Чорнобильська Мадонна

Драч Іван

Поема

ПРОЛОГ
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На мидосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко, "Марія"
"Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір'я то ізгонять.
Що старший за руку веде,
Середульший у плечі випихає;
А найменший ворота одчиняє,
Її, бідну, клене й проклинає:
"Ой іди ж ти, мати,
Куди-небудь собі проживати,
Бо ти нам не вдобна,
Проти діла не способна.
Отеє ж тобі шлях — дорога
Широкая й довга!"
Українська народна дума "Бідна вдова і три сини"
Тяжко пишу, зболено розмірковую,
Словами гіркими наповнюю аркуш,
Хай і гарячими, хай і пекучими —
Це одна даність.
Ставлю хапливо мольберт і чекаю на неї.
Чищу свій пензель,
витискую тюбик
І пензель наповнюю лютим вогнем —
Це одна даність.
Жезл диригента беру у руку
І скрипки слухняні з валторнами дикими
Скоряю, звіряю, рівняю, розбурхую —
Це одна даність.

Це одна даність — створити її таку,
Якою зуміє пізнати моє перо,
Якою знайде її пензель мій всюдисущий,
Якою пізнав її мій оркестр потойбічний,
Це одна даність — здобути її із мармуру,
У сполохах кінострічки, в ритмі гравюри,
В розломищах кіноварі, в розхльостаності життя,
Це одна даність — намалювати її таку,
Як малювали на задану тему богове мистецтва,
Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі,
Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської,
Від Марії Оранти і до Атомної Японки...

Чи не лячно тобі виходити із етюдником
На цю космічну дорогу, де майстрове сидять у віках
І в кожного — Мадонна своя, і сія на століття,
Чи не жахно тобі брати пензель у руки
І мимоволі ставати у той довжелезний ряд?
Може, хтось пчихне із них, і вітром тебе понесе
В зоряну вітродуйну трубу і памороки заб'є?!

Що з того, що лячно? Хто не ламався в колінах,
Коли смикав лева за вуса і здоров'я йому бажав,
Коли той пчихав занадто оптимістично.
Але тут вже про інше йдеться...

Коли Вона приходять і робить з тебе перо.
Коли Вона нахиляється і перетворює тебе
в пензель, наповнений жахом,
Коли Вона бере тебе в руку як жезл
І творить твоє життя оркестрове,
І не знаєш ти, коли вирине скрипка
Дитячим святим джерелом плюскотливим,
А коли захлинуться шаленою міддю
Нестримні й повстримливі тарілки облуди.

Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою,
Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем
хапливим і ошалілим, покручем — олівцем...
Ти намагався Її змалювати — вона вмочила тебе
в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі
ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?
А безнадії? А проституйованого лахміття достатку?
А розпачу з того, як ти колег своїх — вішальників
збивав мовчанням своїм?

Ти намагався диригувати — Плачем будь, стань Голосінням,
вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивілого і
порадій у Рудому лісі, що сонця рудіший,—
Прокляттям будеш,
Родом і Плодом поганьбленим будеш, коли зламаєшся
як Перо, коли злякаєшся як Пензель, коли вирвешся
од страху як Диригентський жезл...

* * *
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість — дурна і випадкова.

Я заздрю всім, у кого фарби є —
Жагучі коні з дикого мольберту.
До мене жодна фарба не встає,
Сховавши в сіре суть свою роздерту.

Я заздрю всім, до кого лине звук,—
Лічильник Гейгера пищить так потойбічне.
На кожній арфі чистить дзьоба крук
Й "Never more" кує мені стоїчно.

Я випалив до чорноти жури
Свою прокляту одчайдушну душу
І жестами, німий, возговорив...
Хай жестами. Але сказати мушу.

* * *
Начеб хто по душі моїй
Так таємно-непрошено ходить,
І ще нас налякало —
Не по-людськи якось виходить.

Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та засни ти нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: — Факт!

Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід,
Та нікого не вистежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.

Генерал сповідається:
Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди, у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий вже слід.

І замовк він, знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатували перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.

Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шурхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися —
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг
До Валерія Ходемчука?

* * *
Як з моторошшя сну,
Душа моя встає,
Як тяжко їй
Вставати і німіти,
Питаю душу я:
Душе моя, Ви є?
Вона мовчить і є —
Лиш годі зрозуміти.

Чому мовчиш, кажу,
Чи ти вже не моя,
Чи тобі душно,
Душе, до знемоги?
Чи так тебе,
Душе, кайданить крутія
Крута мого життя
І хист мій преубогий?

Мовчить душа з душі.
Мовчить мій цілий світ,
Загорнутий в лихі
В словесні целофани...
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки ті...
Як душу тяжко ранить...

ВАРІАЦІЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
або ж
БАБА В ЦЕЛОФАНІ — НАША МАТИ
...Корова — в багатьох старовинних і архаїчних
релігіях символ плодючості, достатку і благоденства...
Міфи народів світу
Баба Христина, звісно, не має рації,
Рветься у зону, що ти їй не кажи!
С. Йовенко, "Вибух"
...Мавра поривається напитися води з річки,
але Марія тримає її за роги...
В. Яворівський, "Марія з полином у кінці століття"
1
З вертольота її запримітили,
Не одразу означиш словами,
Де тополі іржаві, як мітли,
Скрушно небо метуть головами

І де сосни, дощами спалені,
Лізуть в очі лихою іржею —
У якійсь несусвітній окалині
Денно й нощно блукають душею.

Коло хати її запримітили,
Догадались, коли вже сідали,
Перестали тополі — як мітли...
Лиш листками іржаво ридали...
2
Таж виселили все село...
— Бо ж тут насипало такого було.
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю...—
Недобре в кабіні, сердито гуло.
— Два пришельці із космосу або, може, із НАТО?
— Курс на тополю іржаву. Тримайсь, стара хато!..
3
Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
Гвинтом вертоліт ріже досаду.
Один космонавт — це стара в целофані,
А другий — корова на задньому плані.
Обкуталась баба, обтушкувалась,
Скрізь, де амбразури, позапиналась,
Лиш гола і біла її палюга
Летить полином — баба ледве встига
Чорнобилем бігти за тою здоровою
Тяжкою, як туча, старою коровою,
А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне суне в тумані,
Лиш роги пробились з накидки таки,
Сердиті й невкриті її гостряки,
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись, старій поторочі.
А взута корова в старі кирзаки...
Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки...
4
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!
— В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться і буде здорова,
І бабі ще дасть до відра молока,
Така замашна і молочна така.
— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?
— Хіба ж я газет не читаю, чи як?
Корову видою на світанні,
Взую, одягну й веду за рівчак...
— Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?
Коли виселяли із зони село?
— А я серед тої проклятої віхоли
Взяла й зосталася — синам на зло!

ВІЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГІЯ
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
П Тичина, "Скорбна мати"
Назустріч Учні Сина,
Під руки — та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
— Мене пізнав ти, Сину?

— Чого тікаєш, Мамо,
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.—
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!

Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала,

Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова,
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали,
Палали її рожі,
Як півні-генерали.

Було все мов на лезі,
Якому все стинати —
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати.
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.

ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали тоді одне-однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!

СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК
— Марія, Марія... Та Марія не та.
Та зродила Христа,
ця — анцихриста!..

Як почула вона, то вся похолола,
І треба ж таке почуть від людей...
Світу не бачила вже довкола...
Куди ж її доля тепер заведе?!

Отож всі заслони вона обминула,
Пішла по старих партизанських стежках,
До хати вернула. І в хаті заснула.
І снився найстарший їй син попервах.

Він все оце вигадав. Станцію й атом.
Вночі аж світилась його голова,
Не був він на кучері завжди багатим —
Багатим він був на нелюдські дива.

Світилася лисина дуже вже лячно,
Хоч син, та боялись його, мов біди:
Дуже вже твердо він йшов і обачно,
Аж страшно було від твердої ходи.

Приїхав до матері якось на рибу
(Тому й на корові його кирзаки!),
І двері його впізнавали по рипу —
Безсонний такий і затятий такий.

— Зробимо, мамо, тут станцію чисту,
Місто зведем, де полин та буркун.—
Свистів як проклятий. І, мабуть, по свисту
Сусіди прозвали: — Маріїн свистун...

В Прип'яті порожній Соловей-Розбійник,
Як вибійник ночі, сам-один живе.
Він не мрець-покійник і не чародійник,
Він живе, і тьохкає, і за душу рве.

Ось дозиметристи сплять в наметі чуйному.
Соловей-Розбійник раптом загримить —
І у світі дивному, і у світі чулому
Солов'єм розстріляна божевільна мить.

Його ловить армія й лисі академіки,
І японські роботи і япономать,
Всі стратеги й тактики у вогні полеміки
В саркофаг намірились Солов'я впіймать.

Альфа, бета з гамою — невидимі промені,
І він теж невидимий — Лисий Соловей,
Ще в походах Ігоря його крила стомлені,
Дивиться ж безоднями молодих очей.

МАТИ І "ХРИСТОПРОДАВЦІ"
...Тепер на зміну,
нехай і поодинокого,
мародерства звичайного
прийшло вишукане, інтелектуальне:
шукають предмети старовини,
найчастіше — ікони...
А. Михайленко, "Корені і пам'ять Зони..."
Чогось її било, термосувало,
Душу закутувало сльотою,
А згодом мов підказало:
— Змий ти голову дощовою водою,
Воно тобі і полегшає,
Коли голівонька буде змита
Дощовою водою з-під ринви
Цього пекельного літа!
Отак вона і зробила:
Набрала води в каструлю
Із бочки,
що тихо цідиться
І поїть яблуню й грушу-дулю,
Набрала води, нагріла,
І голову змила, і вмилась,
А потім лягла чистенька,
Аж наче вся засвітилась!..
І снилась їй дивовижа —
Летить вона під небесами,
Така молода-молодюсінька
Ширяє понад лісами.
Коса в неї вільно розплетена,
Начеб у молодої,
Тільки волосся сивого
Багато в коси отої...
І снилось — сини хапають
І в матері рвуть волосся,
І з нею летять у небі,
І дітьми малими голосять,
Схопили матір за коси
І нумо їх виривати,
А мати по небу навтьоки —
Від синів утікає мати!..
Аж раптом вона стрепенулась,
Прокинулась: мотоцикли
Під хатою захурчали,
А потім раптово зникли.
Подумала мати: міліція
Знову примчала по мене.
Та я затялась навіки —
Тут збуду життя оглашенне!..
Аж раптом рипнули двері,
Щось сунуло вже до хати,
Ліхтарем її шмагонуло,
Матір Божу стало здіймати,
Скриню стару одчинило,
Сорочку взяло з поликами,
Дихало перегаром,
Збиткувалося над віками...
Чом же її заціпило,
Прийшли, бач, не пішодрала!
— Господи, та це ж Вовка! —
Онук її! Син генерала!
Навів, бач, "христопродавців" —
Хати вони чистять повсюди.
Схопилася баба за серце —
Схопила онука за груди.
— Полундра! — він злякано вдарив
І бабі вчепився в волосся,
Думав, що баба з могили,
Або щось лихе приверзлося.
Втікали вони з переляку,
Гримнули мотоцикли...
Цвіркуни лише били в душу,
А потім тихенько зникли...
Коса лише вирвана долі
Лежала на збитій іконі...
Пропали, прогуркотіли
І щезли бензинові коні...
Коса лише, вирвана внуком,
Світилася на долівці.
Баба із ліжка звелася
І нипала по долівці,
Каганцем собі присвітила,
Подивилась на себе на лису,
Беззубо собі посміхнулась:
— Ну й дівка, до пари бісу!..—
Дивились безодні зоряні
Услід дорогому онуку...
— А сон таки справді справдився,
А сон таки справді в руку!..

МАТЕРИНСЬКА ПІСНЯ З ЧОЛОВІЧОЇ ДУШІ
Не дітись, не дітись мені від вогню!
О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
Куди не піду я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний.
Пекучий, палючий — на всі небеса,
І падає з нього вогненна роса,
Бо небо роздерто, і думи роздерті,
Три чисниці, може, лишилось до смерті,
Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельної муки...
Лиш я намагаюсь до нього іти,
Тікає він геть в несусвітні світи,
Лиш я намагаюся вирвати сина,
Де мучить його вогняна хуртовина,
Я прагну до нього — він прагне від мене,
І котиться німбом те коло вогненне...
Тоді я тікаю від нього — і він
За мною женеться хрестом навздогін.
Куди не ступлю я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний,
Клекоче, стукоче у дивні копита,
Дорога роз'юшена слізьми побита,
Пробита, цвяхована тяжко слізьми...
На вічній дорозі розіп'яті ми...

ТРАКТОРИСТКА
На горі горить реактор —
Під горою оре трактор...
З сучасного фольклору
Не чіпайте мене.
Я — трактористка.
Якось — це було по війні —
Голова матюкав тракториста,
Вздовж і впоперек,
Так і сяк його смужив,
Півруки йому люто виважував,
Плюнув
І пішов у контору.

Демобілізований тракторист
Незворушно вернувся додому,
Незворушно води напився,
Незворушно у клуню зайшов.
Розвернулася клуня —
Вийшов танк.
Звідки він взявся?
Чого він чекав у клуні?
Танк люто йшов на контору.
Голова під місток сховався.
Танк залишив від тої контори
Купу нещасної глини —
Трощив усе і патрошив,
Доки нарешті ухекався.
Тракторист тоді вийшов із танка
І пішов у район...
1 2 3