Санто

Шиян Анатолій

Сторінка 5 з 20

А коли на сході заясніло небо, Альфіо прокинувсь і ослаблим голосом попрохав води. Було ясно, що шаманське чаклування не допомогло. Обличчя хворого ще більше, ніж учора, пашіло жаром.

Не встиг Санто зачерпнути води дерев'яним ківшиком, як Альфіо знову заплющив очі.

— Бідний хлопчик. Мені так його жаль, але я не знаю, чим йому допомогти.

— Анджеліно... Анджелі... потопаю... рятуй, Андже...—• і затих.

— Марить.

— Побудьте біля нього, а я скоро повернусь,— і Макаро вийшла з хатини. Невдовзі вона занесла на голові коритце прохолодної води з гірської річки. В тій воді намочила шмат прядива й поклала хворому на голову.

Довгим видався для всіх той незабутній ранок і день. Альфіо пив тільки воду. Часом до нього поверталася свідомість, але потім він знову ставав безпам'ятним, згадував Капрі, друзів, кликав до себе старшого брата Анджеліно.

Тільки надвечір другого дня йому стало трохи краще.

А через кілька днів Альфіо навіть не згадував про свою хворобу. Троє хлопчиків міцно подружилися між со-

бою. Вони разом ловили рибу, разом зривали з хлібного дерева борошняні горіхи, допомагали Макаро на городі виполювати бур'яни, щоб краще росли й добре вродили корені ямсу. Працювали всі добре і дружно, чекаючи того дня, коли Таматеа, трохи звільнившись від роботи, зможе забрати хлопців на полювання. І незабаром такий день настав.

Повернувшись з моря, де він з батьком та іншими теслярами майстрував великого човна, Таматеа поставив у куточку списа, поклав сокиру з гострим черепашачим лезом і, оглядаючи притихлих хлоп'ят, сказав:

— Завтра йдемо на полювання.

Як тільки надворі почало сіріти, першим прокинувся Таматеа, розбудив Санто, який солодко спав на циновці, безтурботно розметавши руки.

Кендзо й Альфіо теж посхоплювались на ноги.

— Пора вирушати?

Макаро дала їм у дорогу ще звечора заготовлені коржі, поклала смаженої риби й бананів. Таматеа взяв списа, взяв клітку-западню, плетені сіті. Не забув також прихопити й бумеранг, оздоблений різьбою. Озброївся своїм бумерангом Санто, і всі разом вирушили до лісу.

Схід сонця зустрічали у тропічній гущавині, де, як завжди, стояли сутінки.

Сьогодні тут чомусь особливо вогко й росяно, але на це ніхто не зважав. Першим ішов Таматеа, за ним — Санто, потім Альфіо, і останнім — Кендзо.

Вузька стежка звивалася все вище в гори, а над нею суцільним пологом стояли могутні дерева, переплетені ліанами, або заступало її часом каміння, вкрите сирим від вологи мохом.

Здається — далі ходу нема. Та спритний Таматеа не вперше йде цією стежкою. Він легко пробирається між стовбурами і потім жде, поки такий же спритний Санто допоможе друзям подолати перешкоду.

Знову йдуть далі й далі, заглиблюючись у лісові хащі. Та ось уже світлішає повітря, рідшими стають крони, ясніє над головою небо, і, нарешті, Таматеа виводить своїх супутників до гірського озера, зарослого під берегом густим лататтям лотосів.

Кругле, з ввігнутими краями листя, наче великі зелені сковороди, геть-чисто закрило собою воду. А між тим листям пишно красуються жовті й рожеві квіти, схожі на цвіт водяних лілей. Цього цвіту дуже багато. Та не він приваблює зараз Таматеа. Зіркі очі птахолова вже помітили на плесі табунець диких качок.

— Тихо! — подав він знак, і всі замовкли, пильно стежачи за кожним його рухом.

Таматеа зірвав жмут трави, швидко сплів вінок, одягнув його собі на голову. Зверху ще закріпив широкий лотосовий лист і дуже обережно ступив у воду.

Вужем прослизав між лататтям, не заплутуючись в його довгих і слизьких стеблинах. Ось уже він вибрався з лотосових заростів. Ось його трав'яний вінок з'явився на чистому плесі й поволі наближається до качиного табунця, що безтурботно плаває на дозвіллі, вишукуючи якусь живність.

Раптом віночок зникає під водою.

— Зараз Таматеа братиме качку,— стиха пояснює Санто.

— Як це... братиме?

— Підпливе непомітно і за ноги її тільки — хап! І в воду...

Але сталося не зовсім так, як передбачав Санто.

Першу качку Таматеа схопив, але в ту ж мить вона встигла тривожно скрикнути. Відразу в повітря знявся сполоханий табунець. Санто, затиснувши у правій руці, немов серп, свій бумеранг, замахнувся ним раз і вдруге* пильно стежачи за пташинами. Потім рвучко метнув його. Кружляючи в повітрі, мов штопор, бумеранг шугонув угору і з надзвичайною швидкістю й силою вразив у повітрі ціль.

— Є! — скрикнув Санто і тільки тепер помітили його друзі, як разом з качкою падав у траву бумеранг.

Всі троє помчали до дичини.

— Хто навчив тебе так точно влучати?

— Учив батько, вчив брат Таматеа.

— А нас міг би ти навчити?

— Не знаю, якими будете учнями,— усміхнувся Санто, підіймаючи з трави свою здобич.

З озера вийшов Таматеа.

— Вже не з порожніми руками повернемось додому,— сказав він, озираючи гірське озеро, де все пишніше розпускався під промінням сонця лотосовий цвіт. Та зараз не було часу милуватися його красою, і хлопчики вирушили звідси далі, слідом за Таматеа.

Зникло з очей озеро, зникло голубе небо. Знову над головами розпласталися густі зелені шати, а під ними лягли сутінки, прохолода й вогкість.

Десь там вгорі, у кронах, освітлених сонцем, співоче птаство на різні голоси славило грядущий день.

Таматеа чомусь зупинився, і зупинилися всі. У різноголосому хорі дрібних пташин його витончений слух вловив потрібні звуки.

— Чуєте? — тихо запитав він, намагаючись проникнути зором крізь гущавину.

— Райська пташина...— сказав Санто, так само, як і брат, ширяючи очима по густому гіллі.

— Знайдемо краще місце.

І справді, через деякий час ліс став рідшати, з'явилися в ньому просвіти, з'явились розлогі крони могутніх евкаліптів, яскраво вирізьблюючись на тлі небесної блакиті.

Таматеа знову почув голос райської пташини. Подавши знак своїм супутникам про тишу, сам він звично накрив сіткою густий кущ, заховався в ньому, виставивши назовні довге бамбукове вудлище з петлею й приманкою.

Хлопці мовчки спостерігали за всім, що відбувалося в них перед очима. Таматеа злегка погойдував вудлищем, на якому тріпотів крильцями барвистий метелик. Саме він і привернув до себе увагу пташини. Крім цього, досвідчений птахолов ще підманював її дерев'яним свисточком. Незабаром почулося легке хурчання крил. Пташина злетіла з вершини й примостилася поблизу куща, де чатував на неї Таматеа. Якийсь час вона стежила за метеликом, потім рвучко метнулася до нього, схопила поживу, але в ту ж мить і сама потрапила в сильце.

— Є райська пташка!.. Піймалася! — нестримно закричав Альфіо, вибігши з своєї схованки. Невдоволено глянув на нього Таматеа.

— Я ж попереджав, щоб було тихо.

Альфіо затулив рукою рота, й полювання продовжувалось. Наступною жертвою став папуга какаду, якого підманив до себе птахолов сітчатокрилою бабкою, швидко накинувши потім сіть. Сонце пригрівало дужче. З моря прилинули вітри, легко дихнули на розлогі крони, і загойдались вони під тим подихом, невдоволено зашуміли.

Покотився шум до найвищих гір. Не обминув урвистих ущелин, перевалів і прибережної низини.

Яким буде у птахоловів день — того вони ще й самі не знали, бо полювання в них тільки починалося.

*

Наче сон, промайнули дні, проведені хлопчиками в гостях у Санто. їм хотілося бодай іще раз піти на полювання, або по рибу, або в ліс по гриби, горіхи чи ожину, що її незліченні зарості знав Санто.

Хотілося б, та що вдієш, коли треба вже залишати або-ригенське стійбище.

Санто доставив своїх друзів морем, передав ними для пана Джона зміїної трави, а сам повернувся назад.

...Зараз хлопчики примостились на веранді, звідки видно море хтозна й куди. В обох робота.

Кендзо начищає до блиску панські черевики, а його друг Альфіо старанно порається з щіткою біля хазяйського піджака.

— Ти помітив, Кендзо, сьогодні пан Джон у поганому настрої.

— Цього настрою я боюся найбільше. Але що зробиш? Куди подінешся? Коли б у мене були батьки, чи брати, чи хоча б старша сестра...

— Як Макаро.

— Макаро... А ти знаєш, ми одного разу з паном Джоном були на полюванні поблизу стійбища й потрапили під дощ. Просушувались у хатині Томарі. Там я помітив, як пан Джон позирав на Макаро...

— Сподобалась?

— Мабуть, дуже... Тільки ти про це панові не промовся, бо він не любить, коли хтось сторонній про неї згадує. Я знаю... Я вже мав від нього доброго ляпаса. Жовтошкірим щеням назвав.

— А чому ж він сердиться?

— Хіба я знаю. Мене кожний пан може образити... Сирота. Нікого немає з рідних... у цілім світі. Немає кому за мене заступитись.

— А ти сам себе захищай,— сказав більш запальний Альфіо.

— Еге, якби ж то я мав стільки сили, а я ж іще не виріс. А потім... Я... жовтошкірий... А тут існує закон "білої

Австралії". Ні темношкірих, ні жовтошкірих сюди не пускають.

— Тебе ж пустили.

— Еге, пану Джону довелось діставати на це дозвіл від федерального уряду. То я вже тримаюсь біля пана, аби його не розгнівати. Бо що робитиму, коли він мене вижене за ворота? Хто дасть мені притулок?

— Правда твоя.— І, глянувши на черевики, що їх чистив Кендзо, Альфіо сказав:

— Вони В5КЄ блищать, мов дзеркало.

— Ти ще не зовсім знаєш пана Джона. Коли йому чимсь не догодиш...

Розмова урвалася, бо розчинились двері і в них з'явився пан Джон, сів у бамбукове крісло, мовчки простягнув ногу.

Спритно кинувся до нього Кендзо й, поспішно взуваючи черевик, ненароком притис мозоль мізинного пальця. Пан Джон аж скрикнув від болю, і в ту ж мить його довга й худа рука навідліг ляснула хлопця по щоці.

— Жовтошкіре щеня! Забув хіба, як слід взувати? Забув голубий грот?

Японський хлопчик, затамувавши біль, схилився знову до панської ноги.

— Прошу пана Джона пробачити мені. Я тепер обережно взуватиму... Я ж ненавмисне... Так якось сталося, пане Джон,— вимовляв Кендзо, а на його щоці все червонішими ставали сліди довгих аристократичних пальців.

Альфіо стояв поруч. Обличчя в нього зблідло, очі спалахнули обуренням і образою. Не стримавши свого гніву, італійський хлопчик закричав:

— Ви не смієте... Не смієте битися! Я не хочу... Не дозволю! — і його смугляві ручки стислися в погрозливі кулачки.

Пан Джон примружив очі, з здивуванням глянув на обуреного підлітка і, ні слова не говорячи, схопив його за чуба.

— Ти?! Посмів мені?..— І пан Джон гидливо викинув з своїх пальців вирваний жмутик чорного волосся.

Альфіо навіть не скрикнув від болю.

1 2 3 4 5 6 7