Блакитні вежі Яновського

Гончар Олесь

Пригадуєте ту першу вражаючу фразу "Вершників", той могутній, сповнений епічної сили заспів? Як лютували шаблі під Компаніївкою, де зчепились бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо "округ здіймалося вгору блакитними вежами"?

Коли вийшли "Вершники" в нашому студентському середовищі, поміж закоханих в літературу юних ентузіастів точились дискусії навіть з приводу цих блакитних веж: чи існують вони насправді? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уяві письменника, в його натхненних поетичних видіннях?

Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж — "Майстер корабля", морські поезії з юнацької книги "Прекрасна Ут"...

Вітаю море!

Корабельна путь лежить по всій землі.

Давно помічено, що степові люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно заваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю. Хай навіть не бачене ще, тільки вимріяне, вже непокоїть, кличе... Дехто в цьому схильний вбачати поклик інстинкту, таємничий голос предків, вияв майже містичної туги людини за чимось незвіданим...

Мабуть, Яновський на такі тлумачення його ранніх захоплень лише всміхнувся б, хоча свій перший вірш під назвою "Море" він таки написав "з відстані", написав ще, здається, ні разу не бачивши справжнього моря в натурі. Данина книжній морській романтиці? Очевидно, так. І водночас море Яновського вже й тоді — то насамперед образ свободи, гуманістичне уславлення людини, її відваги, мужності й витривалості, море його — то своєрідний спів людській солідарності, інтернаціональному братерству трудящих.

Таким, зокрема, постає образ моря у "Вершниках", коли буде вже подолано спокуси книжної романтики, подолано швидко й рішуче, і автор вийде на інші простори, щоб стати віч-на-віч з романтикою самого життя, з отими його лютими трамонтанами, що не раз обвіють і автора теж, як обвівають досі вони його Половчиху на пронизливім белебні морського узбережжя, де вона, ждучи, виглядаючи свого Мусія-Мусієчка, стоїть "висока та строга, як у пісні".

"Шаланда в морі" — одна з найромантичніших в нашій літературі новел, хоч ця її романтика написана пером нещадного реаліста.

Одначе вернімось до веж чи, точніше сказати,—до того неба, що здіймалось тоді округ нас "блакитними вежами". Як усе-таки: чи в дійсності митець їх спостеріг, чи був то лише плід його фантазії? Цікавість природна, але куди важливіше було те, що завдяки художникові ці вежі з'явились, увійшли в наш духовноестетичний світ, зробивши одразу багатшими нас, і, почувалось, відтепер вони будуть із нами завжди. Інакше кажучи, сталося ще одне, хай ніби не таке вже й велике мистецьке відкриття: ландшафт краси розширився, відтворено якусь нову, раніше не знану художню сутність. Образ дивовижний навіть для Яновського, рідкісний в нашій прозі своєю наповненістю, такий же місткий, як червона зоря "Альдебаран і все сузір'я — журавлиний ключ вічності".

У "Вершниках" творилася нова образність, нова барвами, ритмікою, мелодикою. Образність, що була б неможлива раніш. Тільки співець нового часу міг побачити й розгледіти їх, оті небесні споруди, оті неймовірні й невловні, з самого повітря лише зіткані, з блакиті неба змуровані вежі, на тлі яких безстрашні витязі революції схрестили шаблі у двобої з минулим.

Часто кажемо: нове слово в літературі. А насправді як рідко таке слово в літературі мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замість улюблених давніми романістами похмурих веж середньовічних замків із щілинами сторожких бійниць, з потайними льохами-казематами вперше на обріях світової літератури з'явились ці вежі нерукотворні — блакитні бастіони степового українського неба. Виникли як образ чистоти й величі визвольної боротьби народу, як символ нездоланності й безсмертя самої революції.

Епоха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг знайшла у "Вершниках" гідне відтворення. Духом героїчного часу в книзі овіяно все, цей дух вчувається в самій художній новизні твору, в його стилістиці, ритмах, в його, сказати б, органному звучанні.

Твір, як відомо, написаний на високих регістрах. Коли книга вийшла, виникло бажання читати її як поему, вголос, серед людей мого покоління, в студентських гуртожитках десь там, на Чайківській, біля харківського "Гіганту", не поодинокими були ті, що цілі сторінки "Вершників" могли читати напам'ять,—і читали: з блиском в очах, з усім запалом юності, до захмеління впиваючись красою рідного слова.

Захоплювала і музика окремої фрази, міць, густопис, карбованість рядка і монументальність образів книги в цілому, де могутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво новел поєдналось між собою так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово "довершеність".

Свіжа оригінальна поетика Яновського сприймалась у спорідненості з мистецтвом Довженковим: художні образи-символи такого ж повноцвіття і внутрішньої місткості, тільки що в одного вони розгортались на екрані, а в його побратима лягали на папір, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосі, перейняті, може, з народної думи речитативи.

І в самій особистості автора "Вершників", як нам уявлялось, неодмінно повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужнє, адже без цього неможливо було б створити книгу, що сприймається як гімн мужності людській, незламній доблесті духа.

Були потім фронти, але й там, серед жахіття війни, серед чорних її ураганів блакитні вежі Яновського не переставали для багатьох із нас існувати. Недарма ж десь під Кенігсбергом на грудях у полеглого бійця знайдено було прострілений примірничок "Вершників", в останній любові прикипілий до солдатського серця.

Особисто з Яновським я познайомився далеко пізніше, аніж з його "Вершниками". Лише в перший повоєнний рік, коли були написані "Альпи" і треба було вирішити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києві журнал, що його редагує Яновський... Надійшли потім до Дніпропетровська рядки, написані його рукою:

вперше тоді довелось побачити почерк Яновського, рівний, красивий, просто сказати б, елегантний...

Нарешті — через довгі літа — судилась нам таки до ля зустрітися з ним самим,— уже сивим та стишеним, скромно усміхненим нашим Юрієм Івановичем! Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених "Вершників", був він саме такий; яким і вимріяла його колись студентська уява. Інтелігентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами... Людина чулої, вразливої душі, людина красива, делікатна! Та почувалось, що при всій делікатності і зовнішній мовби поступливості є в цій людині той метал, що наскрізь дзвенить у "Вершниках": метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає ніщо, і не затягне цю людину міщанське болото, і не стане вона заживати ласки ціною самоприниження, і що є в неї принципи, для неї святі...

Змордований хворобами (та й не тільки хворобами), Яновський, проте, старався ніколи не виказувати перед іншими свого болю, своїх внутрішніх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врівноважений, він ще й котрогось із своїх колег міг підбадьорити, якщо помічав у нього смуток в очах.

— Більше юмора,— всміхаючись, казав з наголосом на "pa".— Тримайся, друже...

"Більше юмора"— це була, здається, улюблена його примовка.

Всміхався ось так,— коли весело, коли гіркувато,— і далі, коректний, зичливий, з спокійною гідністю йшов у житті. Та ще мав щастя бачити поруч себе вірного друга, оту славну Тамару Юріївну, зворушливу в безмежній відданості до свого Юрія Івановича.

Якось зустрічаємося з ним на вулиці,— провесінь, ранок, все місто в ласкавому сонці...

— Якщо не квапитесь, ходімте подивимось Київ. Здається, в ті дні він саме працював над своїми "Київськими оповіданнями". І ось ми без поспіху, довго йдемо, то спускаємось вниз до Хрещатика, то знов — іншими вулицями — підіймаємось, і день над нами такий світлий, прозорим сонцем налитий, і все довкола мовби незвичайне, іскриться вгорі краса Києва одвічна, чудом врятована, а при землі подекуди ще руїни волають — сліди війни, і це такий стан, коли почуття тебе переповнюють, а слів, щоб їх виповісти, нема... Ніби й розмови якоїсь особливої тоді між нами не було, а чомусь назавжди запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, місто в мерехтючому сонці, і Яновського весняна тінь на київському камінні...

І ще одне враження, вже з недавніх літ. Компаніївський степ, ним оспіваний, і людей сила, народне барвисте свято — степовики разом з численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 років виповнилось би зараз йому. Ювілей — без ювіляра. Одначе вшановують, як живого. Збурунився весь цей край — край майстрів-хліборобів, людей щирих, привітних, трударів невсипущих, тих, що в полі — від зорі й до зорі... І свято в них — з розмахом, широке, щедре, на весь розгін степевої душі. Не пошкодували праці, щоб увічнити пам'ять земляка: красується на узвишші нова школа-десятирічка, що віднині носитиме ім'я автора "Вершників", в центрі села споруджено Меморіальний музей Яновського, тут .же поруч відкривають пам'ятник письменникові.

А неподалік у видолинку, на місці хати, в якій колись народився майбутній майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливі материні руки, народна фантазія спорудила — для надійності та довговічності — пам'ятний знак і зовсім оригінальний: брилу граніту кільканадцяти тонн невідомо як, невідомо звідки степовий люд притягнув аж сюди, переправив, здається, з берегів Ятрані чи іншої неблизької річки. І та ж рука народу, що колись кувала залізну троянду революції, зараз накарбовує на граніті ім'я її співця, пише його на монолітній, циклопічних розмірів брилі, що ніби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути віки.

Мітинг відбувавсь саме біля брили, саме хтось проголошував урочисті слова, коли зовсім несподівано, знизу десь, мов з-під землі, вихопився табун юних вершників і з тупотом, з курявою помчався по пригорку на скаженій швидкості пролітаючи перед святковим натовпом. Ніхто не міг втямити, звідки взялися ці вершники-школярчата: чи з-під землі, чи з отого ставка разом з кіньми випірнули, чи десь отам за віттям верб чигали моменту...

1 2 3