Любов

Шиян Анатолій

Січе дощ, гуде вітер.

Слабосилі коні ледве тягнуть воза по розмитій дорозі. Дрижить, хитається дерев'яний каркас халабуди, вкритий латаними мішками, старою хусткою і такою ж старою ковдрою, що крізь неї рясно просочуються краплини води, падають на дітей.

їх у халабуді двійко. Хлопчик Назар — чорноволосий, кру-толобий, смаглявий, з бистрими й веселими очима; кутаючись у благенький одяг, він допитливо озирає дорогу, по якій доводиться йому їхати вперше.

Поряд, пригорнувшись до Назара, сидить семилітня Рада. Вона молодша від свого братика на два роки. Така ж кароока, чорноброва, тільки вії в неї рясніші й довші, а погляд оченят замріяний. З-під хустки визирають дві косички, а на шиї багряніє разочок дешевого намиста.

Одягнена дівчинка в жіночу приношену ватянку з закачаними рукавами, взута у великі, не по нозі, черевики, куди напхано соломи й ганчір'я, щоб вони держались на ногах.

Спереду халабуди сидить їхня мати Оксана, тримаючи в руках змокрілі віжки. Барвиста шаль з рясною бахромою спадає на хутряний, витертий місцями комір пальта. З-під того пальта розсипалась густими оборками рясна спідниця квітчастого ситцю, прикриваючи її стрункі й сильні ноги в забризканих грязюкою черевиках.

Краплі дощу, підхоплені вітром, змочують її одяг, лице, дрібною росою сріблять густі вії і тонкі брови, що красиво вигнулись над карими очима.

Звично смикає вона віжки, стьобає зморених коней батогом, щоб не відстати од підвід, які веде, сидячи на першому возі, ватажок табору, найдосвідченіший і найстаріший циган Ярош — високий, похмурий, сивобородий, у чорному брилі, в суконному піджаці й плисових штанях, заправлених у добротні чоботи. Поруч нього така ж посивіла дружина. Обличчя в неї смагляве. Колись жваві, променисті й веселі очі сховалися зараз глибоко в орбітах, потьмяніли, пригасли, обрамились густим плетивом тонких зморщок. Та риси її постарілого обличчя свідчили, що в юності це була, мабуть, горда, недоступна для багатьох красуня.

Іноді стара циганка, згадуючи свою молодість, з жалем говорила:

— Прошуміли літа мої — незчулася й коли. Замолоду я б не поступилася нічим навіть перед Оксаною — ні голосом дзвінким, ні поставою стрункою, ані жіночою красою.

А Оксана сидить зараз на возі з своїми дітьми, і невеселі думки снуються в голові, жалять її серце, будять марні надії у змученій горем душі.

Тільки й щастя зараз у неї, що отих двоє діток, яким віддає вона всю материнську любов, ласку та ніжність.

І коли в час дозвілля голубить вона старшого, Назара, перед її очима постає його батько Якуб — сильний, мужній циган, широкобровий, з бистрими очима, в яких так і переливаються іскри, наче в глибині тих очей завжди незгасно палає жаркий вогонь.

Пригадується Оксані перша вірна любов з Якубом, коли вечорами ходили вони разом до річки, чи до лісу, чи у степову глибінь. Він брав її на руки, мов дитину, і ніс туди, куди вона хотіла. І любо їй було дивитися в його закохані очі, слухати його мужній голос, відчувати па губах своїх жар його поцілунків.

Не забути Оксані весілля і першого народження дитини, коли Якуб, мов божевільний, мало не задушив з радощів новонародженого Назара. І така ж була в нього друга радість, коли народила вона йому ще й дочку.

Було в обох у них щастя: справжнє, велике, хвилююче. Та, на жаль, те щастя розбила війна, розлучивши Оксану з Якубом, а дітей рідних з батьком. Пішов Якуб громити фашистів.

Пішов і не повернувся.

Можливо, саме оці невеселі думки напливали зараз, мов хмари осінні, затемнювали душу Оксані, засмучували карі очі, бо лягла в них така глибока, помітна й хвилююча журба.

— Немає в нас батька, нікому за нас дбати, але ви, мої дітки, не сумуйте. Все буде добре. Може, ще й сьогодні, а може, завтра стане табір наш біля міста. Дядько Ярош тут уже не раз бував. Він знає. "Місто,— каже,— велике, всім вам знайдеться робота: хто піде жебрачити, хто — ворожити, а хто на базарах підроблятиме... Добрі люди скрізь є, не дадуть циганам пропасти". Отож, діти мої, якось тиждень-два перебудемо, а там потепліє, а там уже й весна буде. Ви, голуб'ята мої, притуліться одне до одного, то зігрієтесь.

— А я не змерз,— говорить Назар, хоч у нього обличчя й руки аж посиніли від холоду.— Хочете, мамо, я правитиму кіньми.— І він немитими рученятами вже потягся був до віжок, та мати начебто й не чула того, що пропонував їй синок. У неї свої думи зараз і свій клопіт материнський.

— Аякже, знайдуться добрі люди, не дадуть померти з голоду моїм дітям. Адже батько на війні свою голову поклав. Вйо! Вйо! — вигукує Оксана, підстьобуючи охлялих коней.

І знову напливають спогади, сумні, похмурі, жалючі. Нікуди від них не сховатися і несила їх одігнати. Вони переслідують зараз циганку, як переслідує часом уїдливий ґедзь запряженого у віз коня. В уяві постають страшні картини недавнього минулого, і від тих спогадів обдає її холодом.

Та страшне минуле залишилося позаду. Широкий простір лежить у неї зараз перед очима. То дарма, що січе дощ і проймає тіло холодний вітер. До цього звична і сама вона, і діти. Не до зими йдеться — до весни. Сьогодні дощ, а завтра пригріє сонце, дужче зазеленіє на горбах молода трава — буде вдосталь паші коням, буде легше дітям промишляти між людьми.

Назар добре вміє танцювати з сестричкою, і все, що зберуть вони за день,— приносять матері. Оксана голубить діток, цілує їх, підхвалює:

— Молодці! Ви в мене добрі помічники. У нас немає батька. Вам самим про себе треба дбати...

Діти нетерпляче визирають з будки, бо їм хочеться, щоб швидше з'явилося на обрії те незвичайне місто, до якого вони їдуть ось уже кілька днів.

Та обрій закрито холодною пеленою. Тільки десь у другій половині дня дощ почав ущухати. Вітер шматував хмари.

З'являлися в них голубі просвіти, крізь які ненадовго визирало сонце, і його ласкаві промені цілували землю, обдаючи її життєдайним теплом.

Лише надвечір прибули цигани па околицю міста і розташувалися там біля невеликого струмка, облюбованого Ярошем.

Багряно заходило сонце, багряною —була й зоря, та увагу допитливого Назара привернуло інше, не бачене досі видовище. Вже кілька разів вибігав він на горбок, і тоді йому краще було видно аеродром, де одні літаки, збільшуючи розгін, злітали в повітря, а інші приземлялися, поволі стишуючи свій рух.

— Радо! — гукав Назар сестричку, сяючи оченятами, в яких світилися подив і захоплення.— Радо, швидше до мене! Ось зараз знову злітатиме. Поглянь, як він помчав!

Але сестричка дивилася на літаки без особливого інтересу.

— Мамо! А туди можна мені підійти? — запитував він, махаючи в напрямі аеродрому рукою, та заклопотана своїми думками мати навіть не глянула в його бік.

Назар міркував собі сам:

— Мабуть, не пустять шкого, крім льотчиків. А добре, коли б дозволили мені хоч постояти біля літака і рукою крила погладити.

— А ти б, може, хотів ще й політати? — запитала Рада.

— Авжеж, хотів би.

— То підійди до них, попросися. Може, вони тобі по зашийку дадуть.

— А от і піду! А от і попрошуся! Тільки не сьогодні, а завтра встану раненько й побіжу.

Та вранці трапилася така подія, що збудоражила всенький табір.

Стара циганка Зара — дружина Яроша, з повним відром води повертаючись від струмка, зустрілася з ватагою льотчиків, що прямували до аеродрому. Молоді лейтенанти почали жартувати:

— Ей, циганко! Може, поворожиш?

— Скажи, чи довго ще мені літати?

— Навіщо тобі думати про це? Нехай краще вгадає, чи прийде сьогодні па побачення до тебе твоя мила?

— Не прийде! — озвалися такі ж веселі, жартівливі друзі.— Не прийде, бо ти уже їй набрид. Вона з іншим льотчиком зустрічається.

— І правильно робить. Вдома у нього, певне, жінка з дитям, а він до дівчат залицяється.

— Про милу хочу дізнатися.

— І дізнаєшся,— відповіла Зара, поставивши відро з водою на зів'ялу, не оживлену ще сонцем траву.— Ти красивий, вродливий. Не шкодуй троячки для старої циганки — всю правду тобі скажу. 1 про милу твою, і про казьонний дом, і про дальню дорогу.

— Чому ж дальню?

— Скажи йому, скажи, циганко, всю правду, а ми тобі теж по троячці дамо.

— Ой мій соколе чорнявий! На віку своєму ти мало зазнав щастя... І від смерті ти відбивався, і горе ходило за тобою, як тінь, і твого, соколе, горя вистачило б на багато людей, а ти сам те все пережив. І в очах твоїх лежить журба, та скоро її не стане. Є в тебе на серці білява дівчина... Про неї думаєш.— Циганка, незважаючи на жарти, допитувалась у льотчика: — Скажи мені, соколе, як хочеш ворожити: на картах, чи на вугіллі, чи, може, руку мені свою покажеш?

— Давай руку! Давай, не соромся.

— Вона тебе швидко викриє!

Льотчики жартували. Та не жартував один лише капітан, у якого скроні сріблилися помітною сивиною. Він чомусь пильно придивлявся до циганки і, коли вона взяла руку лейтенанта в свою смугляву, зморщену, сказав:

— Зажди, Андрію! — і, відсторонивши молодого льотчика, став перед циганкою.

— Товариш начальник хоче, щоб я йому першому поворожила? Не поскупися, начальнику. Всю правду тобі скажу, що було, що є, що трапиться з тобою. Озолоти руку щедро. Нехай стара циганка згадає тебе добрим словом, бо я по твоїх очах бачу, що ти теж багато горя зазнав у війні, але горе твоє недовговічне...

— Заро! — сказав капітан тихо й схвильовано.— Заро! Ти не впізнала мене?

Циганка пильно й уважно вдивлялася в обличчя льотчика, а він стояв перед нею блідий, зворушений, нетерплячий.

— Скажи, Заро, скажи швидше... Ти зустрічала... Ти щось знаєш про неї?

Жарти одразу припинились. Зморщеною рукою циганка доторкнулася до орденів і медалей, ще раз глянула йому в обличчя, немовби хотіла остаточно переконатися, що не зраджує її зір і що перед нею справді стоїть людина, яку вона добре знала.

— Ти? Невже це ти, Якубе?

— Я, Заро, я! Ну, швидше ж кажи мені: де вона?

— Ходімо. Я проведу-тебе до неї.

Хтось з льотчиків узяв відро з водою й поніс замість циганки, а вона ледве встигала йти за капітаном.

Біля воза Оксана чистила картоплю, готуючи дітям сніданок. Вона з цікавістю, як і всі інші циганки, стежила за ватагою льотчиків, що їх вела до табору циганка.

"Може, доведеться ворожити",— подумала Оксана і, припинивши чистити картоплю, поправила квітчасту шаль.

Та ось ватага спинилась.

1 2 3 4