У гірському глибокому озері жила маленька срібляста рибка. По тому самому озеру плавав великий білий лебідь з довгою шиєю і могутнім дзьобом.
Одного разу зустрів лебідь рибку і хотів її з'їсти.
Стала срібляста рибка проситися.
— Не їж мене, лебедю, красеню білокрилий, велетню чорнодзьобий!
Сказав тоді лебідь:
— Дістань мені черевички, бо лапи мої у воді мерзнуть. Дістанеш, тоді я тебе не їстиму. Не дістанеш — з'їм.
Швидко попливла рибка по озеру шукати черевички. Кругом побувала, на дно спустилася, ніде черевичків для лебедя не знайшла. Підпливла тоді до берега під очерет і заплакала.
Почула той плач жаба-крекотушка і питає:
— Рибко срібляста, чого ти плачеш?
Розповіла рибка жабці про своє, горе.
— Я тобі допоможу,— сказала зелена жаба,— підожди мене тут.
Залишила рибку між очеретами, а сама на берег виплигнула і заквакала: "Ква-ква, ква-ква, ква-ква!"
Почув це горобчик-молодчик, що сидів на високій вербі, і у відиовідь зацвірінчав: "Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь!"
Розповіла жаба горобчикові про біду сріблястої рибки і попросила допомогти дістати черевички.
Полетів тоді горобчик-молодчик в садок, де гуляла маленька дівчинка Наталочка.
Як довідалась Наталочка, ідо лебідь рибку хоче з'їсти, швиденько принесла горобчикові свої червоненькі черевички і наказала: "Лети швидше, швидше, щоб рибку врятувати!" Горобчик-молодчик полетів і оддав черевички зеленій жабці-скрекотушці.
Жабка плигнула у воду і подала їх рибці сріблястій.
Зраділа рибка, зараз же попливла до лебедя. Черевички ті лебедеві дуже сподобалися, і він пообіцяв тую рибку сріблясту не чіпати.
Переказала свою подяку срібляста рибка жабці-скрекотупщі.
Жабка — горобчикові-молодчикові.
А горобчик — Наталочці.