Дуже вже сум великий на мене напав. Хотів тебе побачити й світу божого повидати.
Сіли ми в брамі та й говоримо собі, журимось, і час нам не змигнеться. Він мені оповідає, яке в його убожество настало, і як жінка, хоч і любить, та неспокійна дуже, і як діточки ростуть і мене згадують. Почули од людей, де я і що, як проживаю, то раділи так, що господи!
Я й кажу йому:
— Братику мій коханий! Ти в мене один у світі: ти в мене й батько, і дитина, і родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх діток. Нема в мене тепер нічого, тільки два карбованці, зароблені в панів, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рік. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть мені наперед гроші... От візьмеш та й справиш собі, що там найхутче тобі треба.
— Спасибі, сестро!..
А сам аж гнеться.
Я пішла до панів. Тільки на поріг, а стара й пита:
— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. — Моя дочка ніколи тебе обижати не буде: се вона так щось із нездоров'я.
— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я й не доторкнусь до тебе.
— А як же мені, панночко, не обижатись? Хіба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?
— Та вже годі, — перебиває стара. — Годись на рік. Що схочеш?
— А я хочу двадцять карбованців, — кажу. — Дасте, то зостанусь, а ні, то піду де в друге місце служити. І гроші хочу всі наперед.
Вони почали торгуватись: і дуже дорого, і гроші не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.
— Ну, — кажуть, — нічого з тобою робити. Дамо двадцять рублів, тільки, не всі разом. Дай свою бум агу, а тобі ось п'ятнадцять карбованців.
"Візьму, — думаю собі, — хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрібно".
Оддала ту бумагу, що панотець мені дав, узяла гроші, подякувала та й до брата.
— На, — кажу, — братику мій! Нехай тобі на добре поживання будуть!
Побув він зо мною два дні. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рідне та своє!
Служу таки в тих самих панів. Іще два місяці мені до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть мені господь, що добре місце натраплю собі. Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!
КОЗАЧКА
І
Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: "Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною".
А що вже женихів було, Боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує; а де вже помітила що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зіллє, і одійде собі геть.
Жила в батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не жилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.
Осталась Олеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрі люди її не забували: то стара тітка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть, а коли то й за собою витягнуть. Дождали осені. Свати й не переводяться в Олесиній хаті: одні за двері, другі на поріг. А вона все дякує та одмовляється то тим, то сим.
— Чому не йдеш заміж, Олесю? — питає стара тітка. — Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас — як орлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то молоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло, — я вже й не знаю, який се теперечки світ настав.
— Тітко-сердечко! нехай я ще погуляю!
— Пора, пора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати Господові, не кріпачка: твоя праця не загине дурно.
— Не кріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.
— Живуть, Олесю, та таке їх і життя!
— Як пани добрі, то й людям добре.
— Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих... то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, та й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе Господь сім’єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного квіту, загудуть!
— Я ще погуляю дівчиною, тіточко! — та й годі.
II
Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.
А сей Іван Золотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс.
Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: "Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!"
Почула стара тітка та й вдарилась об поли руками:
— Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і кісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобі якісь чари давано!
Так то вже вмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.
— Ні вже, тіточко моя люба, — говорить Олеся, — нічого не поможеться: буду за Йваном!
Стара до Петра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був перший чоловік у громаді, — вже старезний такий, Боже! як молоко, білий.
До Андрія Ґонти — нема. До Михайла Дідича — нема: усі в ярмарку.
— Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!
Сей дома був. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: "Здорові, — каже, — були й Богу милі! Чи не на пожарину біжите?"
— Нехай вам Бог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване лихо спостигло! Зберіть раду!
— Оце! щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.
— Ой пане Опанасе! се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!
Та й оповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався сим випадком.
— Еге! — каже, — що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тільки собі власне.
— Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!
Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, — і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:
— Не йди за кріпака, не йди! як такого ходу, то лучче з мосту та в воду!
А парубки оступили хату.
— Не дамо дівчини, — гукають, — не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!
Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: "Що, — каже, — по тому, що буде вільний, коли не буде любий?" — а проте сльози так з очей і ринуть.
— Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, — каже Опанас Бобрик. — Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, не питаючи броду, не суньтесь у воду, бо втопитесь!
Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.
Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.
III
Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.
Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:
— Панове молодці! — каже, — змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на сьому слави, панове!
— Не сподівались і ми, Олександро, — озвавсь, виступаючи, огрядний, високий парубок, — не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!
— Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, — почав другий, козак гарний, як іскра, — ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!
— Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!
— Розходьтесь, соколи мої ясні! — промовляє стара плачучи. — Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!
Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.
А Золотаренкові старости собі розгнівались.
— Сього не чутно й зроду в добрих людей, — кажуть, — подавали рушники, змовились, — чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!
— Хто ж і порадить сироту, — одказують старі козачки, — як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала — Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!
IV
Уранці йде Олеся дружок збирати.