І ми всі дуже б хотіли бачити вас у себе на святі.
— Буду. На святі буду неодмінно. Мені самому хочеть" ся зустрітися з моїм давнім другом. Глянути на нього, який він тепер.
— Спасибі.— Хоне підвівся.— Вирушатиму...
— І тобі спасибі, що підійшов до мене. Тепер у вашому стійбищі матиму вже двох друзів.— І він, мов сина, обійняв Хоне, попрощавшись з ним, і дивився вслід юнакові, доки той не зник у буйній зелені тропічного лісу. Потім художник глянув на сонце, на перевали, осяяні вщерть теплим промінням, і пішов до мольберта, щоб усю красу обраного ним пейзажу достойно і вміло перенести на полотно.
*
Велика ватага мисливців, озброєна списами, бумерангами й луками, зупинилася на нічний привал.
Вів цю ватагу Таматеа. Заядлий птахолов і мисливець, він краще за всіх орієнтувався в тропічному лісі, знав усі стежечки, умів пройти там, де інший міг би заблудитись.
Йому знайомі глибокі ущелини й перевали, гірські джерела з чистою, мов роса, прохолодною водою, замріяні, часом зовсім невеличкі озерця, куди приходять на водопій страусоподібні птахи ему.
Таматеа добре також пам'ятає місце, де в час тропічних гроз горів підпалений блискавицями ліс. Саме до однієї з таких післяпожежних ділянок він і йшов зараз на полювання.
— Там уже, напевно, виросла свіжа трава. А якщо є трава, мусить бути і кенгуру.
— Може, вони не на цьому пожарищі, а десь на інших?
— Тоді підемо й на інші... А зараз тут розвідаєм.
У своїх передбаченнях Таматеа не помилився. Коли на світанні вони наблизились до обраного ним місця, всі помітили велике стадо кенгуру, що паслося на ситій траві. Де-не-де встигли вирости буйні кущі й окремі деревця підліску, за якими можна було непомітно підійти на відстань, потрібну для метання списа.
Вправні й досвідчені мисливці часом діяли так. Виявивши пасовище кенгуру, протягом однієї ночі споруджували загороди з наламаного гілля й розставляли особливі сіті або викопували глибокі ями, старанно маскуючи їх зеленим хмизом. Вранці, коли стадо з'являлося на пасовищі, загонщики, а ними були іноді жінки й діти, зчиняли крик, галас. Сполохані тварини, шукаючи для себе виходу й порятунку, неминуче потрапляли або в сіті, або в ями-пастки.
Але зараз треба знаходити інший вихід. Таматеа зірким, досвідченим оком оглянув місцевість.
— Копати ям не будемо. Ставити сіті теж не будемо, бо може трапитись, що стадо перейде на інше пасовище. Я гадаю, загонщики мусять непомітно пробратися лісом і з трьох боків зчинити шум. Мисливці розмістяться тут: хто за кущем, хто в траві, хто сховається за камінням.
Поки Таматеа давав завдання, кілька кенгуру, підвівши голови, насторожено оглядали галявину.
— Тільки б не сполохати передчасно. Стадо продовжувало безтурботно пастися.
— Діяти обережно. Проникати тихо. Ніяких розмов,— повчав Таматеа загонщиків.
Не гаючи часу, вони одразу ж рушили до лісу в обхід поляни. А мисливці, обравши для себе найзручніші місця, пильно стежили звідти за здобиччю.
Поволі підводилось сонце. Ліс сповнявся співами гомінливого птаства. Все частіше кенгуру озирались, наче відчували смертельну небезпеку, проте галявини не залишали.
Таматеа, замаскувавшись травою, лежав за каменем, чекаючи тієї хвилини, коли почнеться облава.
Раптом всі кенгуру підвели голови, вдивляючись у напрямі лісу, де могли бути загонщики. Тривожним криком подано сигнал, і в одну мить все стадо метнулося услід за вожаком.
"Все пропало... Не встигли обійти..." — нервував Таматеа.
Раптом вожак зупинився і зупинилося стадо. На галявину з криками вискочили загонщики. Тварини повернули назад, але й там їх зустріли такі ж крики, галас ї свист. Третя група відрізала шлях до втечі, і нажахані кенгуру, переслідувані людьми, помчали просто на засаду.
У кожного мисливця схвильовано билося серце, рука стискала списа. Напруження зростало щосекунди. Ще хвилина... Ще півхвилини... Вже чути наростаючий шурхіт трави, добре видно прищулені вуха.
І ось настає мить, коли мисливці схоплюються з землі, в тонким свистом летять списи, бумеранги, стріли...
Кенгуру метнулися було назад, але і там їх разили смертельною зброєю. Крик людей змішався з криком поранених тварин. Тільки небагатьом із них пощастило прорватися крізь кільце загонщиків і зникнути в гущавинах лісу. Здобич була значною. Доручивши загонщикам доставити її у стійбище, сам Таматеа з рештою мисливців пішов далі.
Незабаром перед очима в них постала долинка з озерцями голубої, як небо, води.
Таматеа пильно оглянув землю навколо озерець, сказав:
— Отут ми й зупинимось.
Місцевість виявилась не дуже придатною для полювання. Ні високої трави, в якій можна було б сховатися, ні каміння, ні кущів.
— Мабуть, не пощастить нам тут у полюванні, занадто все відкрите,— зауважив хтось із ватаги.
— А може, будемо діяти так, як інші мисливці? Сховаємося в лісі, почепимо на тичку разок блискучого намиста чи просто черепашки й почнемо розмахувати ними. Дурнуваті пташини ему підійдуть роздивитись, що вон© виблискує,— отут ми їх і вразимо списами. Бо що інше придумаєш, коли догнати їх не можна? Адже бігають вони, як коні.
— Мусимо, придумати щось інше,— і, розв'язавши свою торбинку, Таматеа підійшов до води.
— Бачу сліди. Ось тут, і там он кілька. Отже, сюди приходить на водопій цілий табунець. Це озеро з прісною водою.— І почав розкидати під берегом заготовлені заздалегідь для цього полювання пучки трави, яка швидко всмоктувала в себе воду. Витрусивши з торби навіть трав'яну потерть, Таматеа сказав:
— Тепер будемо ждати,— і першим рушив до лісу, щоб звідти стежити за цим озерцем.
Вже сонце лягло з полудня, схиляючись до обрію, і довгі тіні простяглися від дерев, закриваючи ближні озера* а здобич все не з'являлась.
— Може, табун ходить тепер на водопій до інших озер? Як ти гадаєш, Таматеа?
— Ще світить сонце... Будемо ждати.
Все нижче схилялось воно до обрію, і на дальніх озерах вже зникала голубизна, а натомість займався в них густий багрянець.
— Ідуть... Бачите? — скрикнув хтось з мисливців, і очі всіх привернув до себе вожак табуна — красень ему.
Не одразу він рушив з лісу. Маленька голова на довгій шиї поверталася на всі боки. І тільки переконавшись, що ніяка небезпека не загрожує, першим попрямував до невеликого озерця, ведучи за собою увесь табунець.
Жадібно й дружно припали пташини до води.
— Хай п'ють... Хай вдосталь напиваються,— шепоче Таматеа, задоволений з того, що його передбачення й тут збувається.
Непокоїть тільки одне: чи вистачить тієї трави, що він кинув в озерце? Чи не замало її?
Бо тоді птахи, напившись води, спокійно підуть собі на ночівлю.
А якщо їх сполохати, то вони втечуть звідси і невідомо* чи прийдуть потім сюди знову.
Мисливці поривалися схопитися на ноги й мчати до озера, з ходу метаючи списи, але досвідчений в цих справах Таматеа суворо наказав:
— Лежати всім! Не ворушитись! Минуло ще кілька хвилин.
Вожак першим одішов від озерця і спокійно почав чистити дзьобом пір'я.
Та раптом він хитнувся, хоч і не впав.
— Діє!.. Діє хмільна трава пітчері! Діє! — вимовляв стиха Таматеа, проте поки що не підводився на ноги і не підводився ніхто.
Всі стежили за птахами мовчки, напружено. Ось один з молоденьких ему чомусь відокремивсь від табунця, захитався і, немов підбитий, упав на зелену траву.
Вожак рушив до молодого, але не дійшов. Завжди сильні ноги зараз плуталися, мов у п'яниці, паморочилась від хмелю голова, і він несподівано теж упав поблизу свого молодого собрата.
— Пора! — вигукнув з своєї засідки Таматеа. Мисливці, як буряний вітер, кинулись до озера. Весь табунець повністю потрапив до їхніх рук.
*
Санто дуже ретельно все перевірив. Напоготові стояли остроги, розщеплені на три й на чотири зазублених, мов бджолине жало, кінці. Окремо лежали метрової довжини очеретяні стріли з костяним чи дерев'яним наконечником, з такими ж зазублинами, як і на острозі.
Та гордістю Санто був лук, що його він сам змайстрував з міцної деревини кокосової пальми, натягнув тятиву, сплівши її з тонких ліан.
Пружний лук, туга тятива й гостре око Санто не дадуть промаху. З свистом полетить стріла, пущена його рукою, і точно вдарить у ціль.
Це вже він перевірив не раз. І саме цю свою грізну зброю приготував хлопець для нічного походу.
Сестра Макаро взяла корзину, сплетену з розщепленого бамбука, і обоє вони рушили з дому, щоб надвечір прибути до умовленого місця.
Стійбище спорожніло. Чоловіки, жінки, дівчата, юнаки, підлітки — всі рушили з дому, для всіх сьогодні знайдеться робота. Вдома залишилися тільки старики, та старухи, та малі діти.
Хоч сонце ще не зайшло, але біля річки вже зібралися натовпи людей. Порядкував ними, даючи завдання, сам вожак Томарі:
— Ловити у водоймищах озер, ловити в річці. А ті, кого я одібрав,— вирушать зі мною в море.
Серед відібраних був і Санто. Він нетерпляче позирав на човни, що ледь погойдувались у невеликій бухті, споряджені сітями, сухим хмизом, прісною водою. Біля щогл лежали спущені вітрила, переважно трикутної форми, сплетені з пальмового та бананового листя.
Тут же стояли на припоні невеличкі гостроносі човни, видовбані з суцільних стовбурів хлібних дерев, з спеціальними поплавцями-балансирами, що кріпилися двома-трьо-ма п'ятиметровими поперечними жердинами до корпусу човнів. Цей пристрій надавав їм стійкості при сильних вітрах та штормах.
— Все ясно? — запитав батько.
— Ясно,— озвалися звідусіль голоси.
— Тоді за роботу!
Люди почали розходитись. У багатьох корзини, верші, сіті, плетені з ліан чи з лика хлібного дерева.
Загонщики вже тримають у руках гілля та пучки трави.
Санто знає — ось зараз ці люди підійдуть до неглибокого водоймища і, забрівши в нього ланцюжком, зчинять шум і плескіт. Стьобатимуть воду зеленим гіллям і пучками трави, щоб загнати якнайбільше сполоханої риби до протилежного берега, де вона, очманіла від страху, почне викидатися на твань відмілини, а там уже спритні жіночі та дівочі руки збиратимуть її в корзини.
А може, поставлять верші чи підуть до старовинної греблі, де невідомо хто й коли збудував кам'яні вигадливі лабіринти з перекатами й глухими тупиками, де можна так само взяти добрий улов.
Проте, де ловити, чим і як ловити — рибалки вирішать самі.
Нарешті всі юрби розійшлися, і тоді ватажок Томарі, оглянувши тих, кого він одібрав для походу в море, сказав:
— Пора і нам вирушати!
Для Санто це була довгождана й щаслива хвилина.