— Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати.
— Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.
Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.
Він хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало Радченкове "Ал-льо!". Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й наспіх кинув Горобенкові:
— Да! Нам ще треба договоритись із вами про політосвіту на околицях... Чорт знає що таке — нічого не робиться!.. — І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і вилупив баньки, готовий вилаятись... Кого це нагадує Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:
По улицам ходил
Большой крокодил.
Он ходил,
По-турецки говорил,
А по-турецки говорить
Здесь воспрещается.
Справді, Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно, його в школі так і дрочили. Власне — в семінарії. Радченко ж попович. Та він навіть і не Радченко, а; як дізналась відкілясь Славіна, — Вознесенський. Радченко — це тільки псевдонім. І то недарма. Це від "Рада". Розуміється — робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника. Було вже на п'яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим дощаним пішоходом.
Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот.
— Здоров, сучий син!
Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло самогоном.
Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні з сього запитав:
— Чапаєш? Горобенко посміхнувся.
— Валяй зі мною до Чернишоваї
Дробот узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.
У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки.
— Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!
Нестеренко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.
— Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде.
— Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін скрутив "козину лапку" й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п'яний; Дружинін — п'яний? Але Дружикін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Нестеренка:
— Що, мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі...
— В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! — захихотів Миша Чернишов, але Дружинін Перебив його:
— Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє — шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти...
Миша Чернишов радісно вставив:
— Інакше ти — гад ползучий!
— Соловья баснями не кормят, — загудів густим басом Дробот і налив собі півшклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з Михайлівської волості вижав.
Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа:
— Із пальца хлєба не висосеш — викачай єго із кулака! Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.
Нестеренко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:
— Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було.
Миша Чернишов умисне виправив:
— Не "Маркс", а "Марс", Нестеренко, — планета така. Розумієш? •
— Ну да, я понімаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летіти?
Горобенко сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: "Це страшенне міщанство — сміятись із неписьменності людини".
Нестеренка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова:
— І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його. Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він розводив найсумніші перспективи.
— Да, брат, Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві
Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав:
— О! І ні чорта тоді не залишиться... Нестеренко перепитав:
— Не залишиться? Чернишов ображено відповів:
— А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову і журно замислився.
Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав:
— А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі.
— Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться...
— Єрунда, — авторитетно заявив Дробот. — Попинаку треба було притягнути.
Нестеренко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє:
— Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком — їхали комхозівською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся:
— От Радченка, товариші, треба було...
— Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом.
Чернишов завзято виступив проти:
— Абсурд! Нічого подібного... Це дока-парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта:
— Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки — трьох баб перевів...
Нестеренка це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима голову, запитав:
— То єсть як трьох баб? Чернишов радісно пояснив:
— Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка — нічого, а як тільки нащот пологів починається, так і точка... У Харкові навесні третя жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули.
Нестеренко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив:
— Он воно як!..
Дробот їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька подумав: "А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку..."
Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив:
— Ні! Хлопець, можна сказати, "на ять". Кругом шістнадцять. Хіба що на "мові" іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови.
Горобенко зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти. Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до Горобенка.
— Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?
Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів:
— Ні.
Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота:
— Я не розумію тільки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмішка.
— Признайся — було ж це?
Горобенко незручно задер до Дробота голову:
— Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився:
— А тому, що ти сучий син!..
Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.
— Що це значить, товаришу?
Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них.
— Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.
Миша Чернишов обернувся до Горобенка:
— Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за "самостійну", так що ж!
З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружити. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.
— Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть сірі...
Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.
Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.
IX
Лекція на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки дев'ята.