Немов вихор, помчав він до найбільшого човна, аж чорного від давнини, на якому плаватиме сьогодні його батько. Спритно скочив в той човен, поклав біля себе лук, стріли й остроги.
Човни швидко заповнювались рибалками. Батько, оглянувши Санто, посміхнувся:
— Нічого не забув? Все взяв з собою, що потрібно рибалці?
— Може, острог малувато, так стріл у мене вдосталь,— сказав хвалькувато, зиркнувши на свою зброю.
— Побачу в морі, чи добре ти вмієш влучати.
— Досі влучав добре, батьку.
— Ну, ну, не хвалися заздалегідь.— І гукнув до рибалок : — Віддавай кінці!
Дружно занурились весла у прозору воду, лишаючи по собі малахітові буруни. Гостроносі саморобні човни рушили в море.
Широке і, здається, безмежне лягло воно перед очима, увібравши в себе передзахідне пломеніння неба, що свої яскраві фарби розсипало на ближні й дальні морські простори.
На жаль, ті фарби швидко блякли, згасали, а обрій обгортався сизо-фіалковою млою, в якій незабаром з'явилися яскраві іскристі зірки. З кожною хвилиною їх ставало все більше. Вони ясніли вже не тільки на обрії, але й густо розсипалися сузір'ями над головою, і саме по цих сузір'ях тримався курс човнів.
— Торік отут, при повнім місяці, ми полювали на черепах,— озвався рульовий Енос.— Пам'ятаю, як Атаї осідлав одну, і так вдало, що вона носила його на собі з го-1 дину, доки приборкав її.
— Важко було її приборкати,— сказав юнак, нічим не примітний від інших, і соромливо замовк, а його друг продовжував розповідь.
— Довго тягала вона Атаї по морю. Думав, завезе його хтозна й куди. Ну він, кажу ж вам, зумів її здолати. Скерував просто на човен. А тоді вже і я йому підсобив. Здоровенна черепаха! Удвох ледве витягли її з води.
— А пам'ятаєте, як ми позаторік натрапили в морі на дюгоня? — втрутився в розмову ще один рибалка.— Тоді теж місяць світив... правда, ущерблений... Приготувались ми...
Та юнакові не пощастило закінчити розповіді, бо саме в цю хвилину Томарі подав команду:
— Добувати вогонь!
Санто, благально дивлячись на батька, спитав:
— Можна мені?
— Спробуй! — дозволив вожак, спостерігаючи за спритністю і вмінням молодшого сина. Не минуло й кількох хвилин, як на пласкому камені задимів спочатку сухий мох, спалахнув потім і роздмуханий вогник.
Такі ж вогні з'явилися й на інших човнах.
— Молодчина, Санто! — похвалив батько.— Ти вже дієш, як справжній рибалка.
У хлопчини від цієї похвали радістю засяяли очі.
Гребці, вийнявши весла з кочетів, озброїлися хто острогою, хто списом. Вільно погойдувались на хвилях човни, і коливалися золотисті полиски багать, лягали на воду, освітлюючи її верхній прозорий шар.
Пильно вдивлялися очі рибалок у морську глибінь, ждали.
З сусіднього човна хтось метнув острогу, і на її зазубленому кінці затріпотіла рибина. Потім все частіше чувся плескіт води.
Санто застиг у чеканні. Серце б'ється схвильовано, а очі так і ширяють навколо, помічаючи і зграйки дрібної риби, і окремих медуз, що, наче крихітні білі парашутики, ледь погойдуючись, мирно пливуть туди, куди несе їх морська течія.
Все бачить, все помічає Санто.
Ой як же хочеться йому, щоб зараз з'явилася поблизу човна рибина. Він вразив би її влучною стрілою.
"Ну чому, чому нема? Може, дровець підкласти? Мусить же й до нашого підпливти якась..."
І знову Санто пильно вдивляється у потемнілу глибину, в якій мерехтить не тільки полум'я вогнищ, але й окремі зірки, навіть повні суцвіття.
"Доки ж можна ждати? — непокоїться підліток, по" зираючи на інші човни, де успішно лучать рибу.— Нарешті..."
Завирувала вода. Не встиг Санто як слід роздивитися, що воно вирине, а вже пружно натягнув тятиву. Почувся короткий сплеск. Гостре вістря швидкої стріли з костяним наконечником вдарилось об міцний панцир великої черепахи, не завдавши їй ніякісінької шкоди.
Удар стріли не дуже сполохав черепаху, бо вона все-таки з'явилась на поверхні. Відчувши тільки тепер небезпеку, повернула назад, поволі занурюючись у глибину.
В цю мить полетіли бризки — то відважний Атаї кинувся їй услід.
Санто завмер, ні на мить не відриваючись очима від юнака. Освітлений вогнем і видимий з чоЕна, він вступив у небезпечний двобій з черепахою, яка могла затягти його на таку глибину, звідки вже ніколи не вибратись.
Та Атаї осідлав її добре, примусив виринути знову на поверхню, і черепаха понесла його у відкрите море.
Санто хотілося закричати, щоб рибалки послали вслід човна, бо хто може знати, чим закінчиться ця боротьба.
Глянувши на СЕОЇХ сусідів, помітив спокійні обличчя, наче нічого особливого не трапилось.
Хлопець намагався бути таким же спокійним, як і всі дорослі рибалки, та це йому не вдавалося. Тривожно вдивлявся у море. Там було темно й тихо, тільки світили зірки, але їхнє тьмяне світло не в силі було розігнати густу надморську млу, в якій важко дихали хвилі, в якій зник відважний хлопець.
Нетерпіння й тривога зростали. Санто позирав то на батька, то на сусідів і не розумів, як же можна так довго залишати Атаї в біді?
"Хіба самому рушити човном в оту густу імлу, розшукати, допомогти?.. Ну чому, чому вони всі такі спокійні? Адже велика черепаха може глибоко зануритись, і коли Атаї вчасно її не покине, то й сам захлинеться під водою. Як же цього вони не розуміють? Треба рятувати... Негайно рятувати!"
І знову Санто вдивляється в густу й важку темряву моря, над якою лягло зірчасте небо. Ось упала зірка, і слід її відбився короткою смугою і згас у глибині.
Почувся плескіт води — це вдарив своєю острогою батько, і на гострому кінці затріпотіла зранена риба. Кинув її на дно човна. Ще удар, ще два, майже разом, і рибалки так. само вийняли з води свою здобич.
Санто нарешті помітив рибину теж. Поволі ворушачи хвостом і плавниками, вона підпливала до човна, приваблена полум'ям багаття.
В цю хвилину забув він навіть про Атаї.
Знову натягнулася тятива, даючи розгін стрілі. Короткий сплеск. Стріла уп'ялась вістрям у хребет. Рибина завирувала і разом з стрілою зникла в глибині...
Санто ждав. Удар був влучний, смертельний... Невідомо тільки, де вирине, чи поблизу човна, чи далі.
І справді, незабаром рибина з'явилась на поверхні. Вона мляво ворушила плавниками і хвостом, лежачи вже на боку.
— Молодчина, Санто! — сказав батько, і юний рибалка, заохочений цією похвалою, швидко взяв сачок, піймав рибину, вкинув її в човен.
Не встиг вивільнити стрілу, як помітив Атаї. Він сидів верхи на замореній черепасі, скеровуючи її просто на човен.
— Гляньте! — зраділо скрикнув Санто.— Атаї повертається!..
Черепаху приглушили ударом по голові, потім двоє, сильних чоловіків схопили її за лапи, втягли в човен, перевернули на панцир.
— Спасибі тобі, Атаї! Ти добрий рибалка! — похвалив його Томарі, а юнак, ніяковіючи від тієї похвали, став на своє місце.
Риба підпливала все частіше. її били острогами,, списами, стрілами. Чувся сплеск, вирування води, глухі удари.
Потім Томарі дав наказ закинути сіті, і рибалки знову сіли за весла. Піймали ще трьох черепах.
А коли над далеким морським обрієм почало світліти небо, вожак дав наказ повертатися додому.
Одна за одною гасли зірки, зникали кудись і їхні суцвіття. Ясно-блідий схід набирав все густішого забарвлення, осяюючи собою величезний простір.
Незабаром з'явився обідок, а потім випливло з-за обрію і все сонце, ласкаво обдаровуючи своїм багрянцем сонне море, ще не розбурхане вітрами, і узбережжя, й дальні гори, вкриті тропічними лісами.
*
Найкраще вбрання і найкращі прикраси поклала Макаро на барвисту, як килим, сплетену її руками тапу.
Потім дістала з схованки невеличке дзеркальце, прикріпила на очеретяній стіні і, зазираючи в нього, почала розчісувати бамбуковим гребінцем волосся, вплітаючи різнокольорові квіти, що їх вона сьогодні зірвала в лісі на світанні.
На них іще не встигла висохнути роса. Свіжі, напоєні вологою, вони сповняли хатину ніжним ароматом.
Смугляву, обвітрену жаркими вітрами шию прикрасила Макаро намистом з дрібних черепашок і одним разком — з собачих зубів. Глянула у дзеркальце, подумала й почепила ще третю низку, мішану — з зернят бобового насіння та шматочків тростини.
Скинувши повсякденний набедреник, Макаро одягла жіночу спідничку з пофарбованого рослинного волокна, що спадала їй до колін.
Руки й ноги прикрасила браслетами з ліан, які де-не-де оздоблено ракушками та барвистим пір'ям райських пташин.
Біля вух прикріпила дві найпишніші квітки, просилила серги з перламутровими привісками, а за поясок тонкого плетива, оздоблений візерунками й пір'ям, встромила букет живих квітів.
В довершення Макаро одягла на голову ще вінок і, глянувши в дзеркальце, задоволено усміхнулася.
їй самій приємно зараз на себе подивитися,— так до лиця і святкове вбрання, і прикраси, і особливо квіти.
Очі в неї виграють глибинними іскрами, як у дорогоцінному камені, світяться живою радістю й хвилюванням у передчутті зустрічі з вісником Хоне, якого ждала вона всі ці дні, про якого завжди думала безсонними ночами.
І зараз дівоче серце, здавалося, ладне було вирватись з грудей, мов пташина, й полинути до нього... Воно то завмирало, то сповнялося невідомим їй самій жагучим трепетом, і, мабуть, від цих почуттів так іскрилися в неї очі, налиті щастям... Мабуть, тому так усміхалися вишневі повні й гарячі вуста...
Ще раз оглянувши себе в дзеркальце, Макаро вийшла з хатини й попрямувала стежкою до моря, де сьогодні мяло відбутися велике свято.
Гостей зібралося багато.
Тут були люди з роду Динго і Ворона, Ящірки і Крокодила, Дощу і Чорних Лебедів, Кажана і Жаби. Прийшли гості з ближніх і дальніх стійбищ, що їх запрошував на свято вісник.
Але самого Хоне тут не було.
"Що б це значило? Чому, скликаючи стільки людей навіть з дальніх стійбищ, сам не прийшов на свято? У кого ж спитати? Хто знає, де він і що з ним? Чи повернувся додому, чи, може, в дорозі з ним трапилась якась біда?"
Добрий настрій, що його відчувала Макаро, йдучи сюди, раптом померк, зів'яв, мов зірвана під сонцем трава, а натомість в душі зростала тривога, затуманювала недавню радість, викликала неспокій, болем стискаючи серце.
Дівчина йшла узбережжям — струнка, красива в своєму святковому вбранні. На неї задивлялися юнаки, але вона не помічала тих поглядів, бо зростаючою тривогою сповнялася її душа.
— Макаро! — почуЕся раптом знайомий голос братика.— Чим так стривожена? Кого шукаєш?
— Хоне.
— Він же біля нового човна.