А скажи, Варю, чому ти така?..
— Яка?
— Ну, відлюдна, мовчазна, слова від тебе не почуєш. Чому ти ніколи не поговориш з подругами?
— Не знаю,— знизала Лукашевич плечима.
— Ну, як це — не знаєш? Куди ти, наприклад, іноді так поспішаєш після уроків?
І тут Лукашевич ураз змінилась. Де й подівся її спокій. Вона швидко закліпала повіками, метнула на Юлю незрозумілий погляд, і на обличчі в неї з’явився вираз нетерпеливого бажання швидше закінчити цю розмову.
Жукова мовчала, чекаючи відповіді. Але мовчала й Варя. Тоді Юля торкнулась її плеча:
— Варю, чому ж ти не хочеш мені сказати?
Лукашевич глянула синіми глибокими очима й тихо промовила:
— Не треба питати... Я цього не скажу...
І ось сьогодні Варя Лукашевич знову кудись дуже поспішала. Жукова побачила, як вона, не чекаючи закінчення уроку, похапцем складала під партою, щоб не помітив учитель, книжки в старий портфелик. Видно було, що Лукашевич уже зовсім не слухає Юрія Юрійовича, охоплена єдиним бажанням, щоб швидше скінчився урок і можна було бігти з школи.
Юля не знала, що й думати. Вперше вона зустрілася з ученицею, поведінка якої була для неї, секретаря комсомольського комітету, зовсім не зрозумілою. Найбільше дивувало те, що Лукашевич цуралась колективу. Ось уже майже місяць, як вона з’явилась у школі, та ніхто з десятикласників не знає досі, якими інтересами живе нова учениця, які в неї мрії, які думки, з якими людьми вона стрічається за стінами школи.
Не встиг Юрій Юрійович вийти з класу, як Варя Лукашевич уже вискочила з-за парти і кинулась до дверей. Але Жукова зупинила її:
— Варю, ходімо разом.
Лукашевич аж здригнулась від несподіванки і, притиснувши до грудей обома руками портфелик з книжками, промовила:
— Ні... ні... Мені в інший бік, зовсім в інший...
— Мені теж — в інший,— спробувала пожартувати Юля,— отже, разом і підемо.
— Та ні, кажу ж, що мені з вами не по дорозі,— так само похапцем, трохи злякано кинула Варя.
— Ну, гаразд. Але чому ти мене звеш на "ви"? Ми ж з тобою однокласниці, товаришки. Хіба ти й досі не звикла до нас? Ти —додому?
Лукашевич на мить запнулась:
— Я? Еге ж, так... Додому, додому!
І вона побігла довгим коридором.
До Юлі підійшов Віктор Перегуда.
— Юлю, ти, сподіваюсь, додому? В такому разі нам по дорозі.
Жукова посміхнулась:
— Ціную твоє товариство, тільки зараз я хотіла б мати іншого попутника.
— Хто ж він? Можна знати?
— Нова наша однокласниця. Лукашевич. Дуже жалкую, що з нею мені "не по дорозі".
— Що вона? — чомусь нахмурився Перегуда.
— Тобі, як секретарю бюро комсомолу нашого класу, це треба б знати краще — "що вона". Уяви, що завтра Лукашевич подасть заяву про вступ до комсомолу.
— Хто? Оця мовчальниця? Не думаю. Та й пізнувато для неї.
— Тим більше ти повинен був поцікавитись нею як слід.
Жукова на мить замислилась і сказала:
— Якщо хочеш, щоб нам було по дорозі, ходімо зараз до неї.
— До Лукашевич?
— Так.
— Ой, ой, це на Шатилівці! Коцюбинського, дев’ять.
Юля насмішкувато глянула на нього:
— На жаль, ми не мали можливості знайти для її тітки квартиру десь ближче.
Віктор зітхнув.
— Зрештою, це не так і далеко,— промовив він.— Адже ми поїдемо тролейбусом?
— До парку. А там пройдемо. Тобі давно вже слід було б побувати у неї вдома.
— Місяць — це не такий довгий строк. Приглядався до неї, вивчав.
— Ну, і вивчив? — посміхнулась Жукова.
Перегуда глянув їй у темні очі, в яких вигравали блискітки, і враз весело засміявся:
— Авжеж. Так само, як і ти.
Вони швидко вдяглися, побажали доброго здоров’я старенькій гардеробниці Агафії Кирилівні і вийшли з школи.
5
— О, дівчатка, погляньте, наша Юленька гав не ловить! — жартівливо сказала Марійка Поліщук.— Де ж вона має більші успіхи: на особистому чи комсомольському фронті?
Марійка дзвінко гукнула навздогін Віктору й Жуковій:
— Юлю, повернися. Віктор заведе тебе на непевну стежку!
Жукова здалека озирнулась, щось відповіла й махнула рукою.
Марійка поверталась із школи з своєю подругою Ніною Коробейник. До них приєдналась і Ліда Шепель, висока й тонка, як очеретина. В класі її звали між собою "воблою". В окулярах і в чорному платті, трохи манірна, Ліда була схожа на класну наглядачку старих часів. Але прізвисько Шепель дістала не тільки за зовнішність. Вона була "сухар" за характером. Читала тільки ті твори, які "проходили" за програмою, участі в гуртках не брала. Коли їй одного разу запропонували вступити в спортивний гурток, Шепель скинула окуляри, покрутила їх у руках і відповіла:
— Спорт не в моєму плані... І взагалі — не він годуватиме мене на старість.
За педантичність, за манеру повчати в класі її не любили.
Десятикласники вчились у другу зміну і поверталися з школи вже ввечері.
Був листопад, дерева давно чорніли голим віттям, але дні стояли напрочуд погожі, і старі люди говорили, що давно не пам’ятають такої теплої осені.
Марійка Поліщук любила ці осінні вечори у великому місті, сповнені приглушеного шуму трамваїв і машин, ці вулиці в разках електричних ламп, півтемні сквери з самотніми лавками, відблиски фар на чорному граніті пам’ятника Шевченка.
Вона сіпнула за руку Ніну Коробейник і зупинилась.
— Ніночко, ти глянь угору. Чому зірки над містом здаються такими неймовірно далекими і чому вони такі великі і так низько світять над полями й лісами?
Дівчата хвилину вдивлялись у небо.
— Де ж Полярна зірка? — спитала Ніна.
Низенька товстушка Ніна поруч високої й худої Шепель здавалася ще нижчою й круглішою.
— Будь ласка, не влаштовуйте хоч на вулиці уроку з астрономії,— обізвалась Шепель.— До речі, мені навряд чи доведеться мати справу з небесними світилами в моїй професії.
Ніна засміялась:
— А що коли тобі доведеться проектувати міжзоряний корабель? Уяви, що тебе викликають до Москви. "Шановний інженер Лідіє Шепель, уряд доручає вам дуже відповідальне завдання. Ви маєте сконструювати атомний ракетоплан для польоту на Місяць".
— Я відмовлюсь,— серйозно промовила Шепель.— Я скажу, що моя спеціальність — земні машини. І потім,— додала вона,— для такого завдання є інші фахівці, наприклад, твій тато.
— Лідо, як ти обирала собі професію? — спитала Марійка.
Вона взяла Шепель за руку і з цікавістю приготувалася почути її відповідь. Дівчину гостро хвилювало це питання. Ще в дев’ятому класі вона даремно намагалась визначити, до якої роботи в неї найбільший інтерес. Їй хотілось бути то видатним зоологом, дослідником природи, то агрономом-селекціонером, як її мати, то геологом-розвідником. У кожній із цих професій було стільки привабливого, стільки можливостей принести найбільшу користь своєму народові, що Марійка зовсім губилась, не знаючи на чому зупинити свій вибір.
В останні місяці вона захопилась астрономією. Перші уроки з цього предмета спочатку здалися їй сухими. Невідомо для чого, здавалось, треба було осягнути премудрість знаходження зірок на небі, вивчати всі ці сузір’я Великого й Малого Пса, Лебедя, Ліри, Орла, Оріона... Але з кожною новою сторінкою підручника, з кожним новим уроком "астрономічки" Людмили Прохорівни перед дівчиною розкривався захоплюючий, сповнений ще нерозгаданих таємниць неосяжний світ. І водночас приходило все глибше розуміння великого практичного застосування астрономічної науки в житті.
Поліщук написала на цю тему змістовну доповідь, почавши її описом безприкладного перельоту Чкалова через Арктику. Такий переліт був би неможливий,— підкреслювала учениця,— без астрономічних способів орієнтування. Вона писала про астрономію, як про науку, що звільнила людину від забобонів, вступила в боротьбу з релігією, допомогла людині пізнати закони природи, щоб скорити її.
Доповідь мала великий успіх у десятикласників, і Людмила Прохорівна перед усім класом похвалила ученицю за прекрасну підготовку. Товариші стали жартома величати Марійку "астрономом", вона жартами відповідала їм але все частіше зринала в дівчини думка — а чому б їй і справді не присвятити своє життя цій науці.
Все життя — легко сказати! Таке рішення не можна було приймати відразу, треба було ще глибоко подумати над цим.
І Марійка думала. Вона питала себе, чи знайде в собі стільки запалу, щоб усе життя любити цю науку, щоб віддати їй усі сили. А що коли настане розчарування? Що може бути страшнішого за професію, яку не любиш!
Марійка трохи заздрила цій "воблі", яка вже твердо обрала собі майбутню спеціальність,— вона працюватиме інженером, будуватиме машини.
Ліда відповіла не зразу.
— Гм... Як я обирала професію? Тут, мені здається, у кожного може бути свій метод. Так, так, метод. Я свідомо вжила це слово, і тобі, Ніно, нема чого посміхатись.
— Ні, ні,— запевнила Коробейник, ледве стримуючись, щоб не зареготати.— Навпаки, я уважно слухаю, як і Марія.
— І мій метод,— говорила далі Шепель,— я вважаю за найдосконаліший. Я виходжу з міркувань, що професію треба обирати ту, в якій зараз держава відчуває найгострішу потребу. Само собою зрозуміло, що коли вдало обереш дефіцитну професію, можна і слави швидше досягти, і взагалі...
— Що — взагалі? — шарпнулась Ніна.
— Ну, все інше. Досягти визначного місця серед громади. А власні бажання тут не мають особливого значення. Ти можеш захоплюватися, скажімо, астрономією, та це не значить, що з тебе буде видатний астроном і що астрономи — найбільш потрібна і дефіцитна професія в нашій державі.
Ніна знову шарпнулась, щоб щось сказати, та Шепель зупинила її:
— Мовчи, я ще не висловилась до кінця. І ось я стала міркувати над цим питанням і дійшла висновку, що в роки наступу на стихійні сили природи найбільше потрібна відповідна техніка. Заступами не вириєш велетенських каналів. Потрібні могутні машини. І ось я остаточно визначила своє виробниче кредо. Вам відоме це слово?
— Досить, усе ясно, — нарешті не витримала експансивна Ніна Коробейник. — Але я ніяк не погоджуюся з твоїм "методом"! Ти пропонуєш просто якийсь... бухгалтерський засіб, хоч і бухгалтер — теж корисна спеціальність... Ні, Маріє, ти тільки вдумайся, що вона сказала!
— Не кричи, будь ласка,— затулила вуха Шепель.— Ми на вулиці, і взагалі я не люблю ефектних промов!
— Ти кажеш,— заперечувала з запалом Ніна,— що вибір професії — це холодний розрахунок, а не справа серця. Не правильно, Шепель! Професія обирається на все життя, і тому треба, щоб вона була любимою, щоб ти горіла на своїй роботі! В любимій праці ти будеш творити, а у вимушеній, випадковій зостанешся ремісником!
Марійка гаряче підтримала Ніну:
— А що коли в людини хист, талант? Нехай це буде навіть звичайна прихильність, любов — скажімо, до педагогічної роботи.