Є хмільна кава, яку вже колись пан пробував.
— Пам'ятаю... Як же, добре пам'ятаю. Раджу і вам, містери, спробувати цього напою.
Розторопний Анджеліно порався біля корзини, мовчки розставляючи на строкатих тапах різноманітне питво і таку ж різноманітну закуску, срібні прибори, срібні та золоті стопки й кришталеві бокали для шампанського.
Вожак Томарі наповнив кавою кокосовий ківшик, під-еіс його панові Джону. Цього ж напою налив і собі.
Таматеа і Хоне частували гостей-аборигенів, а Макаро,. взявши глиняний посуд, наливала з нього в кокосові ківшики білим панам.
Забувши в цю хвилину, що перед ними аборигенка, вони стежили за нею, милуючись її красою й убранням.
Хоне помітив ті погляди, і в душі його закипала образа. Та зовні вісник був спокійний і нічим не виявляв своєї неприязні до цих несподіваних гостей.
Осторонь стояв Анджеліно. До нього теж підійшла Макаро, хотіла почастувати, але об'їждчик зрозумів, що пити йому не слід.
Дивлячись на дівчину, він сказав:
— Я дуже вдячний вам, Макаро.
— Та й за віщо? — здивувалась аборигенка, з цікавістю розглядаючи смуглявого темноокого італійця.
— Мені розповідав про вас мій брат Альфіо, як ви його доглядали, коли він хворий лежав у вашій хатині.
— Альфіо? — ще більше здивувалася дівчина, і в очах її засвітилося тепло і щира приязнь.— Альфіо — ваш брат? Рідний брат?
— Рідний.
Розмова урвалася, бо пан Джон, невдоволено зиркнувши на об'їждчика, наказав:
— Шампанського!
Аджеліно швидко розкупорив пляшку, налив у кришталевий бокал, і той бокал пан Джон вручив аборигенці, сказавши при цьому:
— За тебе, Макаро! За твоє здоров'я і красу!
— Хіба пану Джону невідомо? Нам заборонено пити...
— Знаю, але цю провину беру на себе... цілком.— І він цокнувся кришталевим бокалом.— Ще раз проголошую тост... За твоє здоров'я і красу!
Макаро, покуштувавши смачного напою, випила його до дна й обережно поставила бокал на тапу.
Охмелівши ще дужче, пан Джон звелів налити Томарі,. а також синові Таматеа коньяку і, звертаючись до юнака,, сказав:
— Таматеа, ти вже давно доставляв мені райських тгтахів. Я просив... Хотілося б мати папуг жако або лорі. *Я вчитиму їх розмовляти.
— Пане Джон, ви ще не заплатили мені за тих птахів, що вам приносив Санто.
— Як це... не заплатив?.. Хто сказав? — обурився пан Джон, невдоволений тим, що при людях його викривають в негідному вчинкові.— Не було такого!
— Було! — схопившись на ноги, заявив Санто, і в його оченятах засвітилася справедлива образа.— Ви тоді сказали: "Хіба тобі не відомо, що для "або" немає входу в мій дім!.." І ви, пане Джон, мене... вигнали.
— Та чи варто зараз про це згадувати? — втрутилася в розмову Макаро, щоб якось виручити з незручного становища гостя.— Сьогодні у нас свято. Сьогодні треба пити, гуляти, веселитись і не думати ні про які справи. Я знаю, ви не смієте скривдити бідну людину.
— Так, так... не посмію,— вимовляв, все дужче хмеліючи, пан Джон.— Ніколи... Не посмію...
Макаро налила йому ще кави, і він, уже ні з ким не цокаючись, випив і цей ківшик до дна.
А сп'янівши, пан Джон звернувся до Томарі.
— От що, вожак! Я і містери приїхали, щоб домовитись по-хорошому... Нам потрібні нові земляні масиви...
Пильно глянув на нього вожак роду Коврової Змії, здогадавшись відразу про чорні наміри білого пана.
— А якщо ми... не погодимось?..
— Тоді прийдуть сюди солдати і... ти розумієш?..
В душі бушували гнів і образа, але вожак зовні був спокійним.
— Білі пани нас убивали в джунглях, стріляли, мов звірів, у стійбищах, виганяли в мертві пустелі... Білі пани розкидали отруєну їжу, а наші голодні люди підбирали і гинули потім у страшних муках... Було таке, пане Джон?
— Ну, було... давно. Ми за дії колишніх лендлордів та скотарів не відповідаємо. Ми прибули, щоб домовитись... по-хорошому, щоб добровільно... Уряд виділить гроші, і вам збудують хати. Житимете в резервації, як інші аборигени.. Ваші діти навчатимуться в школі різним ремеслам, а до-рослі працюватимуть на фермах, лісорозробках... Знайдеться робота для пастухів і погоничів. Уряд потурбується: за долю кожного з вас, бо він бажає вам добра...
— Уряд бажає аборигенам добра? — втрутився в розмову художник Наматжира.— Не вірю!! Уряд не вважає; нас за людей!
— Ви чуєте, містери? — звернувся пан Джон до своїх однодумців.— Чуєте, що він говорить?
— Хіба я кажу неправду? Хіба не існує в конституції! Австралійського Союзу статті п'ятдесят першої, в якій зазначено: "Аборигени не користуються правами громадянства". Уряд принижує наш народ, ображає нашу гідність, зневажає наші права. Ми все те бачимо й розуміємо, бо ми ж не сліпі кошенята, а люди з живим серцем і живою душею.
— Власне кажучи...— і в тоні голосу відчулися вже* дражливі нотки,— яке ви маєте право...
— Я, пане Джон,— друг Томарі! І я теж... абориген! Ось ви тут згадували про резервації. Ми знаємо, як там живуть наші брати і сестри. Це табори смерті. Там немає вдосталь ні їжі, ні води. Люди мруть, наче мухи. їх косить голод і різні хвороби. Даремно блукають вони по пустелі в надії знайти якусь живність, але пустеля мертва. Все в ній висохло. Тільки гарячий пісок лежить...
— А ми все-таки землю відберемо! — сказав з п'янок> впертістю пан Джон.— Відберемо!
Спокійно відповів йому вожак.
— Якщо ви відберете землю і виженете нас у пустелю,— наші дружини, діти і ми самі повмираємо з голоду. То я? так гадаю, пане Джон, що краще нам загинути в бою, аніж вмирати від голоду.
— В якім бою? Що ти говориш?
— Тут жили наші діди, батьки... З .рідного краю нікуди не підемо! — заявив Томарі. І такої думки були всі аборигени. Вже ніхто з них зараз не пив і не їв нічого^ слухаючи гостру розмову вожака роду з паном.— Тільки* тоді, коли ми всі будемо мертвими... тільки тоді білі солдати зможуть взяти нашу землю!
Розмова набувала щодалі гострішого й небезпечнішого* . характеру.
Це зрозуміли білі гості, і один з них, тверезіший за інших, стиха порадив панові Джону:
— Може, краще поговорити окремо... з вожаком?.. Щоб не на людях.
До свідомості пана Джона дійшла розумна порада.
— Правильно... Окремо... тільки з ним...
Томарі теж не схильний був зараз сперечатися з білим паном, щоб не затьмарювати свята собі та гостям.
Пан Джон почастував його коньяком і віскі, але дуже міцні напої вожакові не сподобались. Томарі тільки пригубив їх, але пити відмовився, посилаючись на те, що йому, господареві, на сьогоднішньому бенкеті не слід затуманювати свою голову.
Пан Джон не наполягав і пригощався сам, цокаючись своєю чаркою з чарками містерів.
Коли гості добре випили й закусили, знову вдарили барабани, зазвучали дерев'яні флейти і труби, подаючи вість, що зараз розпочнуться різні ігри, змагання й танці корроборі. Томарі запросив білих гостей подивитися на ці розваги, і вони охоче погодились.
Один з аборигенів на добрій відстані, просто на землі, окреслив контур кенгуру й сів трохи осторонь, щоб подавати знаки, хто влучив, а хто промахнувся.
Вишикувались ті з мисливців, які хотіли змагатися.
Списи були різної довжини і різного оздоблення. Наконечники з каменю або з казуаріна — залізного дерева, а древко тростяне чи бамбукове.
Першим у змаганні виступив юнак з дальнього стійбища, у святковому вбранні й прикрасах, розфарбований червоною охрою.
Не поспішаючи, він взяв списа, примружив око, при-ціляючись до далекого зображення кенгуру, і раптом, випроставши ліву руку вперед, правою щосили метнув свою зброю.
З тонким свистом пронизалося повдтря, і через кілька секунд спис уп'явся вістрям у землю.
Всі застигли. Всі стежили за наглядачем змагання, що підвів руку, розтулив розчепірені пальці, похитуючи відкритою долонею.
Глядачі зрозуміли — юнак промахнувся. Слідом за ним на змагання вийшов Таматеа. Багато людей з стійбища знали його як досвідченого мисливця, і зараз ждали тієї хвилини, коли метне він свого списа.
— Боюсь за нього,— сказала Макаро,— сьогодні Таматеа пив коньяк і додав ще два ківшики хмільної кави.
— А я знаю... знаю...— упевнено став на захист старшого брата Санто.— Я знаю, що він не промахнеться.
— Побачимо. Глядачі загомоніли:
— Списа бере в руки син вожака Томарі.
— Чув я про нього — добрий мисливець.
— І добрий птахолов.
— Ще й майстер корабельний. Від батька ту науку перейняв.
— Влучить чи теж промахнеться?
— Далека відстань... Влучити важко.
Таматеа кілька секунд вдивлявся в місцинку, окреслену вістрям списа. Всі затихли. Стежать за ним гості, стежить художник Наматжира, стежать Макаро, Санто і Хоне.
— Чого ж зволікаєш, Таматеа? Кенгуру не ждатиме,— промовив батько, заохочуючи старшого сина.
В ту ж мить з сильної руки зірвався спис, тонко про-хурчав у повітрі й гострим наконечником встромився в грунт.
— Промахнувся... Невже промахнувся? — скрикнув Санто, і оченята його вп'ялись в аборигена, що знову підвів руку з розчепіреними пальцями. І тоді наперед вийшов сам вожак Томарі, з ходу метнув свого списа в уявного кенгуру.
В ту ж хвилину всі присутні побачили підведену руку з відтопірченими великим і вказівним пальцями.
— Влучив... Томарі влучив!
— Вожак здобув перемогу!
— Я не сумнівався,— сказав Альберт Наматжира.— Ти серед нас був колись кращим мисливцем. Промахів не робив.
Особливо раділи за нього Макаро й Санто.
— Бачиш?.. Ти бачиш, сестро? Наш Таматеа промахнувся, а батько...
Вдарили барабани, озвалися флейти і труби. Двоє дівчат винесли сплетений з живих квітів вінок і прилюдно одягли його через плече вожакові роду.
Сам пан Джон, плескаючи в долоні й вигукуючи "браво", забажав випити чарку коньяку на честь переможця.
Цього разу Томарі довелось-таки коньяк випити.
Змагалися потім лучники. Але присутні немало здивувалися, коли разом з юнаками на змагання вийшов підліток Санто.
На досить значній відстані було поставлено мішень з кори хлібного дерева.
Пружний розгін тятиви, тонкий посвист стріл — і одразу ж вигуки, крики, жарти й сміх супроводжували тих невдах, чиї стріли пролітали мимо.
Настає черга Санто.
Знаючи, що за ним стежить стільки людей, він, звичайно, хвилюється, але завзяттям, волею до перемоги горять його оченята. Все у нього напоготові.
Короткий хуркіт натягнутої тятиви. Пущена стріла летить, летить і точно впивається в ціль.
Знову двоє дівчат виносять вінок.
Б'ють барабани.