Завжди жартівлива й винахідлива, Ганджиха тепер розгубилася і намагалася посадити шкіпера знову за стіл:
— Та закуси добре... Візьми сала, візьми помідор солоний або кавуна попробуй.
— Нічого вже не хочу. І кавуна не хочу.— Глянув на Оксану, спитав: — Проведеш мене до моря?
Оксана мовчки вийшла за двері, а слідом за нею, не прощаючись ні з ким, залишив хату сп'янілий шкіпер.
— Такий парубок тихий та смирний... І чого б це він?..
— Перегорить... Цс буває... Це він до тебе, Мартине, приревнував...
І замовк Гаиджа, узяв пляшку, хотів налити собі ще чарку горілки, та дружина не дала:
— Що ти... жлуктиш її, як воду?.. Хай на колись буде. Ганджа підвівся, глянув на Мартина, хотів щось йому сказати, та тільки рукою махнув і почовгав у світлицю.
— Спати? Знову спати? — скрикнула Ганджиха.
— Ну баба! Ну й клята ж баба...,. Дай хоч трошки мені відпочити.— І він, скинувши чоботи, ліг на м'які подушки.
Лаяла його Ганджиха, наче у всьому, що сталося сьогодні з Миколаєм, був винен тільки він, Ганджа. На ньому зганяла вона свою злість.
— Заснув... Авжеж, заснув...— і дружина тихенько вийшла з кімнати.
— А ти чого стоїш? — напалася вже й на Мартина.— Піди глянь... П'яний Миколай... Щоб не зобидив Оксану.
Мартин вийшов з хати, а Ганджиха налила собі чарку горілки, випила, закусила квашеним баклажаном.
— Та й поганюча ж...— і налила ще півчарочки. Потім уже глянула через вікно. За горбом поволі зникали Оксана з Миколаєм. Та не йшли вони, як то бувало завжди, обнявши за плечі одне одного. А зараз попереду Оксана, а за нею, хитаючись, простує Микола. Розум його затуманюють у ці хвилини ревнощі.
— Я знаю. Я не маленький... Ходиш із ним у степ на пташині базари... Ну скажи мені, скажи правду... Ти полюбила його? — взяв Оксану за руку.
Сміливо глянула йому в очі, але нічого не відповіла. А він, хмільний, не розгадав того погляду, не відчув, що цими словами незаслужено й боляче образив її.
— Я бачу,— кричав Микола,— по очах бачу... любиш... Ну і хай... Мені що?.. Силувати не буду...— і швидко пішов до баркаса.
Не спинила. Не заспокоїла.
— Значить, правда... Любиш?..— спитав він іще раз, нестямно блиснувши очима.
— Нащо це ти говориш мені, Миколаю? — почув її докірливий, але спокійний голос.— Хіба я не вільна робити те, що мені хочеться?
— Ах так. Ну що ж, я тепер знатиму...
— Миколо, заспокойся... Невже ти міг подумати, що я...
— До .чорта! Не хочу я ділити ні з ким свого кохання. Зрозуміла? Прощай!
Не обійняла його Оксана, як то бувало завжди в час зустрічі чи прощання, не промовила ласкавого слова, не спитала, зазираючи йому в очі: "А коли ж ти знову будеш у мене?" І він усміхнеться тоді, поцілує її в губи, жартівливо промовить:
— Не скажу! Виглядай.— І вже он куди відпливе, а на березі все ще стоїть босонога Оксана, махає у повітрі білою косинкою, кричить до нього звучним голосом:
— Микола-а-аю! Чуєш мене?
— Чую,— озветься він з моря.
— Жда-а-атиму тебе в иеді-і-ілю!..
— До-о-обре!..
І засміється Микола, очей не зводячи з неї. І приємно йому, що він уже он куди відплив, а вона все ще стоїть, така мила, дорога, кохана...
, — Сонечко ти моє... Радість моя,— говорить він уголос. Ніхто не чує Миколиних слів, хіба що хвилі морські. Та чи вони ж скажуть комусь? — Люблю тебе,— вимовляє він ніжно,— дуже, дуже люблю...
Так було щоразу, коли він відчалював з острова. І все це пригадалося зараз. Кров закипала в серці. От підійшла б вона до нього, обійняла, в очі глянувши, спитала: "Коли ж тебе ждати?" І він одразу б про все забув, все простив...
Та не підходить Оксана. Стоїть, як чужа. І від того більшою стає злість на неї.
— Знав би... що таке станеться, в морі б його втопив,— говорить він, засліплений гнівом і ревнощами.
Вирвав з піску невеличкий якір, кинув у баркас і, не прощаючись, відштовхнувся від берега. Одразу підхопило і загойдало його море на зеленкуватих хвилях. Не майнула в повітрі знайома косинка. Мовчазна стояла на березі Оксана, дивилась, як усе далі й далі відпливав баркас. І коли зник уже Микола на обрії, зажурена дівчина повернулася до хати.
— А де ж Мартин? — спитала мати, помітивши, що дочка засмучена.— Миколай тебе не побив?
— Мене? — перепитала, не розуміючи, донька.
— У нас у селі були такі хлопці. Оце і гуляє з тобою, і цілує, а гляди, хто глянув на тебе чи посміхнулася до якогось парубка, то, бувало, милий і за коси потягає. Твій батько разів зо два мене бив... Іще тоді я дівкою була... А Миколай дуже розсердився?
— Розсердився.— Оксана вийшла з хати. Хотілося розшукати Мартина. На подвір'ї його не було. Не було і в садку. Під молодою тополею лежав він горілиць, дивився в небо високе, що в ньому де-не-де, як вітрила рибальських баркасів, пропливали хмарини.
"Ну, молодий науковець, що ж воно буде далі?" — запитував сам себе Мартин. І, як жива, поставала перед ним смаглява Оксана. В поводженні з нею він був веселим, жартівливим товаришем, і тільки, але коли залишався па самоті, коли бродив удень по степу, спостерігаючи пташиний світ, не раз вимовляв уголос її ім'я.
— А що, Мартине, думаєш про неї, думаєш...
І він, як хлопчисько серед німого степу, певний того, що ніхто його, крім птахів, не почує, ніжно вимовляв:
— Оксано... циганочко моя... Та коли б ти знала, як я люблю тебе... Люблю...
Поставала перед очима Ганджиха, немовби затуляла свою дочку, нахваляючись: "Віддам її заміж за Миколая".
І ось сьогодні несподівано зустрів шкіпера, який, напевне, скоро таки одружиться з Оксаною, можливо, візьме її з собою. Залишаться тоді на острові тільки Ганджа з Ганджихою. І ніхто не знатиме, навіть Оксана, про те, як він, Мартин, любив її, але ні єдиним словом не обмовився про свої почуття.
"Та й нащо говорити їй?" Він ось іще поживе тут з місяць, і хто знає, чи доведеться коли-небудь знову побувати на цьому острові? Може, й ніколи більше не зустрінуться вони з Оксаною?
Вечоріло. На призьбі сиділа Ганджиха, співаючи свою улюблену пісню:
Ой сама я, самісінька, Як билинонька в полі, Не дав мені господь щастя Ні доброї долі.
Приємний голос плив у тихому надвечір'ї. Заспокоювались віти тополь, затихала молода осичина. Спадали над островом сутінки...
Ой візьму я відеречко Та піду по воду,— Ой там хлопці-риболовці, Всі хороші на вроду. Ой ви, хлопці-риболовці, Ви хороші на вроду, Візьміть мене на човничок, Перевезіть до роду.
Здавалось, свою душу вкладала Ганджиха в цю пісню. Туга її ставала особливо виразною, коли доводилось випивати чарку горілки. Тоді вона годинами ладна була говорити з чоловіком про рідне село на Полтавщині, про людей, за якими дуже скучила. І запевняла Ганджиха, що вже цієї осені обов'язково побачиться з рідними. Упорає город і поїде.
Та надходила осінь, починалися дощі. Холодний північно-західний вітер грего дув день у день, і тоді бурхливим ставало море, наступало на острів, заливаючи в ньому всі низини.
І чекала Ганджиха наступного року, чекала вже отак п'ят* надцять літ, та все не могла вибратися з острова, щоб побувати на Полтавщині.
А літа минають... Новим життям люди живуть у Довгалівці.
Здається, в рідний край летять ранньою весною журавлі... Летять і звідти вони восени, часом сідають на острові, щоб, перепочивши ніч, знятися знову в небо цілою зграєю, продовжуючи свій довгий шлях за сині моря та океани.
Може, відчула Ганджиха, що й цієї осені не доведеться їй побачити рідних, бо особливо сумно звучить її пісня на тихому подвір'ї.
Не чув Мартин, коли підійшла до тополі Оксана.
— А-а, циганочка,— сказав він жартівливо, як і завжди.— Ну, сідай, розкажи мені, як проводжала Миколая. Хоч поцілувалися з инм? Признавайся!..
— Не треба... не говори мені про нього.— І вперше помітив Мартин в її очах сльози.
— Ти плачеш? Оксано!..— схопився на ноги, вражений. Щось дивне сталося з нею. Вона довірливо впала обличчям
йому на груди, несподівано заридала... Мартин розгубився.
— Він образив тебе... Щось негарне сказав?.. Я знаю... він ревнує...
— Як міг... пе вірити... Адже знає, що я люблю... люблю його...— вимовила вона слова, що вирвались самі собою з душі, сповненої гіркої образи та болю.
Мартин гладив її пахуче волосся, відчував на своїх грудях тепло її дихання, вологу сліз, що змочували йому сорочку... Мовчав... Та і які слова він міг знайти в цю тяжку для нього хвилину, коли його власне серце, здавалося, краялось на частки, а він не мав права сказати їй про свої почуття і свою любов.
Отак би взяти в гарячі долоні її заплакане обличчя, впитися губами в її повні й червоні, мов достигаюча вишня, губи, розказати з такою ж одвертістю їй про те, як блукає він у степу, як вимовляє її ім'я і голос його чують тільки пташки та вітри крилаті...
Але він не сміє про це сказати їй. Навіщо? Адже любить вона іншого... Хай не знає, нічого не відає про його любов, що народилася тут, на острові Бірючому, і засяяла в юнацькій душі, як сяє в небі зірка вечорова.
— Ти не плач,— втішав він її, мов старший брат.— Я скоро виїду звідси, і знову все буде так, як було досі... Я знаю... Ти заспокойся...
Чи в словах його, чи в інтонації голосу відчула вона раптом незвичайне хвилювання, і це примусило Оксану одірватися від нього. Заплаканими очима глянула в його очі і, ні слова не промовивши, побігла геть. Тільки майнуло поміж зеленню віт її плаття та зашуміло листя на виноградних кущах.
— Оксано!.. Куди ж ти втікаєш? Зажди!..
Не повернулась. Стиха шелестіла над ним тополя, а від хати линула журлива пісня Ганджихи, і долітав з-за пагорба, не стихаючи навіть вночі, шум Азовського моря, що теплими хвилями плескалось у сонний берег.
На обрії з'являється біла як сніг хмарина. Вона швидко росте, захоплюючи собою виднокруг. Стає сизою. З півночі дме могутній трамоитаи. Досі спокійне, морс починає вкриватися піною. Літають над берегом чайки, припадають до води, і їх жалібне квиління губиться у плескоті хвиль.
На березі стоїть Оксана з Пальмою. В очах Оксани тривога і страх... Гляне-погляне на хмарину, а вона росте, насувається, все густішає. Помітно чорніє під нею вода, вкриваючись білими гребенями. Оксана вдивляється в далечінь, але не помічає там знайомого баркаса.
— Буря починається, справжня буря.
Поплив Мартин з самого ранку в море і досі не повернувся.
— Що ж робити?..