Вільний вечір…

Іваненко Оксана

Вечір був вільний від театру. Це могло б бути приємним — трохи перепочити, але ставало жахливим. Жахливим у цьому байдужому номері з чужими, байдужими речами. Звичайно, не порівняти столичного комфорту з тими незручними, брудними номерами в Єлисаветграді, Миколаєві, Херсоні, Новочеркаську — скрізь, де їм дозволено було виступати, оті всі приміщення, які інколи нагадували заїжджі двори своєю бідняцькою порожнечею, неохайністю. Не порівняти цього відносного комфорту, зовнішнього полиску речей, та інколи бракувало найнеобхіднішого для тимчасового перебування, а ці непотрібні статуетки, оксамитові скатертини були такими холодними, байдужими і хоч не брудними, та якимись приношеними, несвіжими. Сотні різних людей зупинялися тут, і наче лишалось щось від їхніх настроїв, зустрічей, розмов. Було незатишно.

Справді, замість відпочинку стало просто жахливо бути тут із своїми, тільки із своїми особистими думками, що охоплювали її, коли вона лишалася на самоті. Треба було, неодмінно треба було багато передумати, додумати, вирішити усе те, що відходила на сцені, бо там думала і страждала за наймичку Харитину, за ошукану Олену, там співала, реготала і дражнила за невгамовну Цвіркунку... Але ж треба було й про себе подумати, про своє життя, невже воно так нерозривно зв'язане з тими, що на сцені, що ані крихти не лишається для її глибоко особистого?

Доля, не питаючись, мчала, мчала, не даючи перепочинку, від міста до міста, від п'єси до п'єси, від ролі до ролі, і все було треба, треба, треба швидко, поквапно, і для себе, і щоб не підвести друзів, партнерів, товаришів... не обманути сподівання і віру глядачів. І все зміщувалося в пам'яті — юрби студентів, що після вистав кидали під ноги шапки, шинелі, пледи, щоб не ступала просто по землі,— на квіти у них грошей не було! — сльози публіки, ущипливі, заздрісні слівця суперниць, настирні поради статечних поклонників, особливо в Петербурзі та Москві... Палкі освідчення Миколи на сцені і вдома. Це плуталося у нього, але однаково щирі, однаково палкі слова, і сльози щастя, і несподівані відчуження, холоднеча і — не хотілося навіть самій собі казати — зради, зради не тільки на сцені, по п'єсах, його зради. Хіба могла вона зрадити? Ніколи! "Я однолюб!" — колись гірко зізналася його талановитим братам, яких він також зраджував,' та, правда, в їхніх акторських взаєминах все було дуже заплутано. Та її брати любили і як "сестричку Марусеньку", і цінували, і схилялись перед актрисою. Ніде правди діти, коли брати розходилися на окремі трупи, перевага була там, де грала вона. А як їй з Миколою — все брати бачили і знали... Зараз Микола зайнятий, виступає такий же палкий і пристрасний, як і в ролях з нею. А вона сьогодні Увільна, гадала — відпочину... Де там відпочинеш зі своїми думками.

Ні, краще вже на людях, на сцені, хай ті жінки й дівчата відбирають усі сили, почуття, нерви.

У двері постукали. Вона навіть злякалась. Нікого, нікого не хотілося зараз бачити, та... схопилася з крісла, провела рукою по волоссю.

— Прошу!

І — зраділа! Отак, як радіє зажурена дитина, що повернувся хтось рідний,— ще в очах смуток і сльози, а на устах вже усмішка.

Вона побачила високу, ставну постать і теж усмішку на молодому приємному обличчі, навіть наче радість, що застав. У дверях стояв її новий знайомий, Антон Павлович Чехов. "Які в нього розумні й привітні очі,— майнуло в голові,— от наче справді рідна людина зайшла!"

— Роздягайтесь, сідайте! — Чи помітив він, чи ні, що вона не така, як завжди.

Антон Павлович сів, потер руки — надворі холодно, адже зима, примружив змовницьки очі:

— А знаєте що? Давайте кудись поїдемо! У вас вільний вечір? Хочеться трохи погуляти, розважитися! Стільки клопоту було останнім часом, хай йому!

От і добре — він нічого не помітив, а, певне, після тої першої зустрічі, вирішив, що вона дуже весела, їм так було весело і легко! А чому б і справді не поїхати? Саме з ним зараз найлегше.

Швидко причепурилася, так зовсім трошки, ніяких у неї не було ані оздоб, ані вишуканого вбрання. "Твої найкоштовніші оздоби — твої очі, твій талант, наша зіронько ясна!" — казали Микола і його брати... Вона й так привертала увагу всіх, хоча ніколи не намагалася виділятися чимось.

"До чого проста й приємна",— подумав Антон Павлович і навіть дивно стало: така невисока, невеличка жінка — і така сила! Коли вперше побачив її на сцені кілька років тому в Москві, написав братові: "Заньковецька — страшна сила".

Справді безмежною силою дихало від її таланту, в театрі були істерики, не втримувались від сліз навіть чоловіки, не кажучи вже про жінок; актори Малого театру просили затягати антракти, щоб після своїх вистав розгримуватися і приїхати — подивитися "українську Єрмолову". Уся ця українська трупа, що несподівано з'явилася в Москві, здивувала своїм ансамблем навіть заповзятих, вимогливих московських театралів. Сама Єрмолова схвально дивилася українську молодшу посестру.

Чехов бачив до того Сару Бернар — вона йому не сподобалась штучністю, надуманістю; більше до душі була Дузе — щира, ніжна.

І вразила, приголомшила Заньковецька своєю безщасною наймичкою, трагічною Оленою в п'єсі, назва якої одразу викликала посмішку, а потім примусила замислитись, і раптом виринало, як влучна, гостра ознака, —"Глитай, або ж Павук". Побачивши Заньковецьку в цій виставі, він, та й не один він, подумав: от кому грати Лауренсію, Марію Стюарт.

А потім чув, як щира, мила дівчина з-під Полтави співала "Віють вітри", і немов якийсь відпочинок спливав на душу. Потім кілька років не бачив. Подорож на Сахалін. Книги. Всілякий, такий різноманітний клопіт, турботи.

Знайомство відбулось несподівано в Петербурзі. Нарешті він вибрався до Петербурга. Останні два місяці поїздка все відтягалась, все відкладалась. Не так уже легко було пробивати справи з допомогою голодуючим, в які він поринув з головою, дратувало безплідне базікання, коли треба було займатися конкретною "чорною" роботою, організовувати купівлю коней до весняних робіт, їдальні, медпункти, в яких йому, як лікареві, найдужче довіряли і хворі, і персонал. Його книга "Острів Сахалін" ще ніяк не виходила £ друку. До Петербурга треба було вирватися неодмінно, квапили літературні справи, але зовсім не було грошей. Нарешті пощастило наприкінці грудня, і він таки приїхав до столиці. Зустрічі з письменниками, театри, кілька днів перепочинку, галасу, новин...

У Суворіних тільки й розмов — Заньковецька в Петербурзі! Заньковецька виступає! Це справді була насолода!

Знайомство трапилось так несподівано, безпосередньо й весело! У Суворіна зібралося кілька чоловіків — літературної та навкололітературної братії. Раптом до кабінету зайшла Ганна Петрівна, дружина Суворіна, і змовницьки прошепотіла:

— Тихо, ані шелесь, замріть. Я вам приготувала сюрприз! — Вона повернулася до вітальні, причинивши двері. Ну що ж, вони завмерли.

У вітальні вона також щось тихо говорила і раптом голосно сказала:

— Ну я вас дуже прошу, для мене, для мене прочитайте! — І раптом вони почули чудовий голос Марії Костянтинівни Заньковецької, її незрівнянний чудесний голос!

— Тсс! — аж затремтів Суворій.— Це ж Марія Костянтинівна! Монолог Луїзи з "Підступності та любові" читає! Тихіше! Тсс, бога ради.

Та усі й так затамували подих. Це таки був прекрасний сюрприз, особливо для Антона Павловича.

Вона читала так, немов тільки для себе, а може, навпаки, уявляючи, що слухають і партер, і ложі, і гальорка, хоча слухачка була перед нею одна, заворожена цим трепетом душі, витонченою правдою почуття, і за дверима всі були заворожені, і коли вона скінчила, мить панувала тиша, ні, надовше ніяка витримка не була спроможна! З вигуками, оплесками, широко розчинили двері, оточили її, хтось став навколішки, хтось у чомусь присягався, хтось кричав: "Королева! Незрівнянна!"

Вона відчула міцний і в той же час якийсь обережний, уважний потиск руки, на мить зупинила погляд на розумних і привітних очах. "Хто це? Таке знайоме обличчя!"

— Знайомтеся, от вам ще поклонник — Антон Павлович Чехов! — мовив Суворій.

— А закохається незабаром! — додала дружина.

— Це я його поклонниця! — засміялася Марія Костянтинівна. Це ж був автор "Степу", "Нудної історії" — таких надзвичайних речей!

Як добре! Зовсім він не став поклонником і не закохався. Вони одразу заприятелювали, подружили, і це, їй-богу, було найприємніше для неї!

Жарти і регіт почалися з її ніякового вчинку, справді ніякового і не дуже чемного. Якийсь підстаркуватий чоловік сказав, гадаючи, певне, що каже їй найвищий комплімент:

— А у вас, коли ви читали по-російськи, майже не чути вашого малоруського акценту, ви чудово виконали б роль Мір'їци в "Кашмірській стороні".

— От уже ні! — замахала руками Марія Костянтинівна.— Адже вся "Каширська сторона" написана якоюсь перековеркієвською мовою!

Вибухнув загальний регіт. Ох, вона ж не знала, що з нею говорить сам автор п'єси Аверкієв, та він реготав найдужче.

— Як?! Як? Перековеркієвською? — не міг він заспокоїтися.— Слухайте, панове! Даю слово честі, я перероблю всю нову п'єсу, дорога Маріє Костянтинівно, як ви захочете, аби ви грали в ній!

Вона спочатку сторопіла, зніяковіла:

— Ой, пробачте!

Але автор мудро не образився, а для всіх це був привід для жартів і веселощів, і якось до слова прийшлося, що стільки їй розповідали про катання на санках з крижаних гір, тут, у Петербурзі, а вона ніколи не каталася і навіть не бачила. І всі вирішили, що дорогу гостю треба обов'язково цим катанням почастувати, не відкладаючи, ось одразу, одягтися і їхати.

Так трапилося, що вона опинилася в парі з Антоном Павловичем, вже мали сісти в санки, і якусь хвильку, маленьку хвильку — Антон Павлович вловив — з острахом глянула долу, у снігову-безодню, а потім засміялась, швидко, рішуче сіла, і вони помчали, помчали просто в цю безодню. Несамовитий вітер не давав дихати, ревів, свистів, ну зовсім, як у його веселому молодому оповіданні! Тільки інакші пасажири на санках. Раптом Марія Костянтинівна скрикнула, нестримно, дико, дзвінко, не з остраху, а, навпаки, немов виклик цьому вітрові, цьому страху кинула, так вигукнула завзято, як ямщики на тройках у степу вигукують,— і в цю мить обоє зі сміхом перекинулися в сніг.

Суворін аж зойкав, аж стогнав від захоплення:

— Як вона скрикнула! Як це неймовірно в неї вийшло! — не міг він заспокоїтися.

А вона ще й ще спускалася, і ще кричала і пустувала, і Антон Павлович пустував, жартував.

А сьогодні вона була сумна.

1 2 3