Оргія

Українка Леся

драматична поема

ДІЯЧІ

А н т е й — співець.
Г е р м і о н а — мати його.
Е в ф р о з і н а — сестра його.
Н е р і с а — жінка його.
Х і л о н — ученик його.
Ф е д о н — скульптор.
М е ц е н а т — багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.

Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.

Діється в Корінфі під римським пануванням.

І

Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима — одні в андроніт, другі — в гінекей.
Герміона, стара мати Антеева, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.

Г е р м і о н а

(не встаючи)

Хто там?

Г о л о с

(за хвірткою)

Се я, Хілон Алкмеонід.

Г е р м і о н а

(гукає в напрямі других дверей)

Антею, вийди! Ученкк до тебе!

(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).

А н т е й

(молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)

Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.

Х і л о н

(дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)

Вибачай...
але... я, власне, не прийшов учитись...

А н т е й

(привітно)

Будь гостем.

(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).

Чом не сядеш?

Х і л о н

Маю справу...

А н т е й

Аж сісти ніколи, таку нагальну?

Х і л о н

Воно-то ні... але... пробач... я мушу
подякувать сьогодні за науку...
Я більше не прийду.

А н т е й

Чому?

Хілон мовчить.

Та правда,
мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив
тобі наукою. Що ж, не соромся, —
соромитись приходиться мені.

Х і л о н

(щиро)

Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную
науку ту, мов святощі містерій!

А н т е й

Тоді не розумію...

(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).

Догадався!

(Видно, що й йому трохи ніяково).

Хілоне, слухай... Я пождати можу,
поки скінчиш усю мою науку...
Та я волів би і зовсім не брати
від тебе грошей, як тобі то трудно...

Х і л о н

Учителю, та ти ж не багатир.

А н т е й

Хілоне, я скажу тобі по правді,
хоч ти ще молодий такеє слухать,
але інакше трудно довести...
Бач, спів, музика й слово — мій зарібок,
та хист мій я таки ціную вище,
ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив
і не навчу — се ж тільки бог здолає, —
отож коли я вчу людей звичайних,
недіткнутих рукою Аполлона,
то — я навчаю їх малої втіхи
перебирати струни доладненько
та вимовляти думку виразніше,
вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же бог
мені пошле обранця молодого,
щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожна мертва форма,
яку я викладаю перед ним,
присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі
шумує та іскриться самоцвітом,
як молоде вино в старім кришталі, —
тоді я вже заплачений. Ні, більше, —
я наче почуваюсь до вини,
що я нездатен так йому служити,
як би хотів. Тепер ти розумієш?

Х і л о н

Учителю...

(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).

А н т е й

Коли тепер твій геній
вже переріс ті форми й ту науку,
якими я владаю, що ж, мій хлопче, —
покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки — заклинаю Аполлономі! —
не кидай ще науки. Їдь в Афіни,
там, певне, знайдеться іще таке,
чого ми тут не маємо в Корінфі.
А потім, покінчивши різні школи,
учися ще, знаходь собі науку
в книжках, і в людях, і по цілім світі,
але ніколи не кажи до себе:
"Я вже скінчив науку".

Х і л о н

Ся порада,
учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину
науки, віддалившися від тебе,
бо я вступлю до школи...

(Знов мовкне).

А н т е й

До якої?

Х і л о н

До тої, що врядив тут Меценат.

А н т е й

Латинської?!

Х і л о н

Ну, все ж тепер латинське..

А н т е й

Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?

Х і л о н

Розумів я,
властиво, римське, та змилив у слові.

А н т е й

Як ти від мене досі не навчився
не помилятись так, то в новій школі
ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
крім помилок. В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
вже міг би їх учити.

Х і л о н

Сам я певен,
що там учителі ні в чім не можуть
зрівнятися а тобою. Все ж я мушу
до їх піти.

А н т е й

Що змушує тебе?

Х і л о н

Учителю, зоставшись при тобі,
я став би долею тобі подібний.

А н т е й

Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я останній між співцями?

Х і л о н

Не між співцями, ні...

А н т е й

Але між людьми?

Х і л о н

Я не кажу — останній, але ж правда,
що ти в громаді не займаєш місця,
належного твоєму талану.

А н т е й

А ти ж якого маєш запобігти,
коли скінчиш ту школу Мецената?

Х і л о н

Я можу стати ритором в тій школі,
а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
ведеться вихованцям Мецената,
бо рід його там досі має силу,
як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем,
вступити можу в хор панегіристів
самого Мецената.

А н т е й

(схоплюється обурений)

Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? Тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!..

Пауза.

Х і л о н

Учителю, прийми ж мою подяку...

(Подає Антееві гроші, добувши з калитки).

А н т е й

(відштовхує його руку)

Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!

Хілон, похнюпившись, виходить.

Г е р м і о н а

Даремне ти, Антею,
не взяв від нього грошей. В нього батько
сто раз від нас багатший. Сяк чи так,
а се ж твоя заслуженина.

А н т е й

Мамо!
Нічого я не заслужив, крім ганьби!

Г е р м і о н а

Немає за що ганити тебе,
хіба за те, що ти свій заробіток
пускаєш так на вітер. Справді, сину,
ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина
просити піде пайки дармової
до тих римлян, що ти так ненавидиш?

А н т е й

Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.

Г е р м і о н а

На все їх воля...
Запевне, так хотілось Афродіті,
щоб я замість багатої невістки
дочку рабині-танцівниці мала
прийняти в дім...

А н т е й

Ще не кінець докорам?

Г е р м і о н а

Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу
всю спадщину по батьку й добру пайку
свого зарібку?

А н т е й

Вже ж не Афродіту
винуй у тому. Всі боги Еллади
мені веліли викупить з неволі
малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство
твоя дочка, моя сестра...

Г е р м і о н а

Ох,сину,
до того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися,
але на посаг нашій Евфрозін!
навряд чи стягнемось. А чим же доля
старої дівки краща, ніж рабині?

А н т е й

Сестра моя й без посагу цінніша
від всіх багацьких дочок.

Г е р м і о н а

Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка,
по всіх усюдах. Завжди в гінекеї
та все в роботі. А хоч би й пішла
куди на свято, то в її уборах
ніхто і не подивиться на неї.

На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.

Неріса все причепуриться якось,
а Евфрозіні то немає й стрічки.

Е в ф р о з і н а

(молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір)

Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!

(Сміючись, цілує матір і випростується).

Як, мамочко, заправить голуб'ята?
Я вже зварила їх.

Г е р м і о н а

(встає)

Не руш, не руш,
я їх сама заправлю — ти не вмієш!

(Поспішно йде в хату).

Е в ф р о з і н а

(підходить до Антея і кладе йому руку на плече)

Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута воркотіла?
Ти не вважай — то вже стареча звичка.

А н т е й

(відповідає не одразу, мов не почув її слів. Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою)

Хілон мене одбіг.

Е в ф р о з і н а

(здивована)

З якої речі?

А н т е й

Вступити хоче в хор панегіристів.

Е в ф р о з і н а

Та що ти кажеш?!

(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою).

Ба, я не дивую.
Він розумом хисткий.

А н т е й

А таланом
всіх переважив, мовби на наругу!

Е в ф р о з і н а

Мені здається, той Аполлодор,
що втік до тебе з школи Мецената,
Хілона й таланом переважає,
не тільки розумом. Я наслухала,
як він проказував із "Антігони"
Гемонову промову — далебі,
я ледве сльози здержати здолала!

А н т е й

(з лагідним усміхом, обіймаючи сестру за плечі)

Бо ти сама у мене Антітона!
Здається, я б Хілонові пробачив,
якби він вчинок свій зробив для того,
щоб вивести з біди таку сестру.

Е в ф р о з і н а

Зате вже я сестрі тій не простила б!

А н т е й

О, ти б не прийняла ні сеї жертви,
ні іншої. Але, моя сестричко,
якщо я хтів би стати багачем,
то тільки задля тебе.

Е в ф р о з і н а

І даремне,
бо я того не хочу

(Сміється).

Мама зараз
мені б за гроші жениха купила,
і, певне, то було б лихе придбання.

А н т е й

Та де вже там багатство! Хоч би міг я
тебе від злиднів вибавить...

Е в ф р о з і н а

Від злиднів?
А де ж ти бачиш їх?

А н т е й

Що я не бачу,
то се завдячую тобі самій.

Е в ф р о з і н а

І мамі ж, і Нерісі.

А н т е й

Ні, ти знаєш...
Матуся відробила вже своє...
Що ж до Неріси...

Е в ф р о з і н а

Їй ще час робити.
Невже твоє життя таке солодке,
що і медовий місяць в ньому зайвий?

А н т е й

Мені мов сором тішитися щастям,
як здумаю, що ти за нього платиш
тяжкою працею... Ми маєм щастя,
а ти що маєш тут у рідній хаті?

Е в ф р о з і н а

Я маю брата. І нехай довіку
я дівуватиму — я не позаздрю
ані жінкам, ні матерям щасливим,
бо їх любов лиш їх родині служить,
моя ж — Елладі всій. В тобі, Антею,
уся надія наша.

А н т е й

Евфрозіно,
як можна всю надію покладати
в комусь одному?

Е в ф р о з і н а

Аполлон один
з усіх богів не розлюбив Еллади,
і є ще їй надія на життя.
А поки Аполлон є на Парнасі,
то й музи будуть з ним.

А н т е й

(з усміхом)

Я не безславний,
хоч ти одна мені даєш тріумфи,
бо ти для мене Ніке!

Е в ф р о з і н а

Ніке мусить
свою роботу знати.
1 2 3 4 5 6