Бо в душу мужичу упала ця вістка, як перший дощ на суху порепану землю, і зразу ж утала. І вже од неї то в мужичій душі потайні думки та надії, як зерно-падалиця, враз назублювалися і проростали буйно новими чутками, іще дивнішими та химернішими.
Восени, либонь, нарізка... Ну, звісно, чий пан — на ту громаду й земля буде, на душі ділитимуть. І луки, і ліси. Є й за сьогорічний врожай: навпіл, либонь, але були й інші чутки: нібито все збіжжя відходить селянству, а в економію лише насіння та за обробіток повинні вернути. І з сінокосами теж. Хоча який обробіток з сінокосами? Дощі впали, сонце пригріло. А за що ж панові! Нічого з сінокосів йому не давати. Та й навіщо вони йому, раз земля восени відбирається, худобу збуватиме ж. А мужикові та на землі без худобини не бути, а зимувати ж її? Та ще з такими, як цієї весни, травами!
Ген-ген за городами, внизу, луки зелено-жовті (всю весну немає дощів). А десь зовсім поблизу, в дворі, як стихне гомін, то лунко чути — виклепує косу хтось. І нагло насуплюються брови — на завтра косити загадували в економії. Еге ж... а ти, мужиче, багатій собі думкою. Але чого ж вони баряться з своїм розпорядком, як тепер же кожен день отакий дорогий? Невже ж у власті та щоб без пойняття? Ні, тут щось є!
Пригадували, як учора прибіг урядник бігунцями, видко, з Ліщинівки. З коня так мило шматтям і падає. Заскочив на часинку у волость та й знов на бігунці і щодуху — на станцію, мабуть. Учора ж, бачив дехто, і старшина з волості вийшов неспокійний, а біля крамниці бричкою стояв Пожи-тько Влас із хутора Чумаківки. Щось гомоніли були, а потім до Гмирі у двір завернули. Челядь розповідала на ранок (на греблі гуляли), що вже півні проспівали — їхали По-житько з Чумаком. І до всього ще й чутка пройшла, ніби поштовик десь комусь хвалився, що справді вчора пошта була і на волость пакета сам привозив з печатками й дуже "искринний". Ну, з усього ж уже видко, що прийшла бомага в волость. Але ж каже Муха, що всюди поміщики затаюють її. То, може, і в них оце?
.Гарячий Дудка Панас аж не втерпів — подався у волость: може, в писаря хоч що-небудь вивідає. Але ж через хвилину вийшов невеселий і простоволосий (шапку в руках ніс, надів аж на вулиці). А вслід за ним урядник до бігунців вийшов, та загледів натовп, підійшов до людей і спитався, що це за субраніє таке. Хтось викрикнув з гурту, що чутки отакі ходять — про землю. Урядник враз нахмурився і бровами, і великими фельдфебельськими усами, ще ступив крок і говорив похмуро до селян:
— От темнота! Та про це й думати — злочин, не те що балакати. Це тільки внутрішні вороги — жиди та студенти — сіють крамолу отаку: розпускають чутки, афішки розкидають. Ось як і вчора в Лідіинівці було, на цукроварні теж. А мужик неграмотний — думає, од власті афішки ті. Власть сама бореться. Є розпорядження всіх бунтарів отаких виловлювати і просто надсилати в город.
Селяни похмуро й мовчки слухали мову. А він потім звелів "розойтитьця й не субиратьця" більш, сів у бігунці й закурів пилом по вулиці.
Люди стали розходитись од волості, та не по домівках, а розсипались по вулицях, на вигоні — по юрбах; переходили од одної до другої, як бджоли з квітки на квітку, й опиляли їх новими чутками.
Аж гуде од гомону вулиця широка й вигін. Але вже не кричали, як ранкові півні, мужики. Уже частіш замовкали, і тоді в напруженій тиші кожен у душі своїй — дарма що це в юрбі — стояв самотній, тужний і простоволосий, в мужичій думі на обніжку своєї осьмини. Перед очима панський лиман розлогий з старими ожередами і ген-ген на обрії могили. А навкруги весь степ як у тумані од юги. А так же було це недавно — вранці сьогодні під Мушині крики — уже брів по груди в буйному хлібові на своєму наділі. Ге-ех, брів та й вибрів! Чи мо' у сні привиділось? І загородить п'ятірнею в бороду, загребе повну жменю, стоїть і мовчить. А хтось не вимовчить: "Н-да, що ти хотів...— затягнеться цигаркою востаннє, потім наплює на долоню, тушить цигарку й додасть:— Як воно ж і власть хіба не панська". Тоді хтось враз не втамує болю в собі, зірве шапку: "Братці, та що ж бо це робиться? Та кому його вірити? Чи, може, не прийшла ще у волость бомага? Адже й заводи бастують, і заробітчани повертаються. Неспроста ж це!"
— Де Муха?
Але Муха як крізь землю провалився, мабуть, на тім краї слободи (живе аж під князевим парком).
— Де хоч той Прокіп?
Та з Невкипілого багато не добудеш. Цибатий, як чорногуз, дибає він од гурту до гурту, і все одно в нього:
— Ге, кому вірите! Мусі! Адже наобіцяв уже й казенних землемірів. Наро-од! Та самоправно треба землю забирати. З кіллям, з вилами.
— Ач, меле бісова личина!— аж хмуриться дехто.
Та Невкипілий уже подибав до іншого гурту. А за ним уже й жаль. Бо в кого ж іншого, як не в нього та Мухи, допитатися: тільки ж вони удвох з міста недавно — чули, бачили. А може, хоч і чули, та не второпали? Бо чого ж це, справді, за цілий день ось із степу з дороги ні душі заробітчан. Наче вузлом шлях зашморгнуло.
Посилали вже й дітвору аж за греблю на горб виглянути в степ. І прибігла дітвора захекана — аж за ожереди бігали, не видко нікого. По всьому шляху аж до могил — ні цяточки.
До самого вечора народ не розходився, все неначе чогось ждали. А надвечір, уже сонце сідало, вдруге посилали дітвору в степ, і на цей раз швидше вернулись вони і, як бігли, куряву більшу зняли по вулиці і з криками. Хвалилися — на горб вибігли та й назад мерщій: ідуть, уже біля ожередів.
Захвилювалась вулиця. А з степу мовчазного і справді невдовзі тихо, спершу ледве вловити вухом, як зітхання, зачулася пісня дівоцька й поволі голоснішала. І раптом на горб виткнулась ціла юрба дівчат, і пісня вже на всі груди полилась, як водоспад у яр, попливла, залунала в яру поміж вербами.
Дивно було — тільки учора вдосвіта пішли були на буряки з села, а це вже й вернулися. Знати — не найнялись. А веселі. Наче кожна несла в закрутці не один карбованець заробітку. Ні копійки ж ні в одної. Та дарма — несла зате кожна у серці батькові-матері вісті, дорожчі за гроші.
Перестрівали, обступали їх, розпитували. Але за гелготом їх гаразд і не второпати.
За землю-таки, ті ж вісті, що й Муха: нарізка, а коли — невідомо. Та, мабуть, незабаром, бо не витерпить довго народ. Князівці — ті вже й зараз не таяться: хай тільки хліба вистигають, а вийде чи не вийде до жнив закон, однаково самі все пожнуть. Минулося з снопа восьмого чи десятого, попили нашого поту — годі! І на буряки оце не схотіли по заводській ціні. Як не тридцять копійок та щоб харчі кращі — і не стають. Та й чужих не пускають. Ходять по степу мужики, як сторожа, з кіллям і проганяють. Учора-таки аж бійка знялася. Об'їждчика з коня стягли — сміху було! Урядник виїздив — двох, кажуть, забрали. Проте до роботи не стали, але й не розходились. І вони оце, вітробалчани, переспали в казармі, думали, що вгамується все до другого дня. Аж і сьогодні однаково: ті ціни не набавляють, а ті по степу чатують, прогонять усіх. Забастовка це, кажуть.
Весело дівчатам.
— Чудні такі: бородані, а, мов діти, граються — по межах, по зворотах в степу так і ходять сторожею, і в кожного кілок, як голобля, їй-бо! Ідіть, ідіть, кажуть, та прислухайтеся, як гукнемо, щоб ураз, як мурашня, так і вкрити плантації, не дати ж пропадати добру людському.
Сміються дівчата, розповідаючи це, і мужики — ні-ні, та й усміхнеться котрийсь.
,— Та перекажіть своїм батькам — сидять, як бабаки, в своїй балці,— нехай хоч жнив не просплять, щоб князь часом не обморочив їх, щоб з хлібом були ж. Отоді заживемо: наш цукор, а ваша щоб паляниця. Кумедія! Повеселішали й мужики.
— Ге-ге! От бісові діти — ти ба!
— Ні, ти скажи, час настав: захотів мужик чаю, та ще її унакладку, та ще й з паляницею!
Сміх,
— І таки ж одчаяки: забастовку видумали, та ще й з кіллям. Це іменно, як Невкипілий каже.
— Де Прокіп? От би йому...
Але Прокіп — де не посіють, там і вродиться. І теж повеселілий. Через голови мужиків своїм крутим басом:
— А що, не я казав? Так ви ж і вуха позатикали. А бачите в людей. О, ці не дадуть собі в кашу наплювати, не те, що ми, справді, як бабаки.
Гуде од гомону вулиця, як улик. А тут іще й дід з отарою. Замекали вівці, заляскали байбарами підпасичі, розлучаючи по дворах. Народ підступав до тинів. Потім і отара вже пройшла, спав пил на вулиці, а селяни все попід тинами, побіля воріт купами стояли, і гомін довго не затихав. Сказати — святий вечір, але то б же на греблі гармошка та бубон і не вгавали б, і по' всім селі піснями мов перекликалася б молодь з усіх кутків. А це ж — тільки гомін. Тільки гомін. І од цього всі вулиці наче налиті тривогою. От ніби на сполох повибігали оце з хат уночі, а воно десь далеко пожежа,— тільки заграва палахкотить на крайнебі, далеко бігти, але й по хатах не розходяться. І стоять ото юрбами, дивляться, як тухне чи розгоряється заграва. А воно й справді: за лісом, за Дніпром спалахували наче зірниці. Так і вгадували. Та поволі далеко й глухо стало чувати неначе стогін глухий. Ні, не зірниці,— надходила гроза.
Уранці в село прибрьохали по грязюці обмоклі, з попідкачуваними холошами ще заробітчани. Малося ще вночі, та в степу захопила гроза, то й мусили в копицях ночувати. Ци-гулі не було з ними. Свіжих новин ніяких не принесли: те, що й Муха,— гомонять, базікають всячину, хто їде, хто повертається, але що воно буде, що діється — до ума не добрати.
Мужики не вдовольнилися. Чули вже про це. А якби таки менш гав ловили та більше між людьми терлися, щось би таки добрали до ума. Стали Цигулі ще виглядати. Але увесь день Цигулі не було.
Уже пізно ввечері вернувся-таки й він — мало хто бачив, тільки ті, що мололи в млині. Удвох ішов з кимсь. На греблі той другий постояв, а Цигуля в кузню забіг. Недовго щось і був там, зразу й вернувся, і коваль аж до греблі провів його. Ще постояли у вербах. Потім пішов коваль у кузню собі, а Цигуля з отим другим пройшли греблю і понад яром — не пішли по вулиці, хоч додому Цигулі зразу од церкви у вуличку, а чомусь понад яром та городами.
VI
Тієї ж ночі у коваля в хаті зібрались. Повна хата людей, накурено дуже, як у тумані, виступали постаті мужичі на лавах попід стінами, і біля припічка, і біля порога, уважно прислухаючись до голосу од столу.