старий баша приступав до мене кілька разів, а я ні оком на нього не глянула, хоч мій пан аж кашляв з гніву. І баша сказав йому при мені: "Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!" Та й поїхав, не купивши нікого!..
— Я так само зробила б.
— А я вже ні, нехай діється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричі на день так, що я від пам'яті відходила. Більше не хочу того. Коби тільки той сам баша не приїхав удруге.
Дрож потрясла нею.
Настуня потішала її.
— Адже він уже тебе не схоче.
— Ага! Ніби він пам'ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад,— о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!
Показала своє дійсно гарне і буйне волосся та й, відітхнувши, додала:
— Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене! Почала плакати тяжко.
— А що ж він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?
— Ех, як же ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді, і Смирні, і Єгипті. Оповідають страшні річі.
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на Тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на Тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. "Може, сьогодня неділя?" — подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла якнайдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в Тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна. на волі, вдома, в ріднім краю. Ті два поняття: рідний край і свобода — лучилися в її думках і мріях нерозривно.
"Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини,— подумала.— Бо ще більше добро свобода".
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуття радості з життя — одинока її оборона.
— Не журись,— сказала до ляшки.— Що має бути, те буде!
І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселішала. Так перебалакали аж до вечера, а — дзвін не задзвонив... Прийшли з робіт інші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двадцять дівчат, крім неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще дві грекині і інші з ріжних земель. Головних учителів мають двох: оден турок, оден італієць...
По вечері дівчата знов почали виходити.
— Куди ж ви знов ідете? — запитала Настуня.
— Знов до школи, але вже до лекшої,— відповіла їй ляшка.
— Там учать жінки,— доповіла друга.
— І ти туди завтра підеш,— докинула третя.— Мусиш піти, хоч, певно, трохи умієш робити те, чого там учать.
Настуня була дуже цікава побачити ту школу невольниць. Не спала тої ночі майже зовсім.
V
В ШКОЛІ НЕВОЛЬНИЦЬ В СТРАШНІМ ГОРОДІ КАФІ
Кожда школа вчить не для себе, але для життя.
"І am miserable and in a manner imprisoned and
weighed down with fetters till with the light of Thy
presence Thou comforlesi me, givest me liberty and
showest me Thy friendly countenance.. "
Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі — доброї або злої. Чи до утечі, чи до дальшого життя тут — все треба пізнати тутешнє життя і те, чого воно вимагає. Розуміла се так ясно, як Отченаш, котрий раз у раз повторяла.
Довго думала над собою. І твердо постановила пильно присвоювати собі все, чого в тій школі вчитимуть. І роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою...
Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволі про те, як поводитися супроти молодих мужчин, а як супроти старих. Але стидалася докладніше розпитувати про те.
Коли перший раз переходила огородом з іншими невольницями до сусіднього будинку, де була школа для невольниць, побачила через залізну огорожу, недокладне забиту дошками, страшний вид: на вулиці вився в ланцюгах і болях нагий невольник з тавром на обличчі, вистогнуючи тільки два словечка в нашій мові: "О Боже!.. О Господи!.." Кості в руках і ногах мав потовчені, й обломки їх виставали крізь пороздирану шкіру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву... При нім стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорізали християне, бо він мав сконати з голоду і спраги та упливу крові, рваний собаками двічі на день9[9].
Були се звичайні способи, уживані мусульманами проти невольників, котрі уперто втікали.