Літо, повне скарбів

Михайло Слабошпицький

Сторінка 3 з 5

А на небі рівно світило чепурне сонце. Якби не калюжі, то важко було б і повірити: ще вчора над землею лютувала така нестримна злива, і Славкові вже навіть здавалося, що їй ніколи не буде кінця.

— Вже встав, звіздарю? — почув з глибини двору дідів голос.

— Встав! — одказав бадьоро.— Як добре, що вже немає дощу. Ти знаєш, діду, найкраще жити в селі... Та ще якби й дощів тут не було!

— Як же без дощів?! Без дощів не можна. Без них нічого не виросте. Невже ти цього не розумієш?

— Правда,— погоджується Славко. Як же це він забув, що без дощу не можна? — Я це пам'ятатиму, діду,— обіцяє дуже серйозно.— Завжди пам'ятатиму.

ЯСЯ

Вона з'явилася зовсім несподівано того ранку, коли Славко сидів на шовковиці за хатою і обмірковував, де ж найлегше познаходити зірки. Він почув, що бабуся гукає його. Неохоче зліз з дерева і пішов у двір.

Під яблунею на ослоні сиділи бабуся і незнайома тітка.

Тітка пригостила Славка цукерками, а бабуся сказала:

— Славку, познайомся з дівчинкою.

Хлопець озирнувся довкола, але ніякої дівчинки ніде не було.

— Де ж вона? — сполошилася тітка.— Щойно була тут і раптом кудись поділася. Треба весь час з неї ока не спускать. Ясю! Ясю! — загукала.

— Я тут! — почувся з городу тоненький голосок, а потім з гущавини кукурудзи виступила маленька дівчинка.

Подивилася на Славка і запитала:

— Ти хто? Ти тут живеш?

Славко аж розгубився спочатку, бо не сподівавсь, що дівчинка така смілива. Поводиться так, ніби не він тут господар, а вона.

— Живу,— відказав розгублено.

— А як тебе звати?

— Славко.

— А мене Яся.

— Яся,— повторив він.— Я ніколи не чув, щоб так було звати...

— Або ще Ярослава, от тільки всі називають мене Ясею.

— А, скорочено, значить,— сказав Славко.— Як я не здогадався?

— Ти, Славчику, повинен наглядати за Ясею — ти ж старший,— сказала бабуся.— І гратися з нею.

— Добре,— слухняно сказав Славко, але зітхнув, бо відразу зрозумів, що Яся заважатиме йому в пошуках зірок. Мабуть, ходитиме за ним скрізь, як тінь. І не займеться ж він при ній своєю таємничою справою. Якщо вона дізнається про те — всім роздзвонить. Дівчата не вміють берегти таємниць. Хм тільки з ляльками гратися. Зорі — це чоловіча справа. Дівчиськам вони ні до чого.

— Ти як граєшся? — запитала Яся.

"Почалося,— подумав Славко.— Розпитуй, розпитуй — я тобі не скажу..."

— Ніколи мені гратися,— відповів дуже серйозно.— Допомагаю по господарству. Скрізь потрібні чоловічі руки.

Яся з повагою подивилася на нього.

— Ти молодець — працьовитий.

Славко аж свиснув од здивування. Говорить — як доросла. Дуже добре прикидається. І навіщо ото з себе корчити таку серйозну? Ой, набереться він од неї клопоту — чує його серце!

— Давай гратимемося разом, коли ти закінчуватимеш усю свою роботу,— прохально сказала Яся.

— Я не знаю...— невпевнено почав Славко.— Роботи в мене так багато... Важко й устигати за день...

— Не наговорюй, Славчику,— з докором мовила бабуся.— Можна подумати, що тобі справді ніколи вгору глянути! Ось візьми і покажи Ясі село. Вона тільки вчора приїхала і ніколи тут не була, а ти ж уже все кругом знаєш... Добре?

— Добре,— мляво відказав Славко.— Покажу... Не знаю, чи Ясі буде щось там цікаве...

— Буде. Буде цікаве,— запевнила його Яся, але Славко тому зовсім не зрадів.

Ясі подобалося все: і сади, і ліс, і річка, і поля, і курява на шляху, і навіть сусідчина коза Хвеся зі скрипучим голосом та рідкою білою бородою.

Хвеся завжди припнута біля сусідських воріт і спокійно пасеться, доки не з'явиться хтось на вулиці. Забачивши когось, Хвеся починає мекати і смикати прикорня. Мабуть, їй дуже нудно самій, теж хочеться погуляти по селу. Щовечора сусідка бідкається: немає кози на місці. Скрізь шукає її. А Хвеся в той час або стоїть біля магазину, наче виглядає когось, або блукає понад річкою, мовби вибирає місце, де б їй скупатися.

Тітка Ярина знайде козу, тягне її за собою на налигачі додому і чита Хвесі нотації:

— Ні совісті, ні сорому в тебе нема — тобі тільки гульки в голові! Людські кози знають порядок, а ти не знаєш... Не встигнеш тебе припнуть, а ти вже задерла хвоста і повіялася... А мені шукай, тривожся за тебе!.. От поведу на базар і продам — знатимеш, як бути такою неслухняною... Точно продам!

Коза трохи послухає її, щось собі подумає, а потім недовірливо мека і сердито трясе білою бородою.

Славко щоліта приїздить у село і щоліта чує оті тітчині обіцяння продати Хвесю. І він теж розуміє, що то тільки залякування кози. Мабуть, і Хвеся давно здогадалася про те. Інакше б так не поводилася. Хоча вона загалом спокійна коза. До неї можна підійти, погодувать, почухати. Вона ніколи не наставить на вас роги, як це буває з іншими козами. Певно, всі Хвесині мандри і втечі пояснюються її дуже допитливою вдачею.

Даремно Славко нарікав, що Яся перешкоджатиме в його планах. Вона несподівано виявилася смирною дівчинкою. Від того відкриття він навіть спершу не знав, як же з нею поводитися.

Якось під вечір Славко дістав свою карту і став знову її вивчати. Він ще не починав розшуки зірок на моріжку. А позначок там було чималенько. Хай він помилково зробив дві-три помітки, але ж добрий десяток зірок таки впав туди. Ґрунт на моріжку твердий, глибоко заритися там вони не могли. Найкраще шукати саме на моріжку. І як він про це раніше не міг здогадатися?

Отже, лопату на плече — і гайда. До зірок.

У хвіртці його перепинив Ясин голос:

— Славку, ти куди?

Стояла біля Хвесі і годувала її листям акації. Коза аж очі примружила від задоволення.

— Туди! — сказав Славко з досадою.— От причепилась!

— А мені можна з тобою?

— Не можна!

— Чого?

— Того!

У Ясі в очах уже стояли сльози.

Хвеся уважно подивилася на Славка, потім сердито затрясла бородою і докірливо мекнула.

Славкові вже й жалко Ясі. А вона повернулася і пішла вулицею.

Славко дивився їй услід і раптом несподівано для себе гукнув:

— Почекай!

Яся оглянулась.

— Знаєш що,— сказав Славко,— я тебе візьму з собою, але така умова...

— Яка?

— Ти нікому не розкажеш, що я роблю, бо це велика таємниця...

— Таємниця...— повторила вона.

— І не розпитуй мене, що й до чого. Домовилися?

— Домовилися,— відповіла вже радісно. Славкові од того навіть на душі полегшало. Не хотілося йому, щоб Яся через нього плакала. Але ж і втаємничувати в свої справи теж не хотілося.

Мабуть, найважче людині, коли в неї є два виходи, але обидва її не влаштовують. Ніколи не хочеться повірити, що немає третього виходу.

Славко хвацько підкинув плечем лопату й урочисто сказав:

— Ходімо.

— Ходімо,— як луна, повторила Яся.

Славко ступає нетерпляче, по-дорослому широко.

Яся встигає за ним майже підтюпцем.

Зусібіч одкритий сонцю моріжок лежить зеленим островом поміж лісом і полями. По ньому розсипалася колгоспна череда. Корови попаски блукають у м'яких вологих травах. Славко витирає з лоба піт і каже:

— Ось тут наша робота.

Яся хоче щось запитати, але відразу пригадує його застереження і прикушує язик.

Важко хекаючи, Славко копає, Яся руками вигорта землю.

— Гарна буде криничка,— вигукує вона.

— Яка криничка? — не розуміє Славко.

— Криничка... Оце...

— Криничка? — все ще не може він збагнути.

— Ми ж копаємо криничку? — саме зірвалося в неї запитання, і Яся відразу ж збентежилася, бо згадала їхню умову.

— Ні, це не криничка буде.

— Я не хотіла запитати, воно саме так вийшло!..

— Добре,— великодушно пробачає її Славко.— Скажу вже тоді... Ми шукаємо зірки.

— Зірки?

— Зірки.

І Славко розповідає свій таємничий план. Яся слухає, ні разу його не перебила. Оце новина! Оце справа!

Пече сонце. Пастухи женуть череду на обід. Яся дістає з ями великого камінця і притуляє до щоки.

— Холодний,— каже розчаровано.— Не зірка.

Славко пояснив їй, що зірка обов'язково повинна бути гарячою. Може, вона охолоджується в землі цілими місяцями. Отож шукають вони саме теплий камінь. Помилки з ним бути не може — зірка. Але теплий камінь ніяк не потрапляє їм до рук.

Похнюплені, мовчки йдуть із моріжка.

У Славка на долонях знову печуть пухирі. Він ледве тягне за собою важку лопату. День спекотний, безвітряний.

І де їх шукати, ті зірки?

Падають — і немов крізь землю провалюються.

Під вечір вони сидять на баштані. Над полями висить тепла тиша. Лише здалеку, від річки, ледь чутно долинає жаб'яче кумкання.

Сторож розрізає здоровенного кавуна. У кожного в руках опиняється така скибка, яку навіть важко втримати. Кавун солодкий, як мед, сам тане в роті.

— То як твоя таємниця? Все копаєш, хлопче? — запитує сторож.— Отак і я малим копав. Стільки землі перекидав, а скарбів так і недокопався.

— Може, ви не там шукали? — з надією запитує Славко.

— А хто його знає,— відказує сторож задумливо.— Але дуже цікаво було шукати. Досі все те пам'ятається, наче хороша книга.

Славко якусь мить бореться з бажанням розповісти йому про зірки. Втриматися важко, але він утримується. Лиш запитує тоном зовсім байдужим, начеб ідеться про якусь неістотну річ:

— А ви зірок ніколи не шукали?

— Зірок? Де їх шукати? — спочатку не розуміє його сторож.

Яся здивована: невже Славко розкаже їхню таємницю? Перелякано дивиться на нього.

— Вони ж падають на землю і десь лежать...— починає пояснювати Славко.

— А, метеорити! — каже дядько.— Вони ж майже всі згорають при падінні. Ти, як підростеш, усе це вивчатимеш у школі...

Тепер він зрозумів Славкові клопоти, але удає, нібито не знає, чому Славко каже про зірки. Таємниці інших треба поважати.

— Знайти метеорит дуже важко,— обережно додає він.— І відрізнити його важко од звичайного каменя.

Славко розчарований. Отже, кінець усім його надіям. А він так сподівався знайти зірки, що падають з неба!

Вже й кавун йому не смакує. Відкладає скибку, навіть подякувати забув.

Похнюпивши голову, йде з баштану.

— Приходь завтра, я розкажу тобі про скарби,— гукає йому навздогін дядько.— Обов'язково приходь.

Яся йде за Славком слідом і втішає його:

— А може, вони не всі встигають згоріти... Одні зірки падають швидко, а другі помалу... Може, ті, що падають швидко, зовсім не горять і спокійнісінько десь чекають нас...

— Не чекають,— сумно каже Славко.— Я вже зрозумів, що не чекають.

— Давай краще скарби шукатимемо,—раптом пропонує Яся.— От їх ми можемо знайти. Дядько ж казав, що стародавні люди ховали скарби в курганах.

1 2 3 4 5