То є, прошу пана-товариша, вигадка... Нечувана річ... Неможливий врожай...
— А ми зробимо так,— сказав спокійно Назаров.— Ми для найбідніших селян влаштуємо екскурсію. Нехай поїдуть до кращих наших колгоспів, познайомляться з людьми, побачать на власні очі, як вони живуть, як працюють, як збирають високі врожаї. А коли самі те все побачать, то й перекопаються, що я говорю тут правду... Та не тільки самі переконаються, а ще й іншим людям про це розкажуть. Хіба не так? — звернувся Назаров до бідняків, і у відповідь почулися схвальні голоси:
— Так, так... Поїхати можна... І повчитися можна... Ми чули, що на великій Україні добрі збирають врожаї... Коли б їхній досвід та нам перейняти.
— Не вірю! Прошу пана-товариша... Не вірю!
— А я не збираюся вас переконувати. Я хотів би лише запитати про ваших наймитів, про "службу", як ви кажете... Скільки ж все-таки мали вони землі, як жили?
Назаров свідомо повертався до обірваної розмови, маючи свою мету — зірвати з цього глитая машкару "доброї людини", викрити його перед біднотою, показати сільського павука-екс-плуататора з "щирих українців".
— Як жила служба, наймити мої? Добре жили, пане-товари-шу. Я їх не обижав... Я за них лікареві...
— Це вже ми чули... А давайте спитаємо зараз хоча б ось її. Скільки ви, товаришко Лозинська, мали землі і як вам жилося за панської Польщі?
Вона не сподівалась, що Назаров саме її може спитати про таке. Марія Антонівна сиділа собі в куточку, тиха й заглиблена в свої думки, що видавалися їй сном радісним, але здійсненним. Адже їй пообіцяли дати корову. Діти матимуть молоко, сир, масло... І не треба буде більше ділитися останнім куснем хліба, коли вона, повертаючись з папського фільварку, розламувала йогр між дітьми на дрібні шматочки.
Про це чорне життя не хотілося їй зараз навіть згадувати. Вона терпляче чекала, поки Петро Губа піде собі звідси, і тоді буде змога їй докладніше розпитатися в Семена Красняка і в товариша Назарова про обіцяну корову. Та ще, може, і корму дадуть з панського фільварку... Кормів там багато.
Марія Антонівна мріяла про ту щасливу хвилину, коли вранці вийде вона до корови і парне молоко білими струменями вдарить у днище дійниці, закриє його і, пінячись, ростиме, мов на дріжджах...
Ці мрії обірвав своїм звертанням до неї Назаров. Він питається, скільки вона мала землі та як жила за панської Польщі. Про те можна сказати, бо це всі тут знають, як бідувала вона з дітьми...
— Мала я, товаришу Назаров, всього півморга землі.'.. То як можна було прохарчуватися мені з дітьми? І я робила наймичкою. Ось у них, у пана Губи, робила...
— То скажи... ану скажи, хай пан-товариш комісар почує, чи кривдив я тебе? Чи не виплачував тобі грошей? А чи не давав збіжжя, коли воно було зароблене? Я платив тобі по п'ятдесят грошів у день, а в жнива то й цілих сімдесят п'ять грошів мала від мене. А чоловікам, прошу пана-товариша, по єдиному злоту виплачував у день. Як всім, так і їй... Нікого не скривдив... Жив у згоді зо всіма... Скажи... Сама про це скажи лану-товаришу.
— Що ж я скажу? Нічого я не скажу,— відповіла Марія Антонівна, і Назаров зрозумів, що вона боїться Петра Губи. Сказати про нього недобре — гляди, ще буде потім мститись, сказати ж про нього щось добре — не могла, бо то була б неправда.
— А хіба я не давав молока твоїм дітям? Давав. Чого ж про це мовчиш? Скажи пану-товаришу...— напосідав колишній хазяїн.
— Давали... Так хіба ж то молоко? Переціджене... з сепаратора. Його б і собаки ваші не їли.
Петро Губа аж очі вирячив від здивування.
— Що?.. Собаки?.. Ви чуєте, чуєте, яка вона стала панянка?— звертався від до односельців, сподіваючись на їхню підтримку.
— Ми, товаришу Назаров, справжнього молока не бачимо. Бараболю їмо без хліба, а часом то й без солі...
— А м'ясо куштуємо тільки раз па рік — у великодні свята, і то по отакенькому шматочку.
— Що й казати: живемо добре, горя в людей не позичаєм.
— Панам косимо, а собі хліба просимо.
— Ну ось...— звернувся Назаров до Петра Губи.— Чули, що ваша "служба" говорить? Хіба ж то життя для трудящої людини?
— Прошу пана-товариша мені вірити. Я нікого не скривдив... Я у згоді жив з людьми, і наші селяни мене люблять, поважають, бо я не шляхтич, я українець. Самий щирий українець... Я допомагав людям, і мене досі ніхто не скривдив. Поміщики втекли, а я нікуди не втікав. Я людина тиха, лагідна, добра. А ось він, Красняк, зібрав наймитів, прийшов з ними до моєї господи...
— Це тепер не наймити, пане Губо. Це — члени селянського комітету, представники Радянської влади. їх обрав народ, і ви мусите виконувати їхні розпорядження,— зауважив Семен Красняк, і під насупленими бровами вогняно блиснули його очі. Вже хто-хто, а він знав "добрість" та "лагідність" свого колишнього хазяїна. Кращі роки свої Семен Красняк провів у нього в наймах, віддаючи свою молоду силу па чужу роботу. Та не тільки сам... У наймах разом з ним працювала дружина і навіть діти, а жилося не солодко. І тепер, коли до Західної України прийшла Червона Армія, коли встановилася на цій землі Радянська влада, бідним людям життя покращає, бо Радянська влада сильна і не дасть скривдити їх нікому в світі.
Семен Красняк відчув цю силу в собі. Гордий і волелюбний, він нагадував сокола, що, вирвавшись з тісної клітки на простір, розправляє свої потужні крила на всю широчінь...
І зараз душа в Семена Красняка горіла такою зненавистю до багатого ґазди, що, коли б мав змогу, він би розчавив оцю злобну, хитру й підступну людину, розчавив без жалю, як отруйну гадину...
— То прошу пана-товариша комісара сказати, як же буде з моєю землею?
— А ми землю одберемо! — відповів замість Назарова Семен Красняк.— Залишимо вам стільки, скільки визначить громада, а решту одберемо й розподілимо між трудящими людьми.
— Чули, пане-товари... Чули, що він сказав? Це самоуправство! Це розбій... Я буду скаржитись... Він, прошу пана... Він уже переписав моїх коней, корів, свиней... То, прошу пана-товариша, є моя власність. То є мій труд...
— Ні, пане Губо, то є труд наших дідів, батьків, то наш труд... Мій... Ось її, Марії Лозинської... їхній,— повів очима в бік селян, що мовчки слухали цю нечувану досі суперечку колишнього наймита з таким поважним і багатим ґаздою.— Так уже не буде, пане Губо, як було. Радянська влада не дозволить кривдити, визискувати, ображати трудящу людину. Ми не дозволимо! Чуєте? Не дозволимо! — Кожне слово голови селянського комітету разило Петра Губу, наче молот.— Я знаю,— продовжував Семен Красняк,— вам хотілося б, як і раніше, щоб брехня на покуті сиділа, а правда тулилася біля порога. Ні, такому вже не бувати! Тепер ми правду посадимо на покуті, а брехню — геть з хати!
— То прошу пана-товариша пробачити мені... Я трохи погарячився... Навіщо нам сваритись? Адже можна про все по-хорошому домовитись... У мене ось є така думка. Давайте організуємо колгосп, такий колгосп, як там, на великій Україні, і будемо працювати... Тільки з половини... Мої машини, коні, земля. Ваш труд... Це буде по-божому... Згода?
Та знову замість Назарова відповідав Семен Красняк, а Назаров, спостерігаючи цей несподіваний двобій, думав: "У вірних руках Радянська влада. З колишнього наймита виросте добрий ватажок бідноти. Отакі люди будуть нам достойною зміною в цьому краю. Треба тільки зараз їм допомогти". Назаров залюбки його слухав.
— Чули, куди загнув пан Губа? До колгоспу йому вже закортіло... "Мої машини, мої коні, земля"... А з врожаю — віддайте йому половину. Такого не буде! І про таке навіть не думайте, пане Губо, бо коли ми й організуємо колгосп, то хто знає, чи захоче громада прийняти вас до колгоспу. А машини, коней, землю... Це все ми у вас відберемо, бо не ви, а ми тепер справжні хазяїни в цьому краю, то нехай же не тільки земля, а й машини, і живе тягло буде в наших руках, бо ми будемо на тій землі працювати... Ми будемо збирати...
— Прошу... Пане-товаришу... Та спиніть же його... Що вія говорить? Ви послухайте... Мене до колгоспу не візьмуть... Мої машини, коні, моя земля... А мене — геть! Мене, українця, що зустрічав Червону Армію... квіти підносив бійцям...
— А хто говорив нам,— озвалася раптом Марія Лозин-ська,— хто нас залякував, що йде Червона Армія, ідуть більшовики, здирають з стін образи, б'ють, катують людей... До Сибіру висилають, розстрілюють, а старим людям дають кулю... Це ж ви говорили наймичкам... Я сама все чула.
— Пане-товаришу комісар... Я такого не говорив... Вигадала... Все вона вигадала... Я дуже ждав...— і він впився лютими від палаючого гніву очима в обличчя Марії Лозинської.— Я так ждав рідну Червону Армію, як ждала її твоя старша донька... твоя Катруся...
Назаров помітив, як згадка про дочку вразила матір, наче доторкнувся він цими разючими словами до тяжкої, ще не загоєної рани.
Бліда, вражена жінка підвелася з ослона, і в невеликій кімнаті було чутно всім її тихий, сповнений невимовного болю й страждання голос.
— Ви... Мовчіть... І ніколи більше... Чуєте, пане?.. Ніколи більше не нагадуйте... Не ятріть мого серця... Душі моєї...
Марія Лозипська несподівано заридала. Та її сльози аж ніяк не вплинули па пана Губу, який у ці хвилини домагався своїх прав.
— То я прошу пана-товариша комісара дати мені остаточну відповідь... Як же все-таки буде з моєю землею?
Назаров немовби й не чув того запитання. Він підійшов до Марії Лозинської і почав втішати її, мов рідну сестру.
— Заспокойтеся... Я знаю все... Товариш Красняк мені розповідав... Я розумію, яке горе у вас, і щиро вам співчуваю...
— Я нічого... Я спокійна...— промовила Марія Лозинська, зворушена увагою й співчуттям, що їх виявив до неї гість у таку тяжку для неї хвилину. І коли вона, трохи заспокоївшись, сіла на своє місце, Назаров, дивлячись просто у вічі ґазді, відповів:
— Аз землею, пане, буде так, як сказав товариш Красняк.
— Це розбій!.. Це грабіжництво!..— закричав куркуль, уже не володіючи собою.— Я прошу пана-товариша запам'ятати... Я буду скаржитись... Я знайду управу... Я доведу... Я...
Червоний від люті й образи, він, грюкнувши дверима, вийшов, і тоді люди, що прийшли сюди разом з ним, посміливішали.
— Товаришу Назаров, ви ся питали, як ми жили за панської Польщі...