А потім удвох знаходять цілі гори закопаних у кургані коштовних речей...
Обережно складають їх у кузов вантажівки, де вже повно лежить кавунів, і везуть усе те до міста.
Кавуни роздадуть дітям, покажуть їм зірки і скарби. Потім одвезуть їх у великий музей, щоб ті дива бачили всі люди, які живуть у великому місті або приїдуть туди...
А вже після музею Славко збирає ватагу хлоп'яків і каже їм:
— Поїдемо в дідусеве село. Ви побачите річку, ставки, високий курган у полях... І в селі ми всі підемо шукати зірки, що влітку падають з неба так часто, наче яблука з дерев...
ОСТАННІЙ ВІНОК ЛІТА
Збігло, спливло за водою і пташиними піснями літо.
Вже й сонце не так яскраво світить, уже прохолоднішають ранки.
І птахи рідко співають.
І листя на деревах де-не-де стало жовтіти. Здалеку здається, мовби хтось понавішував на них жовті ліхтарики. Тільки ввечері вони не засвічуються.
Учора Славко з Ясею востаннє пішли на курган. Довго копали і знову нічого не знайшли. Потім нарвали лікарських трав і принесли їх дідусеві.
— Де ж це так багато трав ви знайшли? — запитав дід.
І Славко розповів про курган. Розповів, як наполегливо шукали вони там скарби.
Дідусь усміхнувся і співчутливо подивився на їхні руки, вкриті мозолями.
— Чому ж ви моєї поради не спиталися?
— Це була наша таємниця,— ніяково промовив Славко.
— Таємниця? Ну що ж, може, й правильно... Завжди треба вміти берегти свої таємниці. Молодці!
— А ми думали, що ти розсердишся за це на нас...
— Чому ж це я повинен сердитися?!
— Що не казали тобі...
— А про скарби... То їх у кургані, мабуть, немає. Тут дуже давно розкопували вчені. Познаходили всяку давню зброю і посуд...
— Як шкода, що там нічого немає,— гірко сказала Яся.
Дідусь задумливо подивився на неї, а потім на Славка і мовив:
— А може, вони й не все знайшли... Може, щось лишилося. Приїдете наступного літа — шукайте. Вам же цікаво шукати?
— Цікаво! — обоє в один голос.
— Тоді справді шукайте.
І про зірки вони йому розказали.
— І зірки теж треба шукати,— знов усміхнувся дідусь.
— Ти не жартуєш? — перепитав Славко.
— Зовсім не жартую.
— Як добре, бо дорослі часто підсміюються. Тоді прямо руки опускаються — не хочеться нічого робити,— дуже серйозно каже Славко.
Ввечері бабуся збирає його в дорогу.
Славко радий, що поїдуть з Ясею одним автобусом.
— Ти ж не забувай нас, внучку, приїзди...
— Чому ж це я не приїду?! Приїду. Обов'язково приїду! Вранці довго чекають автобуса.
Високо в небі кружляють пташині зграї.
— Це вони у вирій збираються,— каже дід.— Подивися, яким вінком вишикувалися.
— Справді, як вінок...
— Оце так і називається: останній вінок літа...
— Дуже гарно називається,— промовила Яся і зачудовано дивиться в небо.
По дорозі в хмарі куряви загойдався маленький сірий автобус.
— Ти не хвилюйся, мама нас зустріне... Тут і їхати не довго,— заспокоює діда Славко.— Ми ж не маленькі!
Біжать назустріч автобусові поля, дерева, села. Скоро й місто.
— Ти не забудеш приїхати в село?
— Не забуду. А ти не забудеш?
— Не забуду.
...Мчить маленький автобус і мчить.
Мовби хоче наздогнати літо.
Літо, повне зірок і всяких-всяких скарбів землі.