А він, мабуть, помітив той погляд, бо надув губи і зробив ними отак: "Пхе!"
"Ну, стривай,— подумала дівчинка,— ось я попрошу маму, щоб і вона навчилась плавити сталь або робити котки. А може, вона й руля зробить або мотора!"
ПРО СОФІЙЧИНУ МАМУ І МАЛЕНЬКИЙ ГВИНТИК
— Ходімте, ходімте,— сказала в цей час Зоя Дмитрівна,— нам ще треба на великий конвейєр глянути. Ставайте по двоє! Топо, йди сюди!
Вона озиралась на всі боки і, немов курчат, збирала дітей докупи.
Софійка стала в одній парі з Тасею.
— Ти бачила кон... конвейєр? — спитала Тася.
— Ніколи.
— І я ніколи,— призналась Тася.— Мабуть, він дуже гуде, як піч? Правда?
і Ні, конвейєр ніяк не був схожий на піч. Він скидався на довгу-довгу дорогу з залізними рейками.
С Скільки Софійка не дивилася вперед, а кінця тій дорозі не було видно. Навколо гримів, гуркав, гудів довгий-предовгий цех.
Тут ніщо не стояло на місці: швидко працювали робітники, крутились мотори, все поспішало кудись уперед.
І сам конвейєр раптом зрушив з місця і тихо посунув уперед. Ніколи ще не бачила Софійка такого дива, щоб дорога з рейками сама ходила.
— Діти, тут складають трактори! — гукнула, нахилившись, Зоя Дмитрівна.— Дивіться!
Спочатку це була тільки сталева рама, але Софійка бачила, як цю раму робітники немов одягали в металевий одяг. На неї ставили якісь підойми, коліщата, наділи котки.
З кожною хвилиною машина ставала ще більше схожою на трактор. Ось уже вдягли на котки гусениці...
І кожний трактор, перед тим як зійти з конвейєра, пропливав мимо чорнявої жінки в синьому одязі. Але Софійка не помітила її. Тоді Зоя Дмитрівна взяла дівчинку за руку й підвела до жінки.
Мама!—скрикнула вражена Софійка — Мамо, а я тебе скрізь шукала1
— Ой доню! — зраділа жінка.— А я не знала, що ти прийдеш. О, тут увесь дитячий садок!
— Ні, тільки старша група,— поважно промовив Топа.— Малих ми не взяли.
А сіра, замащена маслом доріжка конвейєра повільно рухалася вперед, і на ній немов пливли один за одним трактори.
І Софійчина мати уважно оглядала кожний трактор, теж ставила на нього якісь деталі і вправно, і швидко вкручувала невеличкий гвинтик.
— Це... це той гвинтик?.. — запитав Топа.
— Так, це той гвинтик, про який розповідала Софійка,— сказала Зоя Дмитрівна. — Бачте, все на тракторі є: і мотор, і котки, і гусениці. Та без цього маленького гвинтика жодний трактор не може зрушити з місця.
— Ніколи не зрушить! — підтвердила Софійчина мати.— Це такий гвинтик... Мотор без нього не працюватиме. Маленький на вигляд, а без нього не обійдешся...
Вона відірвалась на мить від роботи, зняла з дочки капелюшок і долонею провела по волоссю дівчинки. А неслухняний чубчик тільки цього й чекав. Зрадівши, що вискочив на волю, він весело привітався: "Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!"
Софійка нахилилась і взяла один гвинтик. Він був зовсім не сірий, а голубий, сріблястий, схожий у своїй шапочці на грибок. Дівчинка високо підняла його вгору, щоб усі діти побачили, який чудесний гвинтик вкручує в трактори її мама.
За матеріалами: Олесь Донченко. "Голубий гвинтик". Оповідання. Художник Юрій Жолудєв. Київ, видавництво "Веселка", 1978, 20 с.