Тореадори з Васюківки

Всеволод Нестайко

Сторінка 11 з 83

О люди! Що ви зробили з моїм другом! І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.

Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.

За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. і коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ганок покурити і казав "Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Взавтра на батьківських зборах". Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. "Еге, — думає кожен, — він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!" І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка "класи" на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: "Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька" Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся…

Все це мені Гребенючка—розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. Ондо він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.

Я підійшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привітався.

— Здоров, — так само тихо відказав він, не підводячи голови.

І такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защеміло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нічого, — ще тихіше сказав він.

— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаменовки. І нічого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії… А який йому пам'ятник на Володимирській гірці у Києві одгрохали.

— Не бреши! У Володимира не було.

— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч відгукнувся на мій жарт. — А як і не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкіна точно було. Він же таке відчубучував…

Я говорив і пильно стежив, чи усміхнеться Ява, чи ні. В таких справах дуже легко передати куті меду. Ява не усміхався. Я замовк. Помовчав трохи, тоді тихо спитав:

— Так як же воно все-таки вийшло?

Він тільки рукою махнув:

— Не питай!

— А що ж?

Він зітхнув:

— Ще трохи — і від мене лиш бульки на воді лишилися б…

— Та ну! Розкажи ж!

Він знову зітхнув.

— Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів на дев'яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах і те одне око заплющив — сплю… І враз чую голоси — за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу — як рукою… "Ти ж тільки гляди мені, щоб ніхто не бачив…" Це вона, Книшиха. А він: "Не вчи вченого…" А вона: "Вчений! А потім передачі носи, еге?" А він "Ну не баба, а казна-що! Тюрма народів!" А вона. "Мовчи, нікчемо! Якби не я". А він: "Нічого нічого Я свого діждуся! Побачиш, який я нікчема!" А вона "Йди вже! Розбалакався! Сусідів побудиш!" І — ррип! Це він з хвіртки вийшов. Бачу — іде вулицею. Озирається злодійкувато. На плечі весло, мішок з чимось, у руці серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це він? Ну ясно — в якійсь своїй шпигунській справі! За тобою бігти — не встигну. От він уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тільки годин чотири встигну. Не простить же ж мені Вітчизна, як я таке діло прогавлю. Може ж, він якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Ні, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспірації) і за ним. А тут з-під ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотів, а потім думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березі перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тоді й собі. Отут мені й не пощастило Як назло, всі добрячі човни наші дід на берег повитягав — смолив учора. На воді була тільки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми підводного човна зробити хотіли. Ніколи мені було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною і — гайда. Пливу тихо, обережно і весь час пильную: і щоб Книша з очей не згубить, і щоб він мене не помітив (за очеретами скрадаюся). Помічаю — пливемо ми в бік Високого острова. Далеченько вже у плавні забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човні води повно, більш як півчовна Придивився — у днищі, якраз посередині, — дірка (долоню просунути можна), і вода звідти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — "з одної труби вливається, з другої виливається". Та лише різниця, що в мене тільки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен і… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водорості, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, і йди годувати раків. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить він на носі мокрий, труситься всім тілом і дозирає на мене жалібно. Це ж він винен. Була дірка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину і висмикнув — догрався. Я бачив, як він її шарпав, та не подумав… Що й казати, пізно я схаменувся. Наліг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самі очерети, землі не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки мені лоскоче. Я головою на всі боки шалено верчу — суші землі шукаю. Нарешті помітив острівець якийсь і чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Від човна мого лишалося вже сантиметрів два над водою: отака собі "рямочка" з бортів пливла — усередині вода і зовні вода, і рівень тої води однаковий. І я у тій "рямочці" як портрет Ще трохи — і був би цей портрет у траурній "рямочці".. Підхопив я Собакевича на руки — і на берег.

Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. І одразу калабаня мені згадалася, куди ми з тобою від Контрибуції вскочили. Така ж сама багнюка. Не острів, а кізяк якийсь. Ні деревця, ні кущика Навіть суші справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибі й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Мені лише човен витягти й дірку заткнути Може, ще, думаю, і за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухіше місце і — за роботу. Схопив за ніс човна, почав тягти. Ого-го! Очі рогом лізуть. Жили от—от полопаються. А човен — ніби цвяхами до дна прибитий — ні з місця.

Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тільки.

Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже піввідра наковтався, а толку ніякого. І така мене злість узяла — сів я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я ніколи не плачу, а тут ну прямо сльози самі ллються.

От же ж у халепу вскочив. Ну!

Тоді плюнув, підхопився й знову — пхати й тягти.

Сонце вже давно зійшло, світить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюці порпаюсь. З сил вибився зовсім.

Знову я сів просто у воду й знову трохи не плачу. І від сліз моїх води, здається, ще більше кругом стає.

Це ж уже хто його зна скільки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що мені екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багні, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… І я ж міг його вислідити. Міг же! Не простить мені держава. І, зціпивши зуби, я знову берусь за діло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, ні! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що річку вихлюпувати.

А сонце вже ген-ген вгору підбилося.

Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надів, галстука пов'язав.

Банькате жабисько поблизу на лататті сіло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче сміється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тільки шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально підтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, відчував, що через нього я страждаю.

І раптом мені ідея в голову стрельнула. І чого тільки, скажи, ті ідеї стріляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська ідея — заткнути дірку, а тоді вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!

Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на острові й росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пішло діло! Хоч поволеньки, а пішло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-під води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох і важко було! Нарешті воду вилив, дірку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло і ходу. Ох же ж гріб — бризки аж до неба летіли! Тільки весь час на дірку позирав чи не тече.

Сонце вже високо, а все-таки надія: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу біг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зітхнув і замовк.

Я дивився на нього з усім співчуттям, на яке тільки був здатний.

Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! І не розкажеш же нікому, не поясниш! Бо ті наші "шпигунські" справи вимагають абсолютної таємності, конспірації. Коли міліціонер товариш Паляничко не повірив нам, то хто ж повірить! У нас був один вихід — мати незаперечні докази, факти, піймати на гарячому. І Ява, бідолаха, мусив усім, і в школі і дома, казати одне — що пішов на риболовлю замість екзамену. І нести за це кару.

— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б він не питав! Відчуваючи себе злодієм, наче я щось украв у нього, і, позичивши в Сірка очей, я признався йому про ту нещасну четвірку.

— Ну що ж, я радий за тебе.

8 9 10 11 12 13 14