Лісова пісня

Українка Леся

Сторінка 8 з 9
Куць утікає в болото. Злидні схоплюються і забігають у сіни.

Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потоку, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина
(спиняється і становить відро долі)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
М а в к а
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змагає...
Зимовий сон...
К и л и н а
(відслоняє їй обличчя і пізнає)
Чого сюди прийшла ?
Тобі не заплатили за роботу?
М а в к а
(як і перше)
Мені ніхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся —
він твій коханок?
М а в к а
(так само)
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер...
він уже вмер...
К и л и н а
Ти божевільна!
М а в к а
(так само)
ВІльна я, вільна...
Сунеться хмарка по небу повільна...
йде безпричальна, сумна, безпривітна...
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сіпає її за руку)
Геть! не мороч мене! Чого стоїш?
М а в к а
(притомніше, відступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

К и л и н а
(оговтавшись від здуміння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Х л о п ч и к
(вибігає з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там під печею пиріг сховала, —
як баба вийде до комори, — з'їжте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобі до всього діло!
Х л о п ч и к
Я з неї вріжу дудочку!
К и л и н а
Про мене!

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а
(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо знає
де, по яких світах, та й "не питай"!
Ой любчику, не тра мені й питати...
Вже десь ота корчма стоїть на світі,
що в ній балює досі свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмі...
К и л и н а
Хто, дурний, повірить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навіки
за сим п'яницею!
Л у к а ш
Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута — голод їсти?
Прийшли купці, купили, та й уже.
Велике щастя — дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева
нема на світі, — що з його закляття?
Хіба ж то ти заклявся або я?
Та я б і цілий ліс продати рада
або протеребити, — був би грунт,
як у людей, не ся чортівська пуща.
Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!
І що нам з того лісу за добро?
Стикаємось по нім, як вовкулаки,
ще й справді вовкулаками завиєм!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосі його чутно божевільний жах),
Ти кажеш
продати ліс... зрубати... а тоді вже
не буде так... як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк...
Л у к а ш
(затуляє їй рота)
Ні, не кажи!
К и л и н а
(визволившись від нього)
Та бійся бога!
Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз... я піду...
от тільки... тільки... ще води нап'юся!
(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти думаєш?
Л у к а ш
Я? Так... не знаю...
(Вагаючись).
Чи тут ніхто не був без мене?
К и л и н а
(шорстко)
Хто ж би
тут бути мав?
Л у к а ш
(спустивши очі)
Не знаю...
К и л и н а
(злісно посміхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Л у к а ш
(тривожно)
Ти?
К и л и н а
А що ж!
Я відаю, кого ти дожидаєш,
та тільки ба! — шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пішло...
Л у к а ш
Що ти говориш?
К и л и н а
Те, що чуєш.
М а т и
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набідилась
з отею відьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показує на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всміхаючись)
І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукібниця!..
К и л и н а
(впадає в річ)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом,
таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —
залізо — й те перегризе!
Л у к а ш
А ти,
я бачу, десь міцніша від заліза.
К и л и н а
Від тебе дочекаюсь оборони!
Такої матері такий і син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помітувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!
К и л и н а
(до матері)
А що? діждалась?
М а т и
Щоб ти так діждала
від свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мій сину.
(На слові "сину" кладе іронічний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, —
уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хіба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
(Гладить хлопця по білій голівці).
Чи то ти сам зробив сопілку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмію грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашеві сопілку),
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять мені заграти?
К и л и н а
Іще чого! Потрібне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопілочку.
(Бере сопілку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж,, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кілок вербовий та й розрісся.
Тут як з води росте — таже дощі!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами).
"Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає..."
Л у к а ш
(випускає з рук сопілку)
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та відчепися, відки маю знати?
Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,
хіба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сіней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)
Ні, руки не здіймаються, не можу...
чогось за серце стисло...
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева і Килинині діти вибігаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)
Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

К и л и н а
(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?
Хоч би поміг мені носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всі злидні.
К и л и н а
Бийся по губі! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(сміється тихим, дивним сміхом)
Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...
Тепер я мудрий став...
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловіче,
щось ти таке говориш... я боюся!
Л у к а ш
Чого боїшся? Дурня не боялась,
а мудрого боїшся?
К и л и н а
Лукашуню,
ходімо на село!
Л у к а ш
Я не піду.
Я з лісу не піду. Я в лісі буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба
все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробі, чоловіче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобі з переляку зробилось.
Ходімо на село, закличу бабу, —
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмішкою)
А хто ж тут
недогарків отих глядіти буде?
(Показує на віз і начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довідалися, що горіло,
то й набіжать з села людиська тії!
То вже хіба постій тут, Лукашуню.
Я побіжу десь коней попрошу, —
бо наші ж геть у стайні попеклися! —
то зберемо на віз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять...
Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.
Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось.
3 4 5 6 7 8 9