думка не прийде на уи".
Так з думками бився старець,
і молився, і томився,
але давне просвітління
не хотіло вже вернуть.
І він плакав: "Чи на те ж я
тиху келію покинув,
скит відлюдний, щоб аж тута
в путах сумніву скінчить?"
VIII
"Що за незвичайні гості
в мою яму заблудили?
Що се за посли і відки
вітер ось мені приніс?
Ті платочки сніжно-білі —
чи це сніг? Але ж не тають!..
Дивний запах з них несеться...
Боже мій, вишневий цвіті
Цвіт вишневий — тут — в тих скелях!
Де тут вишні на Афоні?
О, скажіть, таємні гості,
повідайте, відки ви?
Запах ваш такий чудовий,
аж до серця він доходить,
в душу сипле насолоду,
чимось рідним вавіва.
О, скажіть,— ви з України,
що тепер вишневим цвітом
скрізь обсипані стоять?
Чую, чую рідний запах,
і мое старее еерце
грає в грудях? Боже милий,
та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна —
сей квітчастий рай веселий,
се важке, кроваве пекло —
ще для мене не чужа?
Що мені до неї? Важко
їй, небозі, там бороться
з єзуїтами й ляхами,
та не легко ж і мені.
Є своя борба у мене,
та борба, що кождий мусить
сам перевести з собою,
поки іншим помагать.
А чи ж я свої найкращі
думи, і чуття, й змагання
не віддав їй на услугу
в тій великій боротьбі?
Чи ж не був я їй порадник
на непевнім роздорожжі?
Чи не додавав відваги
її втомлений борцям?
Ах, і чи то не ранила
мою душу їх невдяка,
непокірність і зневага,
нетямучість їх тупа?
Чи ж мене не відіпхнуло
їх гордеє недовірство?
Чи я не отряс назавше
пил їх із своїх чобіт?
Так чого ж ви, білі гості,
сиротята веснянії,
тут із вихром заблукали
і свій запах принесли?
Не для меяе вже ваш запах!
Не для мене ті далекі
спомини про Україну —
я давно для неї вмері
Вмер! А гом же серце скаче,
чом же кров живіше б'ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сел?
Пігі! Пігі! Квіти, трави-
Вишні, молоком облиті...
Дим зо стріх угору в'єсь...
Соловейко на калині
так лящить, аж серцю любо...
Діти бігають... Дівчата
десь співають у садку...
Геть, о геть, далекі гостії
Ви внесли мені тривогу
в пристань тихого спокою,
вир життя в мою труну".
IX
Вечоріє. Тінь довжезна
від скали лягла на море,
а там ген легенькі хвилі
злотом, пурпуром горять.
Із гнізда скального старець
тихо дивиться на море,
з хвиль тих злото-пурпурових
десь мостить далеко шлях.
Шлях мостить у край далекий,
через гори і долини,
аж на рідную Вкраїну,
а тим шляхом думи шле.
Шле сердечне привітання,
і любов свою, і тугу,
що, здавалося, давно вже
похоронені були.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
звільна барка надпливав,
бризка золото й пурпура
з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечірній
роздував білий парус,
і пливе, мов лебідь, барка
до Афонської гори.
Чи то братчики вертають,
що ходили в край далекий
на монастирі просити?
Чи то прості гендлярі?
Чи побожні пілігрими,
паломники правовірні,
прибувають на поклони?
Чи то Прота се посли?
Старець прослідив очима
барку, поки за скалою
не сховалась аж у пристань,
як сховалась — він зітхнув.
Знать, привиділись старому
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі —
ні, се, певно, привид був!..
Х
Знову ніч, і знову ранок,
і поклони, і молитва,
і в старій душі тривога,
сумніви і неспокій.
Аж нараз почувся стукіт —
на горі хтось, по закону,
каменем о скали стукав,
старець стуком відповів.
І спускавться на шнурі
кіш з поживою для нього,
а на дні коша білів
запечатане письмо.
Затряслись у старця руки:
на письмі слова знайомі,
український той скоропис
і знайомая печать.
"Старцю чесному Івану,
що в Афонській самотині
шлях важкий, тісний верстає,
шлях, показаний Христом,
православні з України,
зібрані у місті Луцьку
ііа братерськую пораду,
шлють благанкя і привіт.
Богу дякуєм святому,
він про нас не забуває
і важкії нам спокуси
шле для нашого добра.
Що важкі його удари
нас кують, мов те залізо,
з жужелиці, очищають
і гартують, наче сталь.
Богу дякуєм святому
й молитвам тих богомольців,
що тягар хреста на плечі
за братів своїх беруть.
Ласкою його святою
й молитвами богомольців
стоїмо ще твердо в вірі
і не тратимо надій.
Б'ють на нас і явно, й тайно
вороги непримиримі,
напасті, і брехві, й зрада
нас підкопують і рвуть.
Відреклись нас сильні світу —
і князі, і воєводи,-
кинули Христова стадо,
[за мамоною біжать.
Наші пастирі духовні
поробилися вовками,
шарпають Христове стаде]
і отруту в душі ллють.
Мов голодний лев пусїииі,
так ричить у нашій горі
голос лютої наруги:
"Де ваш бог? Де ваша міць?"
Тим-то ми, маленький човпик
серед хвиль отих бурхливих,
з молитвами і сльозами
раду радити зійшлись.
Тямлячи сдова Христові:
царство боже — труд великий,
і трудівники одпі лиш
завойовують його,-
тямлячи твою науку,
що, як пастирі нас зрадять,
треба нам, самому стаду,
про свое спасіння дбать,-
обмірковували разом,
як би нам від сеї бурі
хоч малесевьким оплотом
церков божу захистить.
І прирадили азбрати
в "даю огяшие всі сиди,
щоб велике, спільне діло
поспівало і росло.
І отеє шдемо до тебе,
чесднй батьку наш Іване,
своїх братчиків з благанням і
будь ти вашим стерником.
Поверни ти на Вкраїну,
зігрівай вас своїм словом,
будь між нами, мов та аатра
у кошарі пастухів.
Ватра, що холодних гріє,
дає світло серед ночі
і лякає злу звірюку,
душі радує живі.
Будь ти вам духовим батьком,
будь нам прикладом високим,
будь молитвою душ наших,
нашим гаслом бойовим.
Поміркуй: тяжку негоди
насаждають в душах злобу,
ненастаннії наруги,
замуровують уста.
Поміркуй: неправда й кривда,
як та хижая вовчиця
у своїм гнізді смердючім,
родить хижих вовченят.
Поміркуй: лукавство й зради
убивають правдомовність,
а в кого затруте серце,
той отрутою й плює.
Батьку, батьку! Люте горе
вже калічить наші душі;
вовченята, хоч беззубі,
вже повзають серед нас!
Батьку, батьку! Від ударів
гнуться наші чола й спини,
і отрутою страшною
накипає нам душа!
Покажися тут між нами,
як старий борець незламний!
Один вид твій нас, похилих,
напростув, покріпить.
Слухай, рідна Україна,
стара мати-жалібниця,
голосом плачливим кличе
свое любеє дитя.
Время йде на неї люте,
перехресная дорога
перед нею — хто покаже,
яким шляхом їй іти?
Не згордуй же сим благанням!
Поспішай спасати матір!
Може, голос твій і ум твій
все поверне на добро".
А на верхнім боці карти
припис був: "Післанці руські
ждуть на відповідь до завтра,
завтра будуть на скалі".
XI
По печері ходить старець,
хрест до груді притискає,
молитви тихенько шепче
і не думає про лист.
"Хрест — моє добро єдине,
хрест — одна моя надія,
хрест — одно моє страждання,
одинока вітчина.
Все, що понад ним,— омана
і чортячая спокуса;
лиш один тут шлях правдивий
і спасенний — шлях хреста.
Що сей лист і що сей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
він умер, умер для всіх.
Що мені до України?
Хай рятується, як знає, —
а мені коли б самому
дотиснуться до Христа.
Адже я слабий і грішний!
Я не світоч, не месія,
Їх від згуби не відкуплю,
сам із ними пропаду.
Ні, не зраджу свого бога,
не зламаю заповіту
і ярмо хреста отсього
до могили донесу.
Близько вже. Мабуть, для того
б'є на мене вял остатній
і остатня часть дороги
так болюща і важка.
Вже недовго. Боже! Боже!
Облегши мені тягар мій!
Просвіти остатню стежку,
що мов губиться у млі!"
Усю ніч молився старець,
обливав лице сльозами,
до хреста старечі груди,
мов до матері, тулив.
Вів ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло.
А коли воскресло сонце,
він сидів і ждав тривожно,
поки камінь загуркоче,
голос ізтори озвесь.
Ось гуркоче глухо камінь,
старець разом стрепенувся,
та рука не простяглася,
він на знак не відізвавсь.
"Старче Йване! Старче Йване!" —
кличе голос, і здається,
що се крик тривоги, болю,
що рятунку просить він.
"Старче Йване! Старче Йване!
Се посланці з України,
се твої убогі діти.
Старче Йване, відізвись!"
Старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос,
але він не відізвавсь.
"Старче Йване! Старче Иване!" —
довго кликали посланці,
а внизу лиш море вило,
та не відізвавсь Іван.
XII
Вечоріє. Наче сизий
килим, тінь лягла на море,
а з-поза гори проміння
скісно в морі порила.
Золотистий шлях простягся
від тих морських хвиль рухливих
до верха гори Афона,
під скалою море гра.
У печері в самім вході
згорблений сидить пустинник
і письмо раз в раз читав
і сльозами полива.
"Слухай, рідна Україна,
стара мати-жалібниця,
голосом плачливим кличе
своє любеє дитя".
"Любеє, нема що мовить!
Що в найтяжчую годину,
в непрозору, люту скруту
свою матір покидаї
Що в засліпленні безумнім
сам лише спастися хоче,
а братів тривожних, бідних
без поради покида!
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про свое спасения дбати
там, де гине міліон?
Чи забув слова Христові:
"Добрий пастир власну душу
віддає за своє стадо"?
Ти хіба не пастир їх?
Чи забув слова Христові:
"Хто рече: кохаю бога,
а не порятує брата,-
той брехню на душу взяв"?
Адже ж за всі душі тії,
що там впадуть у зневірі,
а ти б піддержав їх, в тебе
бог рахунку зажада.
Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасения
тут, далеко від спокуси,-
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не божий шлях верстаєш,
а дияволові служиш,
майстру гордощів, що богу
рівним бути забажав.
Се не божий шлях! Таж навіть
якби в рай ти так дістався,
а твій рідний край і люд твій
на загибель би пішов —
адже ж рай тоді для тебе
пеклом стане! Сама думка:
"Я міг їх порятувати!" —
тобі з неба зробить ад!"
І смертельная тривога
зціпила старече серце
і заперла дух у груді,
зимний піт лице покрив.
Він зирнув на сине море,
де рубцем золототканим
зарисовувався обрис
від Афонської гори.
Глянь, з Афонської затоки
звільна барка випливає,
із отіненого плаю
ген на сонячний біжить.
Турчин баркою кермує,
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі,
бризка золото з весел.
Ах, посланці з України!
В старця серце стрепенулось,
і в тривозі, і в нестямі
худі руки він простяг.
"Стійте! Стійте! Заверніться!
Я живу ще! По-старому
ще кохаю Україну,
решту їй життя віддам!
Стійте! Стійте! Заверніться!"
Та дарма! Не чують крику.
І по хвилях золотистих
барка геть пливе й пливе.
І ламає руки старець,
і болюче серце тисне,
і перед хрестом на камінь
він кидається лицем.