Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Що святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.
ПОЛОВЕЦЬКА НЕВОЛЯ
Під палким, південним сонцем
На чужий, далекий Дон
Сумно-сумно, як на страту,
Йдуть невольники в полон.
На руках у їх кайдани,
Кров і рани на ногах,
В чорній куряві обличчя,
Очі змучені в сльозах.
"Понесіть, вітри крилаті,
Наші стогони й жалі,
Принесіть нам з України
Крихту рідної землі!
Полетіть, скажіть, що більше
Вже не вгледим ми її!
Принесіть же нам хоч порох
Із коханої землі!"
Йдуть невольники під сонцем,
Грізна варта навкруги.
Дзвінко ляскають в повітрі
І співають батоги.
Двісті літ беруть в неволю,
Обертають у калік!
О полоне половецький,
Будь ти проклятий навік!
ПОХІД ІГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА НА ПОЛОВЦІВ
Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом
Вирушає у поход.
Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
Над списами, шоломами
Мають, в'ються прапорці.
Військо йде, улад ступає,
Коли сонце враз зайшло,
Наче враз на землю впало
Ночі чорної крило.
"Це недобрий знак для війська,
Не повернетесь з війни.
Чорні думи вас обсядуть…" —
Віщували віщуни.
Але Ігор Святославич
Твердо крикнув воякам:
"Вояки! Брати і друзі!
Чи ж назад вертатись нам?!
Так мерщій на борзі коні
І летім, де Дон шумить,
Де об землю половецьку
Я волію спис зломить!"
Крикнув Ігор Святославич —
І на конях вояки
Вже летять широким степом,
Тільки куряться шляхи.
Брат його Буй-тур в Путивлі
Теж збирається в поход;
І стріваються два війська,
І говорить Всеволод:
"Брате Ігорю єдиний,
Ти єдиний світ мені:
Святославичі обидва —
Вдвох і ляжем на війні.
А моє хоробре військо,
Мої славні вояки
По степу летять вітрами,
В полі скачуть, як вовки.
Всі дороги їм відкриті
Через гори і ліси,
Гостро вигострені стріли
І шаблюки, і списи.
Тобі, Ігорю, мій брате,
Моє військо б'є чолом,
І воно в боях здобуде
Слави-честі нам обом".
Він сказав — заграли сурми,
Захитались прапори,
І летить степами військо,
Обганяючи вітри.
Розбігаються, тікають
Перелякані вовки,
Клекотять орли над військом,
В'ються хмарами круки.
На озерах, на болотах
Крила птахів лопотять:
Сірі гуси ізнялися,
Білі лебеді ячать.
Все віщує щось недобре,
Хтось голосить уночі,
Хтось в степу кричить: "Рятуйте!"
Десь вигукують сичі.
Дух пустелі степової,
Ворогів ховав пітьмою,
Криком вдосвіта будив.
І почув нарешті ворог
Шум непевний, тупіт, гук,
І у ріг заграв тривожно,
І схопивсь за меч і лук.
Та порубаний, побитий,
Переможений в бою,
Віддає він цілий табір
І лишає честь свою.
З жахом половці тікають
В різні боки, як вовки,
Опанчею, кожухами
Стелять багна вояки.
Обтирає славний Ігор
На мечі ворожу кров
І в руках тримає здобич —
Білу ханську хоругов.
День погас, зайнявся місяць,
Загорілися зірки…
Тихо в шатрах половецьких
Спочивають вояки.
БІЙ НАД КАЯЛОЮ
Вранці небо червоніє,
Наче п'є червону кров,
Налітають з моря хмари,
Вдарив грім — і дощ пішов.
Але військо українське
Не лякається негод.
Зранку ворога шукає
І продовжує поход.
Над Каялою-рікою
Половецьке військо жде…
Знов гримить залізна зброя,
Степ від тупоту гуде.
Заспівали знову стріли,
Знов забрязкали мечі,
І земля укрилась трупом,
Половецьку кров п'ючи.
Наче вітер серед степу,
Розгулявся Всеволод…
Все забув він… пам'ятав лиш
Україну та народ.
На коні з мечем літає
У шоломі золотім,
Де пролине — трупом поле
Укривається за ним.
З ранку бій ішов до ночі,
З ночі бій до світу йшов…
Навкруги лежали трупи
І людська стояла кров.
Бились наші, як не б'ються
На верхів'ях скель орли…
Ось, здавалось, залунає:
"Перемога! Ми взяли!"
Та не стало стріл у війська,
Пощербилися шаблі…
Без щита рука безсила
Опустилась до землі.
І розбили наше військо,
Узяли князів в полон
І ведуть степами бранців
За далекий тихий Дон.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс, —
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.
Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна…
Плаче, тужить Ярославна,
Припадає до вікна…
Рано вдосвіта, до сонця,
Йде за місто, на вали…
Виглядає: степ та небо,
Та під хмарами орли.
Плаче, тужить Ярославна,
Сохне, в'яне, як той цвіт:
Закотилось її сонце,
Заступили хмари світ.
"Обернуся я в зозулю,
По Дунаю полечу
І м'який рукав бобровий
У Каялі обмочу.
На його змарнілім тілі
Кров і рани обітру,
Його сльози, як перлини,
До останньої зберу.
Вітре, вітре, нащо вієш,
Нащо ліс зелений гнеш,
Нащо стріли половецькі
В військо Ігоря несеш?
Чом під хмарами не вієш,
Не гойдаєш кораблі,
Чом по степу ти розвіяв
Скарби-радощі мої?!
Дніпре, Дніпре! Розбивав ти
Мури-гори кам'яні.
Віз ти в землю половецьку
Святослава на човні.
Принеси ж його до мене
Через гори, через ліс,
Щоб до ранку я не слала
В сине море своїх сліз.
Сонце ясне, тричі красне,
Всіх ти грієш, сяєш всім,
Чом же військо мого мужа
Палиш ти огнем своїм?
Нащо ти в степу безводнім
Його стріли й луки гнеш,
Нащо ти із уст спрагнілих
Його кров гарячу п'єш?"
Як підбита чайка в небі,
Як осіння ніч смутна,
Плаче, тужить Ярославна,
Припадає до вікна.
УТЕЧЯ ІГОРЯ З НЕВОЛІ
Степовий майновий ранок,
Не здригнеться море трав…
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце! Ігор встав.
Степ в росі… Пташки щебечуть…
Прокидатися пора…
Скочив пес і обтрусився.
Вибіг хлопчик із шатра.
Мов хтось вгору кинув стрічку –
Йде із огнища димок,
Половчанка вийшла, віша
На тринога казанок.
Хтось таємно, обережно,
Оглядаючись, іде…
"Князю, — каже половчанин, —
Кінь і шабля тебе жде.
Князю, ввечері на луг я
Пасти виведу коня…
Тільки смеркне — будь на річці,
Стань і слухай — свисну я.
А тепер ти йди на лови,
В полі яструба учи,
Все роби, що завжди робиш,
Але каменем мовчи…"
Уклонився половчанин
І до табору спішить…
Серце Ігоря тріпоче,
Думка Ігоря летить.
А кругом життя, робота,
Крики, галас, метушня,
Той майструє, той щось точе,
Той осідлує коня.
Звечоріло. В хмарах небо.
Не блисне зоря ніде.
Обережно, тихо-тихо
Ігор, крадучись, іде.
Ось і річка. Став — ні звука!
Не здригне травинка, лист,
Серце стукає, як дятел,
І нарешті — тихий свист,
Тихий, довгий і журливий,
Наче чайки тужний крик.
Ігор кинувся, спинився
І в пітьмі, як олень, зник.
…На коня — і в річку! "Князю!
Багна… чуєш… не втопи…"
Але князь уже далеко,
Перед ним уже степи.
Чорний кінь за ніч посивів,
Білим вихором летить…
Часом Ігор стане — слуха —
Десь неначе тупотить.
Тупотіло… Довго гнались
Половецькі вояки,
Чорну куряву здіймали,
Слали хмарами шляхи.
Ось і рідна Україна…
Навкруги цвіте весна…
Плаче-тужить Ярославна,
Припадає до вікна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Про неволю князя пісню
Невідомий лицар склав,
Він умер, але безсмертям
Свою пісню уквітчав.
ЗАНЕПАД КИЄВА
Умирає, гасне Київ,
Сонце нашої землі,
Не пливуть уже до його
Ні човни, ні кораблі.
Не пливуть Дніпром у море
І товарів не везуть:
Люди половців бояться, —
Ограбують ще й уб'ють.
Не кипить вже вир торговий,
Не лунають голоси,
І кияни подаються
В дикі пущі і ліси.
І князі в невпинних сварах
Підупали, знемоглись,
І стежки до їх скарбниці
Не чорніють, як колись.
А із півночі, із сходу
Йдуть нові все вороги…
Умирає, гасне Київ…
Тихо, пусто навкруги.
СУЗДАЛЬСЬКІ КНЯЗІ
Понад Волгою й Окою,
Геть далеко навкруги
Розляглись болота, багна,
Вбогі ниви і луги.
Там народ московсько-фінський
Ледве-ледве животів:
Жив то з ловів, то з рибальства,
Бідував, але терпів.
А нащадки Мономаха,
Що були князями там,
Вже давно свій край забули
І служили москалям.
Залишили рідну мову,
Прийняли чужу, нову,
Збудували місто Суздаль,
Володимир і Москву.
А думки летять на південь,
До плодючої землі…
І ідуть на Україну
З дужим військом москалі.
Нагло Київ облягає Князь із Суздалі, Андрій.
Наш Мстислав, що в той час княжив,
Сміло кидається в бій.
Боронив хоробро місто,
Та було замало сил, —
І вночі в бою завзятім
Вороги беруть Поділ.
А уранці вже в ворота
В місто вдерлись дикуни,
Всіх підряд грабують, нищать
І вбивають без вини.
З хат, з палат майно виносять,
Дзвони, ризи — із церков…
Трупом вулиці укрили,
Розлили річками кров.
Все забрали, обібрали
І палати, і хати…
Кажуть: всі брати — слов'яни,
Кажуть: всі вони — брати…
ТАТАРИ
Кажуть — раз полюбить лихо,
Так до смерті любить вже,
Мов дитину рідна мати
Доглядає, береже.
Вже не з Півночі гнилої,
А із Азії прийшло.
Впало хмарою важкою,
Чорним каменем лягло.
Раз у Київ прибігають
Половецькі посланці.
"Поможіть, — кричать, — рятуйте,
Славні лицарі-борці!
Йде на нас орда татарська,
Сараною лізе-йде;
Землю курява вкриває,
Степ від тупоту гуде!
Як не прийдете на поміч,
Як програєте ви час,
Нас попереду зруйнують,
Але підуть і на вас.
Так забудьмо ж давні свари,
Побратаймось в чорні дні
І мечем здобудьмо славу
Кожній рідній стороні!"
І князі поклали: спільно
Боронить свої краї.
Київ, Галич і Чернігів
Шлють на бій полки свої.
І над Калкою зустрілись,
Як дві хмари, вороги…
Ось зударились, і стало
Справжнє пекло навкруги.
Вже татари подаються,
Одступають їх полки,
Вже за ворогом женуться
Українські вояки.
Але половці злякались,
Нагло зрадили, втекли…
Нас монголи подолали
І князів в полон взяли.
Тяжко, боляче без краю,
Коли спільник кине бій,
А проте безмірно тяжче,
Коли зрадить брат же твій.
ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА
Проплило сімнадцять років —
І татари знов прийшли,
Знову їх заржали коні
І верблюди заревли.
Здобули вже Переяслав,
Вже Чернігів здобули,
Біля Києва спинились
І облогу почали.
Стали ждати, аж морози
Вкрили кригою Дніпро.
Перейшли. Боронить Київ
Лицар галицький — Дмитро.
Полетіли перші стріли
На Дніпро в орду лиху,
Але стрілами не спиниш
Чорну хмару на шляху.
Полетіло з пращ каміння,
Покотилося в яри,
Та камінням не розіб'єш
Віковічної гори.
Заспівали, забряжчали
Над татарами мечі,
Та мечами не розвієш
Злої темряви вночі.
Ллються хвилями, вкривають,
Топчуть, нищать, ріжуть, б'ють…
Галас, крик. Ревуть верблюди,
І тривожно коні ржуть.
Не човни у Чорне море,
А тіла несе Дніпро.
Київ впав. Попав в неволю
Оборонець, сам Дмитро.
Разом з Києвом упали
І держава, і народ.
Закотилось наше сонце,
І прийшли віки негод…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але доки красне сонце
Ще світитиме очам,
Буде нас надія гріти,
Як зоря, зоріти нам.
Доти нам зоріти буде,
Доки буде ніч у нас,
Доки гнівом не наллється
Серце, сповнене образ.
ГАЛИЦЬКІ КНЯЗІ.