Заплакана Енсо сиділа біля Густавсонбвого ліжка і, коли прокинувся він, тоскно заголосила. Той плач, сповнений скарги й болю, неприємно вразив чоловіка.
— Не віддавай їм, хазяїне, добра свого... Не віддавай. Я худобі підсиплю отрути — поздихає вся, а ти іншим добром попорядкуй.
— Шкода тварин.
— Не твої вони тепер. Не шкодуй! Домашніх оленів я сама, а стадо наше... Невже триста голів колектив забере? Важенки 1 у нас хороші, хори 2 гарні, невже віддаси? Сам мені говорив, на сплаві лісу колишні господарі працюють, розпитай у них, як вони свою худобу винищували.
— Ні, Енсо, ні в кого питатися не буду. Сам усе зроблю. Сам! — Підійшов до вікна Густавсон, подивився на невеличке кюле.
— Ми вам покажемо колектив... Ми вас нагодуємо оленячим м'ясом,— і сварився кулаком до низеньких, почорнілих від часу рибальських хат. Тієї погрози ніхто з сторонніх не чув.
Пригадався день, коли біля озера зустрівся з Сандером, і зараз його дошкульні слова печуть Густавсонове серце: "Оте біле вітрило буде наше". А що, хіба не так? Прийшов він з Червоної Армії і став сильнішим за нього, Густавсона. Простий рибалка, наймит став сильнішим за хазяїна! Ненавидить його і боїться Густавсон. Так-так, боїться! Сандер не кричить, як от він, не загрожує, а його слова б'ють, наче молот. Спокійні, прості слова, їх не кидає Сандер на вітер, а що скаже — те й робить.
Хіба повірив йому Густавсон тоді біля озера? А от прийшов Сандер з рибалками на його подвір'я, і Густавсон відчув, що він уже тут не хазяїн. Не схилить перед ним своєї голови Сандер, як схиляв колись його батько. Закипає в серці кров. Вогнем пече голову думка, що з'явилася недавно, і від неї немає спокою. "А що, Густавсоне, так буде, як сказав Сандер. Ні йоли тобі, ні оленячого стада — нічого. Все заберуть до колективу. Нові хазяїни прийшли — колективні хазяїни!"
Раптом Густавсон спиняється біля вікна. Очі горять. Голос стає хрипким від скаженої люті.
Підійшла до нього дружина.
— Колись у Мурманську я дістала сильний камінь, отруйний. Довго лежав без діла, а тепер у пригоді нам стане. Я не пошкодую. Не наше воно, то нехай уже і їм не дістанеться!
Стара Енсо знайшла у льоху вкритий порохом і павутинням паперовий ворочок, внесла його до хати.
Всі троє чекали ночі. Мертве, якесь безлюдне стало кюле. Еркі Густавсон, озираючи порожні вулиці, сказав:
— Сину, пора!..
На подвір'ї ходили олені. За огорожею лежала корова, свині.
Все виздихає від отрути, і хай пропаде, бо дужче болітиме серце Енсо, коли побачить вона, як виганятимуть з її двору худобу.
Не поживляться рибалки молоком з її корів. Хай краще ті одубіють до ранку!
*1 Важенки — самиці.
2 Хори-— самці.
Бачив Густавсон, як труїла дружину їжу для худоби, але не говорив ні слова.
У комірці нащось узяв сулію, сховав під плащ і разом з Даг-лесом вийшов з двору.
Не зупинила їх Енсо, не спитала, куди йдуть вони опівночі й коли повернуться. Дивилася довго услід, поки не сховала їх гора, всіяна великим і малим камінням.
Біла ніч. Легенький вітер шумить у кронах дрібношаруватої ялини. На високих верхів'ях гір відсвічує тверда порода пісковику й граніту.
Тихо над горами пливуть невеличкі хмари. Падає від них на воду Імандри тінь, така ж рожева й холодна, як промінь північного сонця.
Завертає Густавсон відразу до лісу, обійти горами хоче кюле, щоб не зустрітись, бува, з ким дорогою. Трісне під ногами трухлявий сук, або звалиться камінь і, б'ючись об інше каміння, покотиться вниз. Густавсон спиняється, жде. Та навколо ніде ні душі.
Тільки журно шумить ялиновий ліс. Ідуть мовчки. Старий ледве встигає за сином. Вже видно озеро, видно йолу і рибне сховище. Але чому Даглес, що йде спереду, спинився? Когось побачив?
Еркі Густавсон зупиняється й собі, напружено стежить за сином і ставить сулію на землю.
— Тату, бачите? — стиха говорить Даглес.— Вони перехитрували нас.
Батько підійшов ближче, і його розкосі очі угледіли поблизу сховища людину.
— Вартують... Ах ви ж гади! Йолу забрати? Боїтеся, щоб не втік і не забрав її з собою?
Людина сиділа непорушно біля каменя.
— Спить... невже спить?
— Пекка... Авжеж, він,— придивляючись, говорив Даглес.— Це добре... Ми його, тату, прикінчимо... Тепер однаково не залишатися нам у кюле.
— Тільки тихенько, сину, щоб не встиг і крикнути. Ти молодший, спритніший... Іди!
Вартовий не ворушився. Тепер не було вже сумніву — він спав. Мов хижаки, батько й син підкралися до наміченої жертви.
— Ти бий, щоб оглушити, щоб крові не було,— навчав Густавсон сина,— а потім ми його в озеро вкинемо.
Даглес мовчки слухав батькову пораду і бистрим поглядом вибирав каміння.
— То важкий, покинь, візьми менший.
Тихенько підкрадалися до Пекки. Тепер його добре видно. Рибальський шолом йому зсунувся набік. Одна рука зачепилася за ремінець рушниці, друга безвільно звисла.
За якусь хвилину Пекка непритомним звалився біля гранітного каменя.
— На чорта нам його кидати в озеро? Хай тут лежить,— сказав син.— Він скоро здохне.
Швидко пішли до будівель тралбази.
Одімкнули замок. Зайшли всередину. Рядами стояли чани, доверху наповнені рибою. Хай же не дістанеться це добро нікому. Підходить хазяїн до першого чана, обливає його гасом з сулії.
— Наїстеся тепер моєї риби... Ми її отак покропимо, ще, іще...
Його погляд зупиняється раптом на рибальській снасті.
— Що з нею робити?
Густавсон дістає з-за пояса фінський ніж і починає шматувати мережу, але почуває: не встигне упоратися до ранку... а ранок близько, і справ ще багато. Еркі Густавсон залишає снасть. У кутку рибного сховища дістає невелике барило.
— Неси на йолу.
Навкруги порожньо. Навкруги мовчазні кам'яні схили, узгір'я, ліс.
Біля каменя непорушно лежить Пекка.
— Ми їм дамо... Ми їм покажемо колектив... Я ось зараз канати одв'язуватиму. А ти ж дивись, запасного човна не забудь.
Син робив усе, що наказував батько.
Напнули біле вітрило. Йола загойдалася на хвилях Імандри й потроху почала відчалювати від берега. Було тихо в кюле. Було порожньо на схилах. Ніхто не йшов на зміну вартовому.
— А Пекку ти забив.
— Однаково мені... Упоратися б з йолою.
— Ти, Даглесе, втікай швидше. Знайди стада свої й накажи пастухові, щоб загнав оленів далеко в тундру. Не послухає — на тебе покладаюся. Сам зроби. Ось тобі на дорогу. Візьми, сину! Однаково пропадуть. Ні до чого нам тепер ці гроші. Бери! Пощастить повернутися з тундри — до міста рушай... Там гроші здадуться.
Даглес ховав по кишенях пачки грошей, що їх заробили батькові тяжкою працею сільські рибалки. Гострим носом розсікала йола тиху воду озера.
Далеко один берег, далеко другий. Тут кинули якір. Вийняв Еркі Густавсон затичку з барила, побризкав бензином дерев'яні частини йоли, потім намочив жмут прядива й почав шукати сірників.
— Ти захопив? Ні? Невже я забув?
Швидко шаруділи пальці по кишенях, але сірників не було.
— Я ж брав... Пам'ятаю... брав...
— Може, випали з кишені. У тебе там дірка.
Батько обшарює поли плаща і в куточку знаходить коробку.
— Човна приготував?
— Приготував.
Засвітив сірника. Загорілося відразу прядиво, кинув палаючий жмут на змочені частини йоли, і вона швидко спалахнула вогнем.
— Тепер жени човна мерщій на той бік.
Вогонь розпалювався дужче. Над йолою здіймався чорний та густий дим.
— Греби, сину! Налягай на весла,— говорив схвильовано Густавсон, оглядаючи йолу.— Хай тепер вони візьмуть її, хай наловлять риби. Бач, як палає.
В кюле помітили вогонь. Люди бігли до озера. Багато людей.
— Швидше греби, Даглесе, рятуй своє життя...
Пружні м'язи ритмічно й сильно загортають веслами воду. ...А йола горить. Далеко над йолою стелиться чорний дим. Уже дерев'яна щогла починає хилитися набік, і разом з нею схиляється борт рибальського судна. Зараз заллє його водою... Кам'яного берега торкається човен.
— Ну, тату! Пішов я.
— Щасти тобі! У ліс повертай відразу, в лісі не знайдуть. Візьми ж рушницю, може, звір який...
Не оглядаючись, побіг Даглес через каміння в гори, де густі ялини сховали його відразу.
Еркі Густавсон стояв на березі. Він бачив по той бік Імандри, як біля каменя, де залишили Пекку, збиралися люди. Бачив човен, що ним пливли рибалки впоперек Імандри.
"По мене... Уб'ють за Пекку...— Ця думка виникла раптово, породивши тривогу й жах за своє життя.— Хіба втекти? Старий, літа вже не ті... далеко не сховаюся, все одно знайдуть".
Примружені маленькі очі не можуть відірватись від човна, що погойдується на хвилях. Ті люди несуть з собою погрозу, а може, й смерть.
Еркі стежив за йолою. Рибальське судно почало вже хилитися набік. Через борт ринула вода, і від того дим погустішав. Тільки горіла ще невелика щогла. Вітер не міг загасити того вогню. Гасила його вода, бо опускалося на дно Імандри затоплене судно.
А човен уже недалеко.
Еркі помітив на ньому старого Кенралі, Сандера й Лінго, що тримав у руках рушницю.
— Не дамся так... не дамся! — промовив сам до себе Густавсон. Він дуже шкодував, що свою рушницю віддав Даглесові. Ой, як би вона йому зараз пригодилася.
Густавсон біжить у гори, щоб звідти краще було оборонятися камінням.
— Стій! — гукає до нього Лінго.— Стій, стрілятиму!
Та не слухає його застережливих криків Еркі Густавсон. Йому б скоріше на оту кручу вибратися, а там хай попробують узяти його відразу. Гримить постріл, і Густавсон, хитнувшись, котиться вниз. Затримує його каміння. Не підводиться хазяїн з землі.
А над ним уже стоять рибалки.
Три пари очей дивляться на нього. Невблаганна лють світиться в тих поглядах.
"Доб'ють... зараз мене доб'ють",— промайнуло в голові.
— Чого лежиш? Уставай! Я в повітря вистрілив. Ну? Густавсон підводиться, стає навколішки, благає:
— Не везіть мене до рибалок... Краще тут, на цьому березі, кінчайте.
— Ми твою підлу натуру знаємо,— сказав старий Кенралі.— Ану, Сандере, підійми його!
Еркі Густавсон мовчки підводиться сам і йде до човна.
— Зв'язати б його, а то ще, чого доброго, з човна кинеться.
— Він води боїться. Я його знаю. Сідай, Густавсоне, а ти, Лінго, мені рушницю дай.
Попливли.
Сандер коло вітрила. Лінго біля стерна, старий Кенралі з рушницею проти хазяїна.
На березі чекали на них рибалки. Тут були діти, жінки, чоловіки.
Ще здаля було видно, як погрожували з берега мускулясті руки рибалок. Густавсон почав тремтіти.