Княжа Україна (збірка)

Олександр Олесь

Сторінка 6 з 7
РОСТИСЛАВ

Князем галицьким найпершим
Був відважний Ростислав.
Молодий, стрункий, високий,
Всіх красою чарував.

Але він недовго княжив:
Жартувала доля з ним!
Перед ворогом до греків
Мусив він тікати в Крим.

На запросини ласкаві,
На бенкет він раз пішов
І у грецького вельможі
Смерть у келиху знайшов.

Хитрий грек вином частує,
Царгородським, золотим,
П'є за щастя України
Разом з князем молодим.

Ще налив він… і отрути
Підсипає до вина…
"Вип'єм, князю, — грек говорить, —
І за Грецію до дна".

Випив князь до дна свій келих,
І схопивсь за серце він…
І у Корсуні по князю
Похоронний вдарив дзвін.

РОСТИСЛАВИЧІ

Після князя Ростислава
Залишилось три сини.
Поховаваши батька, з Криму
Повертаються вони.

Мирно батьківщину ділять,
В згоді, і приязні живуть,
Разом б'ються з ворогами,
Разом всі їдять і п'ють.

З українськими князями
Скрізь бажають спільно йти —
До єдиної держави,
До єдиної мети.

Але єсть на світі люди
І великі, і малі:
Ті літають духом в небі,
Ці плазують по землі.

Князь Василько раз до Любча
На Вкраїну поспішив:
Там нарада відбувалась
Українських всіх князів.

Приїздить, за стіл сідає
Й чує мову чарівну:
"Доки будемо губити
Українську сторону?

Доки будем ворогами
На єдину землю йти:
Чи у нас не спільна мати,
Чи не рідні ми брати?!

Жиймо в згоді! Поцілуймо,
На хресті присягнемо.
Що за нашу спільну Матір
Душу й тіло віддамо".

"Згода, згода! — закричали. —
Спільно знищимо того,
Хто покривдити посміє
Брата рідного свого.

Разом знищимо навіки!" —
Присягаються князі,
Піднімають хрест угору
І цілують по черзі.

Але князь Давид Волинський
З Святополком заодно,
Вже зломив свою присягу,
Вже забув її давно.

Він запрошує Василька
У палати на бенкет,
На вино старе, пахуче,
На старий, солодкий мед.

Попереджували князя:
"Любий князю, залишись!
Не послухаєш — поїдеш,
Жалкуватимеш колись".

Не послухав князь Василько
І поїхав на бенкет…
На столі пахучі вина
І старий солодкий мед.

Та який чудний господар:
Покрутивсь і нагло зник.
І у князя Святополка
Не повернеться язик.

Так сидять, мовчать, чекають…
Нагло слуги десь взялись
І заковують Василька,
І ведуть його кудись.

Повели, на коней сіли
І несуться у весь дух.
Привезли. Сидить в кімнаті,
Гострить ніж якийсь пастух.

Боронився князь Василько,
Виривався з лютих рук,
Та йому пастух жорстокий
Очі видовбав, як крук.

Довго князь лежав без руху,
Непритомний довго був
І нарешті голос ніжний
Наче матері, почув:

"Я з холодної криниці
Дам води твоїм устам,
Я обмию твої рани
І сорочку білу дам".

І сліпий Василько плаче, —
Він до пам'яті прийшов:
"Не знімай сорочки з мене,
Щоб сам Бог угледів кров".

І заснув Василько знову
Сном глибоким і міцним,
Наче рідна його мати,
Нахилився хтось над ним.

ВІЙНИ РОСТИСЛАВИЧІВ

І довідались про злочин
І князі, і вояки…
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.

Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На шматки Галичину.

Ростиславичі боролись
І побили ворогів,
Володар розбив Давида
І Василька увільнив.

І сліпий, слабий Василько
Їде верхи на коні,
Вже не вгледить він ніколи
Сонця в рідній стороні.

І угледіли Василька
Перед боєм вояки…
І з сліпих очей Василька
Полетіли блискавки.

І, зворушені без краю,
Затаївши в серці гнів,
Вони кинулись з мечами
І розбили ворогів.

Довелось також і уграм
Під Перемишлем в боях
Ростиславичам лишити
Безліч трупів на полях.

Довго, довго потім угри
З жахом згадували бій,
Довго, довго дивувались
Нашій силі бойовій.

І не зважувались знову
Підступати до Карпат,
Не топтали більше поля,
Не палили наших хат.

Тільки іноді поляки
Долетять до наших меж
І назад! Сторожа пильно
Оглядала землю з веж.

Рюрик вмер. Галичиною
Правив тільки Володар,
Правив мудро, не боявся
Ні поляків, ні мадяр.

Жив при ньому і Василько
І все скаржився йому:
"Ах, навіщо це нещастя,
Відкіля воно й чому?

Не напивсь моєї крові,
Ще і ляхам віддавав,
Та хіба ж, Давиде лютий,
Я з братами воював?

Ні, мені колись світила
Інша сонячна мета,
Та закрила всі дороги
І всі сонця сліпота.

А хотів я звати тюрків,
Печенігів і братів:
Разом знищити навіки
Хитру Польщу я хотів.

І, зміцнивши Україну,
Знов на половців іти…
Не судилось довершити,
Досягти мені мети.

Вік минув… Труна чекає
І тебе вже, і мене, —
Хто ж, скажи, мети ясної
Із нащадків досягне?"

Дві викопують могили,
Два обтесують хрести:
Два брати жили братами
І умерли, як брати.

ВОЛОДИМИРКО

Володар умер і сина
Володимирка лишив.
Був це князь твердий, рішучий,
Серце з кременю носив.

Перед ним мета єдина:
Сила, міць Галичини.
Рівні всі: народ, бояри,
Всі у матері сини.

За Дністер, на гори, в Галич,
Він столицю переніс,
Замок він обвів валами,
Ровом, мурами обніс.

І розцвів, як Київ, Галич:
На дорогах, на шляхах
Наче ярмарок зібрався
І розкинувся в степах.

Скрип возів і ржання коней,
Крики, ляскіт батогів,
Хмари куряви над степом,
Рев непоєних биків.

На Дністрі ще більше руху,
Люди бджолами гудуть,
Серби, половці, араби
Крам купують, продають.

Продають пахучі трави,
Зброю, овочі, вино,
Найкрасніший посуд грецький,
Оксамит, єдваб, сукно,

А купують шкіру, хутра,
Віск, дерева, збіжжя, сіль.
Кораблі привуть невпинно
І приходять звідусіль.

Місто теж блищить, шумує.
Самоцвіти на жінках,
В сріблі, в золоті бояри
І в бобрових кожухах.

Запишалися бояри,
Хочуть влади, бунчука,
Та страшна, міцна, залізна
Володимирка рука.

"Не дозволю, щоб в державі
Жив щасливо тільки пан:
Для усіх держава-мати:
Для бояр і для селян".

І корилися бояри,
Але тільки не в думках:
В серці камені носили
І змовлялись по кутках.

ІВАН БЕРЛАДНИК

Раз в зимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли,
Що тепер не до розмов,

Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на престіл.

І Берладник — на престолі.
В повній зброї вояки.
Зачинилися ворота,
І замкнулися замки.

І облога почалася,
Почались страшні бої…
Відбивається Берладник,
Сам веде полки свої.

Але раз загнавсь далеко,
Опинився у кліщах,
Ледве вискочив із лиха,
Ледве спасся у лісах.

Піддались тоді бояри…
Володимирко вступив
І суворо, по закону
Винуватих осудив.

І спокійно княжив далі,
А Берладник кинув край
І подавсь в степи широкі
Десь на південь, на Дунай.

Там зібрав хоробре військо
І пішов із ним гулять…
В його князівстві повстали
Малий Галич і Берладь.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ

Володимирко поволі
Тихо-мирно вік дожив
І на княжому престолі
Ярослава залишив.

Це був князь палкий, відважний,
Незрівнянний у бою,
Наче рвався він покласти
Першим голову свою.

І коли він з Ізяславом,
З князем київським зійшовсь,
Першим кинувся з мечем він,
Всіх попереду боровсь.

І бояри зупиняли:
"Ярославе, князю, стій:
Хто тебе, орла, заступить
У державі жалібній?!

Краще стань від виру збоку
І дивися на полки —
Як для тебе слави й честі
Здобувають вояки".

Ярослав бояр не слухав
І вперед відважно біг
І відвагою своєю
Ізяслава переміг.

Не спочив він після бою:
На державу угри йшли
І для нападу поляки
На кордоні вже були.

Але й тут хоробре військо
Розбиває ворогів
І іде в степи на південь
До Дунайських берегів.

Ростиславича Івана
Ярослав ущент розбив
І до власної держави
Малий Галич прилучив.

І держава буйним морем
Розлилася навкруги,
Половецький степ вмиває,
Б'є в дунайські береги.

"Вісім змислів князь наш має", —
Говорили вояки
І прозвали Ярослава
Осмомислом на віки.

І співець співав про його:
"Гей, ти високо злетів
І на батьківськім престолі,
Вкритий славою, засів.

Військом ти підпер Карпати,
Шлях мадярам заступив
І Дунаєві ворота
Кораблями зачинив.

Князю, Київські ворота
Одчиняєш ти ключем,
Стріли кидаєш в султанів
І рубаєш їх мечем.

Так стріляй же їх, поганих,
Кидай стріли в їх степи
І за Ігореві рани
Слізьми, кров'ю окропи".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Після смерті Осмомисла
Володимир князем став,
Все, що здідив, споневірив,
Все розтратив, змарнував.

І взяли мадяри Галич
(Хоч народ завзято бивсь),
І угорський королевич
Князем галицьким зробивсь.

РОМАН

На Волині в час той княжив
Син Мстислава — князь Роман,
Ворог злий бояр нікчемних,
Друг селянства і міщан.

Бив він половців нещадно
І в полон живих не брав.
Про Романа склалась пісня,
Сам народ ту пісню склав.

В пісні тій Роман був рівний
Турам, левам і орлам…
Вороги дітей лякали:
"Цить! Романові віддам!"

До Романа йдуть бояри,
Віддають йому престіл…
"Ой, не буду їсти меду,
Доки сих не знищу бджіл".

І коли меча бояри
На Романа підняли,
Володимирка згадав він,
Щоб слухняними були.

Не боявся він нікого
І підмоги не шукав.
Раз до його папа римський
Посланців своїх прислав:

"Інокентій, папа римський,
Привітання шле тобі,
Обіцяє тобі в поміч
Меч Петровий в боротьбі".

Вийняв князь свій меч і каже:
"Передайте й мій уклін
І спитайте свого папу:
Чи такого має він?

Поки я меча не стратив
І тримаю у руці,
Ним я й буду добувати!..
Йдіть здорові, посланці".

І народом мудро правив,
І державу збільшив князь,
Бо Волинь з Галичиною
В одно князівство злилась.

Вояком Роман родився –
На війні він і поляг:
Під Завихвистом на Віслі
Заколов його поляк.

ДАНИЛО І ВАСИЛЬКО

Залишив Роман княгиню
І маленьких двох синів.
На Волинь втекла княгиня
Від боярських ланцюгів.

Але й тут знайшли бояри.
Небезпека все росте:
"Володимир цілий знищим,
Як дітей не віддасте!"

І вночі княгиня потай
Йде, схвильована, з палат…
Серце б'ється: може, зрада,
Може, десь чатує кат.

Йдуть. Маленького Данила
Взяв боярин Мирослав,
Василька держала ненька,
Піп княгині помагав.

Ось і мури… двері… коні…
По дорозі загули,
А за тиждень через Польщу
Вже в Угорщині були.

ПІД БОЯРАМИ І УГРАМИ

Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили,
Одному втекти вдалось.

Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук,
І престіл зайняв Кормильчин,
Проводир бояр і друг.

Та і він недовго правив:
Угри з ляхами давно
Задивлялися на Галич
І співали уодно.

Хто ж країну обороне?!
Спить давно в труні Роман…
І престіл мадяр займає
Королевич Кольоман.

Угри правили жорстоко:
Злі були на нас давно.
Забирали хліб, худобу,
Грабували все майно.

По усім краю невільнім
Стогін, крик і плач іде,
І народ, як сонця з неба,
Повороту князя жде.

КОРОЛЬ ДАНИЛО

Горе учить, кажуть люди,
Доки горя не уб'єш.
І Василька, і Данила
Научило горе теж.

І вони навчились добре
І сидіти на коні,
І терпіти у походах,
І боротись на війні.

І обидва зрозуміли:
Досягає той, хто йде,
Хто бере усе, що треба,
А не ласки з неба жде.

І вони, Волинь забравши,
Поділились, як брати,
І мети — здобути Галич —
Спільно хочуть досягти.

І Данило з дужим військом
Двічі угрів проганяв,
Двічі він боровсь за Галич
І на третій раз узяв.

І на батьківськім престолі
В ріднім Галичі він сів…
Весь народ вітав Данила,
Весь народ його хотів.

Князь вперед веде державу,
Князь заводить знову лад,
Та татари відкидають
На віки її назад.

Зруйнувавши Київ, лізе
Татарва в Галичину,
І за поміччю Данило
Йде в угорську сторону.

І вертає вже додому
І стріває втікачів:
"Князю, князю! Бідний Галич
Вже в руках у ворогів.

Вже давно забрали Галич,
Вже укрили цілий край.
Нищать села, люд мордують,
Князю, князю, не питай!.."

…Був у таборі татарськім
Бранець — галицький Дмитро,
Що татарськими тілами
Застеляв колись Дніпро.

І звернувся він до хана:
"Хане, кинь Галичину,
Тут озброєні всі люди,
І програєш ти війну.

Ця земля міцна, могуча
І не знає перепон…
Ти загубиш своє військо,
Попадеш і сам в полон".

Хан послухав.
1 2 3 4 5 6 7