Северин Наливайко

Вінграновський Микола

Розділ перший

У літку, наприкінці серпня 1595 року, Наливайко повернувся з Угорщини. Вночі він перебрався через Дністер, покрадьки став за горбами табором, та вже удосвіта мусив дати бій: його стеріг і підстеріг Жолкевський.

Тим часом і Жолкевського, і Наливайка пильнувала зі степу орда. Вона зависла у них на боках і на темному дні придністровських долин заховалася в травах. Татарський хан Газі-Гірей ніч ковтав слину: хто кого, хто візьме гору — польський гетьман Станіслав Жолкевський чи український — Северин Наливайко?

Хвилювало татар і те, що Наливайко прийшов з Угорщини, за службу в австрійського ерцгерцога Максиміліана привіз на розворах возів торби золота.

Хана ж пекло інше: з десятитисячною своєю ордою він поспішав на Дунай, на підмогу туркам. З Криму Газі-Гірей проскочив Запорізьку Січ і через Очаків, вздовж Чорного моря, не зупиняючись, з обозами й табунами по кочовись-ках буджацьких татар пішов на дунайський захід. Та перед ним ліг ще Дністер, Молдова, а в Молдові для його перетину під орудою Станіслава Жолкевського стояло коронне військо Речі Посполитої. Газі-Гірей молився, що так повезло, бо відчував, що Жолкевський першим накинеться на Наливайка, а тоді йому проломитися до султана буде легше.

Стотисячна армія Оттоманської Порти розкинулася на Дунаї, у тій же самій Угорщині, — і справи Європи були поганенькі. Обидва германські імператори Рудольф і Максиміліан, король Іспанії Філіпп, герцоги Італії, а, найголовніше, король Речі Посполитої Жигмонт спішно уклали поміж собою союз і виступили проти навальних турків. Германські імператори й папа римський відправили послів у Московську державу, а заодно й на Запорізьку Січ з проханням про військову поміч проти іновірців. Та Московське царство не відгукнулося. Після смерті царя Івана Грозного воно ще видихало й ніяк не могло видихати опричини, кипіло й варилося у собі. В царстві настали смутні часи — Москва на прохання змовчала. А запорожці між собою засперечалися, пересварились, перелаялися, та зрештою дійшли згоди: зіслались на далеку дорогу, нестачу коней й нікуди не пішли — ні бити мусульман, ні допомагати католикам.

Тоді посланник германських імператорів Еріх Лясота та патер папи римського дон Александро Комулео знайшли на Поділлі тридцятилітнього селянського гетьмана Северина Наливайка й за добру плату запропонували йому стати на службу до австрійського ерцгерцога Максиміліана—воювати турків. Недавній сотник особистого війська князя Василя Острозького Северин Наливайко покинув князя і в той саме час підняв на Україні повстання проти Польщі. Наливайкові потрібні були зброя і коні. Незважаючи на дві-три перемога над незначними загонами ішіяхти, він остерігався регулярної польської армії, якій, на його щастя, в той момент було не до нього. Проголошений гетьманом, Наливайко скликав Коло. Голота порадилась, подумала, що робити, вирішила йти — і Наливайко повів сіромах в Угорщину.

В Угорщині, у Трансільванії, на Семиградді, наливайківці наїлися квашених баклажанів і винограду, взяли у турків три гармати, побачили, що воно скрізь чуже й нерідне, скликали Коло знову і віддали Максиміліану його німецьку, під якою ходили, хоругву. Отак, не здобувши ні слави, ні грошей, ні коней, сіли на вози — і їхній гетьман повів їх назад додому, в Україну...

Тепер вони троє — Жолкевський, Наливайко й Газі-Гірей — зійшлися один проти одного на Дністрі. Кожен стояв проти двох: Жолкевський — на Наливайка і хана, Нали-

вайко — на хана і Жолкевського, а хан — на Жолкевського і Наливайка. Тепер вони троє розминутися вже не могли. Усі вони втрьох мусили один одного бити, бити на смерть...

З Дністра на військо Жолкевського тягнув низький досвітній туманець. Сірими прошвами він пролізав між драгунами й гусарами, залазив під пахви жовнірам, ландскнехтам та пікінерам, холодними краплями скрапував з іще холодніших гарматних дул.

Просто перед очима Жолкевського — внизу, в долині, де причаїлась орда, — було ще геть чорно, там ще лежала ніч. У тій змішаній із туманом імлі над ордою дуднів голос якоїсь птиці. Жолкевський прислухався: одуд не одуд, але, мабуть, що одуд, бо так плакати міг лише він. Його жалібний сопілчаний голос ще трохи політав, та дзвизнула невидима стріла, й одуд плакати перестав. "Б'ють у темені навмання й поціляють", — похвалив татар Жолкевський і висмикнув з вуса волосину. Він кинув її на туман, додививсь, як вона у тумані тоне, й заворушив холодними ніздрями: з долини, з татарської темені, на нього дихнули ординські коні. Від того солодкого кінського подиху Жолкевському стало тепліше, так, якби він сьорбнув з глечика пряженого пахучого молока...

Дула польських гармат, а з ними і драгуни, і гусари, і жовніри дивилися на причаєну чорну долину. І хан знав, що вони на нього дивляться. Він відчував погляд польського війська своїм животом, бо коли у нього починав мерзнути живіт навіть під кожухом, то небезпека стояла поруч. Тому хан так і притих, не ворушився, чекав, що скажуть один одному Жолкевський і Наливайко.

Ліворуч від Жолкевського, вверх по Дністру, туману не було. На белебні між наливайківськими возами вже сірів ранок, і там ходив лише вітер. Бистрим своїм пташиним оком Жолкевський бачив, як вітер заломлює на голоті шапки й з боку на бік закидає коням хвости. Голота не встигла обкопати ровом стягнені в прямий чотирикутник вози і мажі й тепер мостилася до бою за возами без рову. Посеред чотирикутника, бачив Жолкевський, як з ноги на ногу нетерпляче переступала десь тисяча наливайківської кінноти. За кіннотою на невеличкому, продовгуватому, як спина коня, пагорбі ставилася чорними горлами на його табір артилерія. Одинадцять, нарахував Жолкевський, гармат. "Оце і все? Оце і вся в тебе потуга? Буду я тебе, драбе, сьогодні тішити!.." — подумав головнокомандувач і подав капітанам знак виводити ландскнехтів.

У білих, червоних і зелених вовняних беретах, по бороди у тумані, вогко і сонно, з мушкетами на плечах, ніби рибалки з вудками до Дністра по рибу, брели ландскнехти до своїх кондотьєрів. По дванадцять у ряд та по десять у шерензі вони ставали до своїх команд. Плечисті німчики кашляли, позіхали, сякалися і в сторону Наливайкового табору навіть не дивилися: Жолкевський, як і завжди, видав їм платню за місяць наперед, і тепер їм нічого було поспішати.

Ззаду, за ландскнехтами, готувалися барабанщики з барабанами для команд під час бою.

По боках — для прикриття ландскнехтів від кінноти — з трьохметровими піками у панцирних руках шикувалися пікіне-ри. їхні мокрі з туману шоломи біло полискували, як гусячі яйця.

Від згрудженої посеред наливайківського табору кінноти відірвався вершник у білій сорочці й поскакав на пагорб до гармат. Там він зіскочив з коня, скликав до себе гармашів. Підійшов до крайньої від степу гармати й став наводити її на табір Жолкевського. Поки він це робив, гармаші, було видно, з кожного його руху не спускали очей. Та ось гармату навів, підніс до неї розпечену ключку — і вона ніби злякалась, відскочила йому під ноги, і ядро, не долетівши до першого ряду ландскнехтів, врилося в землю. Тоді він підбіг до гармати, що стояла по центру, і став наводити на Жолкевського й ту. І знову стрибнуло гарматне дуло, й друге ядро вибухнуло поруч із першим.

Жолкевський похитав головою.

Та це ще було не все. Разом з гармашами вершник перебіг до крайньої, вже від Дністра, гармати — і ось третє ядро розірвалося поміж першими тими двома.

— Ну й око! З трьох гармат, з різних кінців — і в одне місце! Оце так пристрілка! — вигукнув Жолкевський й оглянувся на своїх полковників і ротмістрів. Його бистрі очі зазолотіли від захвату.

А той, на пагорбі, про щось з гармашами іще погомонів, стріпнув руками, крутнув головою, полою сорочки витер шию й вискочив на коня. Та з пагорба не спустився, а на хвилину завмер у сідлі — дивився на польський табір. Жолкевському здалося, що вершник дивиться прямо на нього, в його недоспані очі, й молодими під вусом губами каже Жолкевському через степ: "Доброго ранку!"

"Дзень добри!" — відповів Жолкевський йому.

Тепер Жолкевський не сумнівався — той вершник був Северин Наливайко.

Битва почалася. Наливайко ударив з гармат по Жолкевському ще раз, Жолкевський — по ханові, а хан — по Наливайкові. За годину все змішалося, і стало вже невідомо, хто кого бив, тікав чи перемагав...

...Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Горошко сватів.

Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те що по вікна, а й по димарі. А ті хати, що стояли понад Збручем унизу, позаносило й з димарями. Там, на тому кутку, за-мело-завіяло геть, і зайці бігали по вишнях, по грушах та яблунях. Вони вечеряли яблуневими над снігами вершками, наїдалися ними від пуза, вволю, й тільки того, що не щедрували.

Люди, мабуть, відчували, що будуть такі сніги, і перед тим, як захуртечило, загодя подбали про коней і про корів, свиней та овечок. Понаносили в стайні, сажі, кошари сіна і буряків, намішали висівок, одне слово, понаставляли худобі всіляких харчів і пійла. Не забули й про себе, бо з-під снігів на різдвяний той вечір з гусятинських димарів, чорніючих і поодиноких, яких чудом не позамітало, витікав дух калачів та грушевих узварів. З димарів пахло запеченим м'ясом, вудженими на вишняку ковбасами, й вовки, що відтепер не обминали Гусятина, а ходили над ним пішки, встромляли у димарі носи й нанюхувались до иочамріння. А після всього, ніби в якомусь чаду, вовки задирали над тими ж димарями морди й тоскно вили-плакали так, що їх жаліли не лише сховані під снігами люди, а й висіяні зверху над ними різдвяні зорі...

Робити на свята було гріх, і через те ніхто з іусятинців відкопуватись і не збирався. За білими святковими столами в натоплених хатах люди сиділи та дослухалися, чи хто де щедрує? В декотрих сім'ях щедрували самі: чоловік—жінці, дід — бабі, а діти — так ті щебетали усім. Або ж виспівували сім'єю, гуртом, й обдаровували самих себе горіхами, стрічками, грішми та частувалися чарочкою.

Де живуть Галя з матір'ю, Наливайко, звісно, знав, але тепер ні він, ні обидва його тутешні свати Горошкової хати знайти не могли; її, як і увесь над Збручем куток, закидало снігом.

1 2 3 4 5 6 7