Бабуся і онук

Шиян Анатолій

Сторінка 2 з 2

Щось важке підкочується до' горла, здавлює, туманить голову...

"Невже упаду? Впаду? Тоді доженуть... Тоді вже мені не жити..." Страх жене Серьожу вперед, страх надає йому сили. Він переборює неймовірну втому, але відчуває, як дерев'яніють ноги, як перед очима з'являються світлі кола й хитається земля.

"Впаду... Мабуть, упаду зараз, бо нічим диха..."

Але перед очима вже завітна хвіртка. Не пам'ятає, як ударив у неї обома руками...

— Бабусю! Ба-бу-у...— І Серьожа впав, мов підкошений, на холодний і пухкий замет.

Не почула старенька того відчайдушно-благального крику. Вона сиділа все ще біля грубки, поклавши свої натруджені руки на коліна, і ждала з нетерпінням свого онука. Але онук чомусь довго не повертався, і це викликало в душі старенької тривогу й хвилювання.

"Невже трапилося нещастя? Невже його піймали?" — І це припущення війнуло холодом їй на серце, лягло пекучою журбою на душу.

Знову підійшла до шибок, даремно вдивляючись крізь них на вулицю. Нічого не видно й нічого, крім вітру, не чути. Шурхотить по шибках сніг, як і раніше, шумлять дерева, і раптом у темряві, в завірюсі гримає постріл. Наче хтось в груди вдарив стареньку.

— О господи! — перехрестилася вона до ікон, і стишилась, і вся заклякла від страху. "Хто стріляє? По кому стріляють? Може, мого Серьожі вже немає на світі? Чого ж я сиджу? Треба йти, треба шукати його... шукати..."

Тремтячими руками одягає кохтину, пов'язується хусткою, рушає до порога. Та ось двері розчиняються, і в них з'являється засніжений і якийсь зів'ялий онук.

— Бабусю,— сказав він втомлено й тихо,— вони женуться за мною.

Бабуся зрозуміла все. Нічого не говорячи, вона дмухнула на каганець і почала роздягати Серьожу, бо в нього так заклякли руки, що він сам навіть не зміг розв'язати кінців башлика.

Надворі все ще вихрів, кружляв і шарудів по шибках сухий сніг, а в хаті було тихо, затишно й тепло.

Червень, 1965 р.

1 2