Червоний вечір

Васильченко Степан

А то ще було так.

Надходив весняний, запашний вечір напередодні храмового свята. В селі дзвонили до вечерні, богомольні баби світили по хатах лампадки, а на цвинтарі готували величезні казани для храмового меду. Навпроти церкви коло школи гурт школярів, докінчуючи суботник, працював у саду й на городі і разом змагався із церковним настроєм, що, здавалось, висів над селом туманом. Тільки долетить до вуха вечоровий дзвін, одразу їм здається, що все навкруги одміняється: засмердить ладаном, зачадить свічками, понесе попами та кадилами. Навіть легенькі рожеві хмаринки в небі здадуться тими горщиками з медом, що варять у них баби на храмах для старців та попів. Кинуться діти щиро за сапи, заспівають усі в один гурт: "Долой, долой монахов..." Налетить весняний вітерець, трусне на голови школярам весняним з дерева цвітом, запахне яблунями, й церковна обмара помало зникне.

Аж ось загуло по селу щось грізне: "Коло церкви... до церкви..." І стала насувати хмара, чорна й брудна. Школярі покинули сапи й пошуміли, схвильовані до церкви. Весняний вітрець, що товаришував з ними, затесавшись у гурт, піддавав духу, свистів в уші: "Глядіть, товариші, не піддавайтесь!.. Ми їм..."

В селі гомін, біготня. Баби й молодиці, на ходу застібаючись, нашвидку витираючи руки, так хурчали спідницями, що можна було подумати, ніби там під крамом замість ніг у них були, пробачте, коров'ячі ратиці: аж земля стугоніла. Бігли всі до цвинтаря. їх перепиняли:

— Що там? Що то?

— Чудо! Чудо! Чудо проявилося. Приїхав до нас звідкілясь на храм безногий каліка, грає на струнах із простого валу. Грішні нічого не чують, а праведні, що шанують свято, ходять до церкви і роздають милостиню, держать пости, чують райські звуки.

— Коло церкви, кажете?

— Коло церкви.

Кидають відра, кидають огонь у печах, летять.

Коло цвинтаря стояв натовп. У середині натовпу в своїй халабуді, на возі, сидів каліка, попідруки закутаний подушками та ряднами. На виду він — молодий, з весняною смагою на червоних щоках, з голеними по-новому вусами. Він справді невміло держав у руках скрипку й водив абияк смичком по валових струнах. Ніяких звуків не було чути, звичайно, а замість звуків мімікою і очима "святий" доводив тільки, що грав він якусь церковну мелодію. Тиша була мертва. Люди стояли, як скеля. Більшість' здивовано, крадькома перезирались, ніби перепитуючи одно одного. Чоловіки — ті одверто "баранами" дивились на каліку, ніяково лупаючи очима.

По один бік воза стояв, як на, варті, брат каліки — височенний дядько-бородань, обличчям дуже схожий на каліку, він раз по раз хльоскав батогом на дітей, одганяючи їх, як горобців од проса. Школярі ордою налягали з такими жадібно-допитливими очима, що зразу було видно: допусти цих вандалів ближче — і все чудо вони зразу зведуть нанівець.

А по другий бік халабуди вартувала цікава молодичка з червоним чогось носом. Ця інформувала православних докладніше. Кидаючи одночасно зажерливі, хижі погляди в халабуду, коли туди хто-небудь клав шматок полотна, крашанки чи кидав мідяка у квітчасту глиняну мисочку миргородського виробу, вона разом з тим стиха розповідала декому з бабів про те, як позбувся каліка ніг.

На молодиці була старовинна плахта, голова її була вив'язана по-старосвітському, проте "опрацьовувала" селянські голови вона не гірше якої язикатої черниці, навіть цитуючи з святого письма: "А хто має віри хоч із зерно горчишне і скаже горі сій: перейди туди! — і вона перейде..." Деякі з селян приходили, сміючись з веселим блиском в очах — дослухались, знизували плечима, і в очі їм вступав туман.

Ось старий дід з люлькою в руках і під чаркою. Він ще не знає, в чім річ, весело підморгує музиці, підбадьорює його, голосно на весь майдан:

— Що ж ти граєш, що й не чути тебе? Ти такої утни, щоб аж...

— Це! Чи!.. Гу-гу-гу!.. — зашуміло, засвистіло, загуло кругом нього. Звідусіль уп'ялися в нього очі, злісні, як оси. Безліч рук сіпає за поли, за рукава. Дід одступає назад, боязко озирається, стиха когось розпитує, і очі його стають великі й лякані... Ставало чогось моторошно.

Прибігли засапані школярі, почали було:

— Що ви їх слухаєте? То ж дурисвіти. Треба роздивитись, який це каліка... Може, це такий каліка, що на нього треба гукнуть міліціонера.

Так де там!

Люди поверталися до дітей спинами, і цілий дощ мідяків демонстративно брязкотів у мисочку, виявляючи одночасно і віру в святого, і обурення до молодих безбожників.

Постояли, послухали.

— Дядю, а чого ж це не чути, що він там грає? — ввічливо й лукаво питали вони величезного дядька.

Той хмурив брови.

— Котрі праведні, ті чують! — казав той і зразу ж доводив це на ділі, підтягуючи за мовчазною скрипкою якогось великоднього тропаря.

А святий музика все витинав щось смичком і пучками на мовчазних струнах і, як дикунський шаман, крутив білками очей.

Зрештою дехто із "праведних жен" взялися хусточками витирати очі. Кругом зашепотіли: "Почули! Почули!..", залупотіли потьмареними очима, як дерево листом. Аж стемніло навкруги. Навіть з'явився острах.

Діти стояли задумані, пригнічені своїм безсиллям перед дикою і темною силою. Далі один жвавіший школярик рішуче труснув головою і промовив до вартового дядька:

— Дядю! Ви таке чуєте, а я — ось яке! — Він затриндикав на губах і пішов по курному шляху навприсядки:

Ой, гоп, та помалу,

Та пошила штани з валу...

На дерев'яних обличчях у чоловіків блиснули осмішки — зашипіли жінки, погасили. Деякі з їх хрестились і накликали на голови дітей небесну кару: "А, побив би вас грім божий!"

І раптом щось глухо загуло, справді десь гримів весняний грім, радісний і грізний... Далі, щось тягнучи за собою, прошумів задиханий, медовий вітерець, такий пройдисвіт, за-

пашний і ласкавий, що так і хотілося впіймати його за бархотиновий хвостик. Слідом за ним, важко перехитуючись з одного боку на другий, закурений, у соломі, з порваним залізним на шиї ланцюгом важко мчав із страхітливим ревом, мов кований з міді, бугай. Загрозливо пригинаючи до землі голову, він сунув просто до цвинтаря у натовп. На ходу часом він незграбно кокетував своєю могучою силою: легесенько приторкнеться рогом до острішка — і вгору з тріском летіло паліччя, гній, курява.

Кивне привітно головою коло якогось хліва, і од того привітання на душі хололо: цілий ріг од хліва хурчав додолу глиною, цеглою і піском. Знали цього бугая в селі — не одного покалічив.

Все живе летіло перед ним, як пух. Гострий, радісний і зляканий пролунав над майданом дитячий лемент.

— Тікайте! Бугай одірвався!

Ніби бомба розірвалась. Увесь натовп, всі святі і грішні — все розлетілось, як тріски. У цвинтар, на ограду, на дерева. Всю вербу, що одиноко росла над колодязем, аж до самих верхів ніби велетенська обліпила гусінь. Хто не вспів утекти — скам'янів на місці. Все завмерло. Проте переполох на цей раз був даремний. Зрівнялось страховище, бликнуло тудисюди червоними, п'яними вирлами, пройшло, в доброму гуморі, своєю дорогою, нікому не заподіявши лиха. Все скам'яніле почало одживати: сміх, гомін, радість.

Баби вже почали було:

— Бачте, це ради святої людини він не вдарив нікого... Бог так дав...

— Заждіть, а де ж той святий? — хтось запитав, стурбований. Справді, в будці каліки не було. Аж зирк на вербу хтось із школярів:

— А ото ж не він?

На мить усе замовкає. Далі раптом загримів усього натовпу регіт:

— От тобі й каліка! Казали — безногий, а в нього, дивіться, які циби.— Знов вибух реготу.

Зверху на вербі, злодійкувато поводячи очима, справді сидів, попустивши довгі цибаті ноги з гілки, святий музика. Здавалось, справді — перелетів крилами.

Під час переполоху ніхто не звернув уваги, який жах викликав у нього на обличчі бугай, як він засовався був на возі, підіймаючи руки, мов дитина, і, побачивши, що тепер кожне дбає тільки за себе, як він ухопився за полудрабок і "в два счета", по-солдатському, так вилетів із будки, що тільки затріщав маленький візок, як ізопалу, розштовхуючи і перекидаючи людей, вмить вилетів на вербу, вище, ніж сам думав. Тепер він бачив, що погарячився, і не знав, що робити. Злазити з верби йому не було ніякої охоти.

Школярі кинулись дружно в атаку на чоловіків:

— Ага! Ага! Оце у вас всі такі святі?

— Не чортові тобі баби... тьху!

Баби, од сорому червоні, як раки, сердито блискали очима то на того, то на другого, шукаючи, на кого б напастися, і зрештою вкрили мокрим рядном того ж таки каліку, підвівши голови на вербу:

— З отакою пикою ото б я їздив людям очі дерти? А робить!.. Ану, злазь!..

Справа поверталася для святих погано. Родичі святого, побачивши, що непереливки, раптом повернули конячку і почали гнати.

— Ньо! Ньо! Щоб тобі здохла! — Самі тим часом поверталися назад, накивували на вербу до святого головою і махали німо руками, щоб доганяв їх.

Святий довго водив очима, як сірко в човні, то пускаючи їх униз, то знову їх боязко здіймаючи. Зрештою наважився і раптом стрибнув із трьохсажневої високості на курний шлях у пісок, перекинувся, схопився, підтяг штани і тільки закурів услід за халабудою.

Школярі качалися од сміху. Реготу було до сліз. Навіть старі баби, немочні й зморщені, з сердитими під очима мішками, навіть і їм непрохані осмішки болісно кривили губи:

— От проява, прости господи...

Прибіг спітнілий міліціонер, оглядається:

— Нема вже? Шкода! А що хіба? Недавно цей каліка грав на цюю ж скрипку в Яреськах на ярмарку. Теревені розводили; горіла десь церков, а він рятував святої Параскеви чудотворну ікону та й позбувся ніг... Тоді уві сні явилася йому свята Параскева й напутила взяти скрипку, начепити струни з валу і йти з нею на люди... Там їх були заарештували — випрохались, божилися, більше не будуть, аж бач...

Оповідача оступив густий натовп:

— А що то за люди?

— А люди вони такі: був дім під бляхою, держали пивну, мали пнів триста бджіл, воли, корови, леваду з святою криницею... Куркулі з-під Хорола.

Дехто аж об поли ударився руками:

— Наздогнати їх!

Наздоганяти було пізно. Халабуда геть-геть уже летіла, як птиця, перехиляючись з одного боку на другий. Розхристаний вітер підпихав її ззаду ногами, головою, коліньми...

Школярі вертались щасливі, шапки їм збиті набакир, обличчя веселі: чадна церковна обмара зникла з села разом із брудною будкою.

1 2