І що се за манаття на тобі-
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися — там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
М а в к а
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).
М а т и
Хоч би подякувала!
Л е в
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку-
Чи то вона тобі чим завинила-
М а т и
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Л е в
Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то...
"відьом із лісу"! — де ж є відьма в лісі-
Відьми живуть по селах...
М а т и
То вже ти
на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра!
Л е в
А що ж— таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро, —
усякі скарби з ліса йдуть...
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дівок бувають люди, от щоЇ
М а т и
Які з їх люди— Чи ти впився— Га-
Л е в
Та що ти знаєш— От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша.
М а т и
Ну, а куди ж тоді відьомська пара
подінеться-
Л е в
Ти знов таки своєї-..
От ліпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Йди!
або ж я бороню-
Лев іде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.
М а в к а
Вже й перебралась.
М а т и
Отак що іншого. Ну, я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота,
а ти до неї щось не вельми...
М а в к а
Чом же-
Що тільки вмію, рада помогти.
М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна — голова боліла...
Як так і жати маєш...
М а в к а
(з острахом)
Як-то— Жати-
Ви хочете, щоб я сьогодні жала-
М а т и
Чому ж би ні— Хіба сьогодні свято-
(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).
Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р...")
Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
М а в к а
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вічі.
Ну то дай сухого...
М а в к а
(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Л у к а ш
А що ж— оцим одним загороджу-
М а в к а
Чогось уже і ти став непривітний...
Л у к а ш
Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого їй треба— І яке їй діло-
Л у к а ш
Та як же— Я ж їм син...
М а в к а
Ну, син, — то що-
Л у к а ш
Бач... їм така невістка не до мислі...
Вони не люблять лісового роду...
Тобі недобра з їх свекруха буде!
М а в к а
У лісі в нас нема свекрух ніяких.
Навіщо ті свекрухи, невістки —
не розумію!
Л у к а ш
Їм невістки треба,
бо треба помочі, — вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає... Наймички — не дочки...
Та, правда, ти сього не зрозумієш...
Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Л у к а ш
Пісні! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось...
(Раптом уриває).
Ти смієшся-
Л у к а ш
Та справді, якось наче смішно стало...
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється).
М а в к а
(шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гірше гризли-
М а в к а
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання...
М а в к а
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки — смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки...
Л у к а ш
А що ж воно таке-
М а в к а
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу...
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора мені тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем...
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
"накинулась"— Що я тебе кохаю-
Що перша се сказала— Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави-
Л у к а ш
Була надія, що віддячусь потім.
М а в к а
І знов чудне, незрозуміле слово —
"віддячуся"... Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої —
неміряні, нелічені...
Л у к а ш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала — пам'ятай.
М а в к а
Чому я маю сеє пам'ятати-
М а т и
(виходить із-за хати)
Се так ти жнеш— А ти се так городиш-
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця — моторненька, —
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того... Ну, давай вже, любко,
мені серпочка — другого ж немає.
М а в к а
Я жатиму. Ідіть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.
Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать;
на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася...
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше залишає,
а в мене щастя як тепер зов'яне,
то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
М а в к а
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, —
не я, то інший хто її зожне.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло, —
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама...
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
М а в к а
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку-
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі.
Що ж— Хіба крові не варта краса-
М а в к а
(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.
Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
М а т и
(до молодиці люб'язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко. Ось деревій, —
ви ж гладишки попарити хотіли— —
Він добрий, любонько, до молока.
К и л и н а
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій — куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, —
ще мій небіжчик десь придбав, — молочна,
і господи яка! Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад. Ой тітко,
вдовиці — хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи).
М а т и
Ей, рибонько, то ви вже обробились-
Ну, що то сказано, як хто робітний
та здужає... А в нас — маленька нивка,
та й то бог спору не дає...
К и л и н а
(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас-
М а т и
Та там одна сирітка...
(Нишком).
Таке воно, простибіг, ні до чого...
К и л и н а
(надходить з матір'ю до Мавки)
Добридень, дівонько! Чи добре жнеться-
М а т и
(сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила-
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а
(глухо)
Я руку врізала...
М а т и
Було при чому!
К и л и н а
А дай сюди серпа — нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.
М а т и
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!
(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом),
М а т и
(втішно)
Ото мені робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
М а т и
(гукає)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбі.
К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
М а т и
От, Лукашу,
поможеш тут в'язати молодичці.
Бо та "помічниця" вже скалічіла.
Лукаш береться в'язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду
зварю вам киселиці на полудень.
(Іде в хату).
Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї
і крізь довге віття дивиться на женців.
Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом).
Л у к а ш
(і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
К и л и н а
(стоїть над ним сміючись)
А що— Хто поборов— Не я тебе-
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Підбити — то не мація!
К и л и н а
Чи ж пак-
У хаті стукнули двері.