Сіре каченя

Шиян Анатолій

Сторінка 2 з 2

Тонко й моторошно просвистіли смертельні дробинки, не зачепивши навіть пір'ячка.

Озеро з мисливцем залишилося позаду, і тільки тепер трохи отямилось каченя.

"Де ж моя мама? Де інші братики й сестрички? Куди полетіли? Як їх розшукати?

Над головою синіло небо і лежала земля в осінній позолоті.

Виблискували під сонцем ближні й дальні озера, голубіла Десна.

Але й там цього ранку гриміли постріли.

Довго літало сіре каченя, поки, нарешті, помітило в дальніх лугах велике озеро, заросле густими очеретами. Між ними вилискували чисті плеса, на яких плавала табунцями дичина.

"Певне, тут і моя мама".

Сіре каченя спустилося на воду, але ні мами, ні братиків, ні сестричок тут не знайшло.

"Що ж робити? Де їх шукати? Мабуть, перебуду до вечора, а на заході сонця повернуся до рідного озера, і там напевне зустрінуся з ними".

Минув день. Сховалось за обрієм сонце, але ще багряніла зоря.

Сіре каченя кружляло над рідним озером, пильно розглядаючи з висоти, чи не причаївся десь мисливець. І тільки потім, переконавшись, що ніякої загрози нема, каменем ринуло вниз, сховалося в очеретах.

— Мамо! — гукало воно стиха.— Мамо, озовіться! Братики й сестриці, озовіться!

Але ніхто не відгукнувся. Навколо стояли високі очерети й густа рогоза. І не ворушився на лозяному кущі жоден листочок — така була тиша.

Уже зовсім на заході згасла зоря. Засяяли в небі перші зірки, зазираючи в озеро, принісши з неосяжного й холодного простору свою космічну красу.

Сірому каченяті пора б уже спати, але воно все ще прислухалось, чи не хурчать у повітрі крила, все ждало, коли ж, нарешті, повернуться рідні.

"Невже побоялися сюди летіти й заночували на іншому озері?"

Втома брала своє, і сіре каченя вирушило на острівець, примостилося в траві.

Та спати довелось недовго, бо почувся тихий шум. Каченя розплющило очі. Навколо лежала густа пітьма. Зникли зірки. Заступили їх непроглядні хмари, з яких сіявся дрібний холодний дощ.

Світанок теж був холодний, дощовий. Та, незважаючи на це, сіре каченя знову подалось на розшуки мами і повернулося в вечірніх сутінках до рідного озера ні з чим.

Так минула друга, третя і минали наступні ночі. Сіре каченя тепер уже нікуди не відлітало, а жило на озері, харчуючись різною поживою.

І ось одного ранку на тихому озері з'явився рибальський човник, а в ньому той самий дідусь, який кидав весною сірому каченяті шматочки хліба. Тільки тепер на дідусеві шапка, теплий піджак, гумові чоботи.

Сіре каченя зараз пильно стежило за рибалкою. Ось він зупинився поблизу лозяного куща, поклав весло й почав опускати в воду сіть, позначену зверху пробковими й дерез'яними поплавцями, що лягали на поверхні, мов намисто. Потім не поспішаючи взяв у руки довгий дрючок з металевим дірчастим наконечником і з розмаху вдарив ним під лозяним кущем, а тоді між лататтям, ще по водяній кропивці, заганяючи сполохану рибу в сіть.

Добре прошурувавши місцинку, він поклав дрючок у човен, а сам, з'єднавши два кінці сіті, почав витягати її з води.

Це все так зацікавило сіре каченя, що воно зважилось підпливти ближче, аби краще бачити, який же улов матиме добрий дідусь.

У сіті блискали лускою верховодки, тріпотіли окунці, краснопірки, карасі. Дрібнішу рибу дідусь викидав у воду, щоб підростала, а крупнішу лишав у човні.

Та чому це раптом завирувала вода й почала смикатися сіть у дідових руках? Невже потрапив великий окунь, чи лящ, чи короп?.. А може, сом?

— Піймалася нарешті,— сказав рибалка, і сіре каченя побачило здоровенну щуку.

Може, це та сама, від якої колись воно ледве не загинуло?

Блискаючи лускою, щука металась у воді, а розкрита паща з гострими зубами надійно застряла у плетиві міцної сітки. Цупкими руками звично схопив її дідусь за голову і вкинув у човен. Саме в цю хвилину помітив сіре каченя.

— Ти?! Живе, здоровісіньке? — скрикнув він радісно, наче зустрівся з давнім другом.— Оце й досі само тут плаваєш? А де ж твоя мати? Де братики, сестрички?

Сіре каченя хоч нічогісінько не розуміло з того, про що питався дідусь, проте нікуди від нього не відпливало.

Якого ж тобі дати гостинця? Може, рибки чи, може...— і дідусь тут же вийняв з кишені піджака житній пахучий окраєць, відламав, як і колись, кілька дрібненьких шматочків, кинув на воду.

їж! Я лиха тобі не заподію. З птахами в мене давня дружба. Оце б розказати комусь, як знову зустрівся з тобою — гляди що й не повірять... їж, їж, я ще тобі дам хлібця. А може, додому тебе взяти? Перебудеш зиму в хлівці з моїми свійськими качками, а весною випущу тебе на волю. Плавай тоді і живи собі на здоров'я! Ну, а якщо здумаєш відлітати в ірій,— обов'язково додому повертайся-Хіба є ще десь у світі отака краса, як у нашому деснянському краю? Та, може, ще і подружку запросиш... Прилітайте разом. У нас тут он яке роздолля!..

Весною зустрінемось... Чуєш? А зараз я ще закину сіть під вербою — там яма глибоченька.— І дідусь, взявши до рук почорніле від давнини весло, погнав свого човника по тихому плесу.

Сіре каченя дивилося йому вслід, доки не зник він зовсім за густою стінкою високих очеретів.

З кожним днем все дужче жовтіли й блякли трави. Сонце підводилось пізно. Іноді його заступали хмари, і з них цілісінькиїсі день періщив надокучливий дощ. А якщо не-було дощу, холодними ранками слалися над озером тумани, часом такі густі, що в них губилися береги, дальні очерети і плеса.

Але траплялися, хоч і рідко, погожі дні з ясним небом,, з такою голубінню, що, здавалося, гряде весна. І в тій голубизні все частіше з'являлися журавлині косяки.

Сіре каченя стежило за ними й розуміло, що відлітають, птахи до теплих країв, про які розповідала мама. Але чому журавлині крики такі тужливі й сумні? їх чути вдень, їх. чути іноді навіть вночі. І страшать вони, і водночас владно кличуть за собою.

"Може, й мені пора вирушати в дорогу? Тільки як же вирушати, коли я тієї дороги не знаю. Ще ждатиму. Мусять же прилетіти до мене мама, братики й сестрички".

Ждало їх сіре каченя, та вони не з'являлись. А через кілька днів з півночі повіяли холодні вітри, пригнали з собою хмари, і, диво дивне: з них сіявсь не дощ, а злітали міріади жвавих метеликів. І від них усе навкруги побіліло. Лише вода здавалася чорнішою, аніж завжди.

"Це, певне, сніг",— здогадалося сіре каченя. Та ще більше здивувалося воно, коли наступного ранку під берегами з'явилася крига, така слизька, що по ній ну зовсім же неможна ходити.

І тепер каченя зрозуміло, що годі чекати на маму, братиків і сестричок. Певне, їх підстрелили десь зіркі миелив-.ці. Залишатися довше тут не можна, бо насуватиметься голодна й невблаганна смерть.

Хоч і не хотілося покидати рідне озеро, та іншого виходу не було.

Помітивши в небі запізнілий табунець, що відлітав до теплого краю, сіре каченя змахнуло крилами і, наздогнавши птахів, приєдналося до них.

Приєдналося й полетіло в далекий, важкий і невідомий йому ірій.

А через дві ночі вдарив лютий мороз, скував ріки, заводі, озера, та ще й покрив їх білим-білим, мов лебединий пух, снігом.

Лежати йому тепер аж до весни.

березень, 1964 р.

1 2