І вся моя рідня.
Флорентієць
На тому. А деінде?
Старий
Деінде? Де-не-де хтось, може, й не забув.
Деінде? Де-не-де хтось, може, і лишився.
Флорентієць
Хто ти, старий?
Старий
Мене немає. Був.
Під вітром часу камінь розкришився.
Флорентієць
Хто ти, старий? Назви своє ім’я.
Старий
Джованфранческо Рустичі.
Флорентієць
Отямся!
Джованфранческо Рустичі — це я.
Славетний скульптор. Був ним і зостався.
А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!
Безумний старче, моторошна тіне!
(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —
то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)
Старий
Ні, я не привид. Ні, я не фантом.
Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.
Флорентієць
(самими побілілими губами)
Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!
То це я що, отак себе зносив?
Весь розчинився в цьому страховітті?
Старий
Так, я твоє завершення на світі.
Я наслідок усіх твоїх зусиль.
Флорентієць
Які ж то мали бути землетруси,
щоб так на мене обвалився час?!
Старий
Марнота днів, убитих на спокуси.
Хто може врятувати нас від нас?
Флорентієць
(із відчаєм, із невимовним болем)
Якби ми знали, о, якби ми знали,
що буде з нами, о, що буде з нами…
Статуї у глибині саду
(повторюють цей зойк печальною луною,
у небо звівши руки кам’яні)
…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..
Флорентієць
А весь мій труд? А всі мої скульптури?
Як ти потрапив у містечко Тур?
Старий
Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.
Не час йому страшний… Немає тих скульптур.
Флорентієць
Ти їх продав? О непрощенна скнарість!
Чи, може, я нездарно їх створив?
Невже мені судилося на старість,
щоб я отак з собою говорив?!
Ні, ти не я! Такого буть не може,
щоб це був я через десятки літ.
Твоє обличчя на моє не схоже.
Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.
Сидиш собі на монастирській лаві.
Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.
А я — я скульптор в почестях і славі!
Я жив при королівському дворі.
Я мав палац з колонами й фронтоном.
Давав бенкети на півста персон.
Мій дім в Парижі славився бонтоном,
і кілька грацій стерегли мій сон.
Я гроші кидав жменями у кошик,
що для старців там висів на скабі.
Старий
(жебрацьким рухом простягає руку)
Подай мені, убогому, хоч грошик!
Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!
Флорентієць
Прости, я справді щось не тим хвалюся,
Я ж не лише достатком дорожив.
В мистецтві я…
Старий
Нічого, не хвилюйся.
Ти вже себе в мистецтві пережив.
Флорентієць
Ти, флорентійський викидню, втікачу!
Згадай мене в мої найкращі дні!
Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо
довірили створити не мені?!
А мій Меркурій на тому фонтані?
А мармурове птаство янголят?
А Іоанн на церкві Сан-Джованні,
де хрестять флорентійських немовлят?
Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі
я пам’ятаю жар того литва.
Усе було — талант, уміння, досвід.
Чому ж такі сумні мої жнива?
Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,
чого сидиш тут поночі в саду?
Старий
Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.
Повечоріло. В келію піду.
Флорентієць
Твоїй душі у келії не тісно?
Ти ж із палацу в келію прибув.
Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.
Різець в руці держати не забув?
Старий
Та щось роблю, коли нагода трапиться.
Та вже ж і руки не такі як слід.
Приймаю мовчки монастирську трапезу.
Дивлюсь в провалля пережитих літ.
Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат
собі на гріб янгелика замовив.
Та ще потроху доглядаю сад.
Отут я й стану деревом зимовим.
Флорентієць
Ти ж вчився в знаменитому Саду!
Був другом і сучасником да Вінчі!
Де ж я себе колишнього знайду?
Як страшно доля глянула у вічі!
О, пригадай Флоренцію — ті храми,
садів Сан-Марко виноградний мур,
де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний
для нас відкрив славетний Сад Скульптур!
Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,
зустрінь себе в майстернях тих,
де ми в часи насильства, підступу й підлоти
мистецтвом ушляхетнили уми!
Старий
Його нема. Той Сад уже руїна.
Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.
Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,
все хоче ляльку в попелі знайти.
Флорентієць
Які були там витвори мистецькі!
І все для нас натура і модель —
етруська ваза, музи давньогрецькі,
античні маски, римська капітель.
В тіні олив, закохані в Елладу,
де птиця Фенікс ще раз ожила,
ми, юні пташенята того Саду,
пили мистецтво з першоджерела!
Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.
Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.
І дев’ять муз, прекрасних і струнких,
ведуть круг них свій витончений танець.
В тому Саду ми брались до науки
і перші лаври скубли на вінок.
Всі дев’ять муз, узявшися за руки,
навколо нас водили свій танок.
Он подивись, які ми жовтороті!
Тих пташеняток бачиш у гнізді?
Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,
адже ви разом вчилися тоді!
І наш синьйор, музика і дотепник,
тиран, поет, філософ і купець,
любив його, прихильний був до тебе, —
він знав, із кого виросте митець!
За хист натхненний і за труд воловий.
що кожен з вас ним юність надривав,
йому — червоний, а тобі — ліловий
оцей ось плащ синьйор подарував.
То як же сталось, як же все це сталось,
яких зазнав ти злигоднів і втрат,
що з тих Садів
потрапив ти на старість
у цей убогий монастирський сад?
Що привело тебе у цю обитель?
За що в житті так тяжко не прощен?
Святий Мартин, жебрацький покровитель,
з тобою тут поділиться плащем.
А ти ж міг бути велетнем, ти міг!
Старий
(печально похитавши головою)
У мене в пам’яті йде сніг…
(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)
Флорентієць
Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,
квітуча тобто. Лілія в гербі.
А сніг там рідко. Звідки ж він береться,
що він іде у пам’яті тобі?
Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?
Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?
Старий
Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!
Що взагалі в житті було моїм?!
Я весь мій вік залежав од замовників
і те створив, що треба було їм.
Флорентієць
А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—
він не залежав, мав од них свободу?
А є у нього хоч єдиний твір,
який би він створив їм на догоду?
Вони ж бувають гірші, ніж вандали.
Він лізти їм в свій труд не дозволяв.
А як вони вже дуже насідали,
то він на них і дошками шпурляв!
Старий
Так він же геній. Це вже інша річ.
Такий — один на кількасот сторіч.
Флорентієць
Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.
І хоч було це декому в досаду,
він дав йому, єдиному із нас,
і кращий мармур, і ключі від Саду.
Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—
він мав його за майстра у роботі.
Він знав, що то вже буде на віки,
що вийшло з-під різця Буонарроті!
Старий
Оце і є найперша із причин.
Бо хоч би як хто п’явся на котурни —
всі народились кожен хто під чим,
лиш геній народився під Сатурном!
Флорентієць
(нервово загортається плащем)
Ну, добре, я великим стать
не зміг чи не зумів,— часи були брутальні.
Але причому все-таки тут сніг?
Я працював у камені й металі.
То де ж воно, серед яких руїн,
все, що створив я оцими руками,—
я, скульптор навіть Іменем своїм,
я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!
Старий
Оце умреш, ніхто й не спом’яне.
В надгробний камінь не вкарбують дати.
Лише ім’я у тебе кам’яне.
Ти дошку в них шпурнути був не здатен.
Флорентієць
Коли цькували — я протистояв.
Лише коли наблизили — піддався.
Старий
Твоя відвага — вище всіх уяв!
Отож-бо й є. У тому-то й біда вся.
Вони — тебе, не ти їх переміг!
Вони твій хист поклали під фуганок.
Флорентієць
Чого у тебе в пам’яті йде сніг?
Старий
Страшна ціна вельможних забаганок!
Ти кажеш — привид, старості фантом.
Послухай. Передсмертне молодію.
Сприйми як притчу, під новим кутом,
ту — давніх літ — забуту вже подію.
До нас природа щедрою була.
Мистецький дар і розум сполучила,—
усе Лоренцо Пишному дала,
але в його нащадках одпочила.
Після Лоренцо занепав той Сад.
Прийшла пора тиранів і купецтва.
Його нащадок теж був меценат,
але… не мав кебети до мистецтва.
Отож, мистецтво люблячи без меж
і мавши влади й золота всесильність,
наслуханий про генія, він теж
хотів до нього виявить прихильність.
А снігу, снігу випало в той рік!
Зима тоді стояла небувала.
Було, пройти з порога до воріт —
лопатами дорогу пробивали.
Тут наш синьйор і здійснив свій порив —
поставити нову мистецьку віху.
Звелів, щоб Мікеланджело створив
йому гігантську статую із снігу.
Статуї у глибині саду
(аж зойкнули, перезирнулись)
Звелів створити… статую… із снігу?!!
Флорентієць
Наказ синьйора. Звелено,— роби.
Мороз такий — ніхто не виткне носа.
Я пам’ятаю, цілих три доби
він там ліпив ту статую-колоса.
(Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує рукою)
Ось. Отака вона була.
А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.
Навколо риштування — грандіозне!
Крізь риштування віхола мела.
А він ліпив свій сніговий шедевр.
Йому вже сніг у відрах подавали.
Лише ворони каркали з дерев,
і двір вітри холодні продували.
З палацу чулась музика. Із вікон
синьйор дивився і його сім’я.
Він був, як віл, терплячіший із віком,
Але тоді ще юний, як і я,—
ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.
(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)
Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.
Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.
Але створив ту статую, створив!
Гігантську, всю, до самого чола
від льодової брили п’єдесталу!..
Старий
(з гірким сарказмом)
Аби ж хто знав, яка вона була.
Пригріло сонце, і вона розтала.
Статуї у глибині саду
(розгублено і тихо)
Пригріло сонце… і вона розтала!..
Флорентієць
То й що? Ну, примху виконав дурну.
Ну, догодив пихатому нездарі.
На це ніхто й уваги не звернув,
крім літописця геніїв Вазарі.
Старий
А потім папі статую зроби.
А папа Юлій усмиряв повсталих.
Під сміх, і свист, і тюкання юрби
її розбили. Теж, вважай, розтала.
А потім щось завершить не дали.
А потім запідозрили в крамолі.
А потім зацькували, довели…
І що митцю лишилося від долі?!
(Помовчавши, з глибокою печаллю)
Як важко бути в наші дні митцем!
Флорентієць
У наші дні… А завжди і понині?
Старий
Я, може, хочу срібним олівцем
птиць малювати на лляній тканині!
А я все мусив славити когось.
Чиюсь творить подобу гонористу.
Ліпити сніг у мармурі… І ось —
гіркий фінал приборканого хисту!
Флорентієць
Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.
Всі знають: Мікеланджело — "Мойсей",
Хто знає, що на церкві Сан-Джованні
твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!
Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.
(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)
Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.
Старий
Мені, мабуть, уже й не до лиця
вважать себе творцем такого твору.
Але яке ж це щастя для митця —
на власний твір дивитися угору!
(Кланяється)
Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш звідтам,
стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там, за віками,
моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.
(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)
Брат Домінік
Ти що, старий, говориш сам з собою?
Старий
Це я з минулим.