— Добре тим жерти, у кого, мабуть,
— Кендюх —
за серце,
й за кендюх
Серце,
де істина, розум і суть ,..
— Несуть, вже несуть
Манашки нам кашки
І борщику в горщику...
Доброго, Боже, пошли борщу!
Грудей у кошулі,
Сала й цибулі
*2 Кадний — закопчений, прокопчений.
На серце тще й на душу тщу!
І на полумисках, в макітрах, на тарелях,
Де опухами жир позастигав,
Несуть, в руках тримаючи дебелих,
Врочисті кучугури страв.
Воно розпарилось, розбухло і розквітло
І пишні випари, як стяги простеля
Оце гливке й волокнувате їдло,
Тяжке, немов земля, і владне, як земля.
Пливуть на плеса нерухомі столу
У пахноті плавкій, як в голубій імлі,
Ковбаси згорнуті, немов кадні12 кодо ли,
І часником напахчені драглі,
Міцні шари просоленого сала,
Сметани холодок у глечиках дзвінких,
Шльопки вареників, що плямами на них
Прозоро-жовте масло поспливало,
Засмоктане в трясовину підлив
Качаче гузео, гуся гола шийка,
Міцний, немов з кори дубової настілка,
Узвар із груш рудих і глянсуватих слив,
Борщу густі, зелено-темні верстви
В мисках мальованих, ясних, немов бурштин...
О, він поглине все,
Бучного й лютого, як розпач, ненажерства!
— Сала накришено, м'яса нарубано,
Всипано в миску по вінце борщу!
Ковтаю, вминаю, жеру і трощу,
Щоб кавдуни задзвеніли, як бубони,
Щоб . . . —
І замовкли ураз сліпаки,
Мову ввірваній одверту й нехитру.
І поповзли по столі п'ястуки,
Наче раки слизькі, обчепивши макітру.
І чує сліпець —
в шарудінні, в імлі
Череватою сунуть горою
Двоногі потвори по вгнутім столі,
Трясучи над столом бородою.
Обсмоктують лодви,
облизують стіл
Голодні розкошелюби,
Звісивши клапоті слини і жил —
Прищуваті й ослизлі губи.
Губатого м'яса зчорнілий шмат —
Розплатана мертво корогва
Сліпеньких утіх, насолод і розрад
Кобзарського тайного логва.
Слина бучавіє на губах
Із салом розтопленим вкупі.
Плямкає стяг,
недочавлений стяг
Учти пророків і трупів.
Кинувсь кобзар, щоб не чуть, щоб втекти,
Кинувсь наосліп праворуч —
Репають рти, гугонять животи,
Глухо блює хтось поруч.
Ліворуч метнувся,
крутнувся навкруг —
Глуха, нездоланна задуха огиди!
Черево репає в твого сусіди,
З насолоди конаючи, стогне смердюх.
Стогни, захлинайся,
страшна салотопне,
Ротами людей і ротами бандур!
Як опух зчорнілий,
роздувшися, лопне
Серця розбовтаного міхур ! . .
Реве Перебендя, підспівують інші,
Зайшлись, збожеволівши, співи одклинщин
І одклоненний надсадно зайшовсь.
Тіла посудомила чорна хороба,
Потрясає ротами падуча бола,
І піт прилипає до чорного лоба,
До чорного лоба, тяжкого чола.
Голови людські — болючі, як чирій,
Що вгвинчений довгим і впертим нуртом.
Поволі підноситься млілий трикирій
Трьох пальців старечих над мокрим чолом.
Старий Перебендя перехристився:
— Ну, що ж, одклоненний юначе, у путь!
— Одклинщини справили. Ти помолився,
— Та й кожен із нас помолився, мабуть ...
— Годі, святобливі!
Я зрозумів
Із пишних літаній,
з напучувань кожних
Службу лукаву сліпих кобзарів —
Щоб не тривожити ясновельможних,
Шляхти, підшляхти, панів, підпанів,
В холодну колоду навіки закута
Ваша прокисла, проклята Славута,
Баюра глухих і сліпих хуторів!
Ваших колодязів заспані води —■
Принада й загибіль у ніч глуху!
Ревіте, народи,
конайте, народи!
Із піснею легше вмирать на шляху!
А я умирати не можу,
не хочу,
Смерду й рабу не зламаєте карк!
Вам не фортеця —
ваш хутір,
фільварок,
Вам не сховатись за пісню пророчу!
У ваші пророцтва й дороги не вірую!
Убийте! Розіпніть!
Не вірую я в "Отче наш" і "Вірую",
В рабську покору століть!
Вірую —
не кобзою,
вірую — не лірою,
Вірую —
полум'я серця і гнів
Моєю непишною буде офірою
Для смердів,
для хлопів,
для храпаків!
Малою офірою,
нікчемною жертвою.
Бо десь аж на всохлому, бідному дні
Водою сліпою,
водою мертвою
Забризкано очі і серце мені!
Бунти і народи!
Пожежі і воля!
Як зранений пес, по дорогах повзу!
Голодні роти серед голого поля
Кричать про повстання, ревуть про грозу
Ноги зламаю,
серце розчавлю,
Таки дожену вас,
таки дожену,
Юрмища мужні!
Конаючи, славлю
Бунти і бої,
пожарища й війну !..
Я в очі заглянув сліпцю — ненажері,
Сліпий, я побачив сліпецькі серця!
Кінчайся, кумедіє зганьблена ця!
Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері ? .
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
На сухому току,
посеред пилюги,
Каправі й худі міхоноші,
Вмостившись, сваряться за гроші,
За мідні, щербаті шаги.
Сваряться,
соплять,
і потроху
Вминають поцвілі свої
Тяжкі пироги та беркі малаї,
Ковтюхи крупкуваті гороху.
І тліють їх очі, як в тихім огні,
У ніжній сухій золотусі
І сиплються,
сиплються вії кальні
На щоки при кожному русі.
На теплі й змокрілі повіки ляга
Дрібною, летючою рінню
Золотушна перга,
сухозлотна перга,
Сліпоти передчасне цвітіння.
Обсипається око, як пух із кульбаб,
Обскубана кулька квітчана.
А рана цвіте —
бо коли не змогла б
Квітнути плекана рана?
Щоб квітнула рана,
щоб око, померши,
Не оживало, —
сліпцям оддає,
Як першу сльозу,
як засмученість першу,
Зморене око й дитинство своє
Сліпецький водир,
поводир, міхоноша,
Що торбу і руку кобзарську несе,
Що стає найдорожча йому над усе
Лебійська засмерджена ноша.
Звикає приймати на гостре плече,
Приречене схнути й хилиться,
Правицю, що душить, лама і пече,
Врочисту кобзарську правицю.
Стенувшись і зблідлій зведеться хлопча
І руки сліпої примари
Покірливо візьме
й не скине з плеча
Того п'ятиперстого він пернача,
Тієї руки-костомари.
Обтяжений мудрістю, злом і жалем,
Із серцем голодним і голим,
Стає перед кожним народженим днем,
Перед кожним новим видноколом,
Стає й, тремтячи, прислухається він,
Як, за сотні верстов і за тисячі гін,
Минущі і неминучі,
Надходять події прийдешніх годин>
Зустрічі, люди та бучі.
Гогочуть далеко страшні ярмарки
В гопашній, безумній хурделі,
Стлівають дороги,
вщухають стежки,
Розпадаються прахом оселі.
Пробігають і зойки, й огні по юрбі,
Що шляхами,
здригаючись, лізе.
І багато вогнів заховає в собі
Око каправе та зизе,
Доки закриється в сліпоті,
Наповнившись грузом дощенту,
І доки не стануть видющими ті,
Дерев'яні орбіти струменту.
... І вкручуй у пісню,
як в плесо,
як в змрок,
Чорториї заюрені мозку!
Співай, як причинний,
крутись, як пророк,
Смердючий і злий недоноску!
Не слухай, як глухо скавчать уночі,
Дощату постелю рвучи й гризучи,
Голодні, обкрадені суки,
Віддавши щенята свої в лірачі
Учитись пісенної штуки.
Не слухай, як виють хурделі і пси,
Що вили і витимуть завше.
Пильнуй патериці,
торбину неси,
Бандуру від гроз заховавши.
Око, як близну свербливу, віддай,
1 котре сліпе й недосліплене котре,
Потовчений в гамуз,
покручений вкрай
Безбатченку,
байстре
і лотре!
— Ви, дядьку, до мене? —
озвався один.
— Кінчили?
— Рушаємо звідци?
— Зі всіх пирогів — тільки жменька крихтин,
— Бач бо, які ненаситці!
— Пан-отче !.. Рушаймо!
Доріг не боюся!
Що я молодий і недужий?
Так що ж !..
Спитайте, пан-майстре, в оцих міхонош,
Чи вартий чого я й на що пригожу ся.
Ми геть позмітаємо порох з шляхів
І пустимо наші дороги, як змії ! ..
Промовив який'ся, і вії склепив,
Недоброю вільгістю зрошені вії.
— Ти прагнеш, водирю, доріг лірача?
Іч, спрага яка невситима,
Дитино злидарська,
лихе потерча
З посохлими й злими очима!
Так нутио ж! — Сліпцям манівців вистача!
Ходім, недоноску, ходімо!
Ходімо,
несімо лукаве дання,
Найлюбше моє,
найдорожче,
Неношене ненькою, скурве щеня.
Ходімо — ганьба нас, як псів, виганя
На зраду, неначе на прощі.
Так згода?
Рушаємо в мандри удвох?
Тремтиш і лякаєшся, хлопче?
Зважай,
бо доскочеш таїн багатьох,
Як серце, мов лапоть, протопчеш ...
Мій сину проклятий!
Хай ліпше заб'ю,
Ніж візьму за неофіта !..
Як тяжко рушати в дорогу твою,
Двічі зраднику й двічі банито !. .
Нехай .. . Добреду! Допалаю. Доп'ю!
Спраго несамовита !..
Ти знову в мені, непоборне страховище,
Плюгава й нудна самоти суєта ...
Ти чуєш ? ..
Невже ти б зі мною пішов іще,
Нащадку замучених,
утле уровище,
Голодом вишкрябане з живота ! ? .
А був би з тобою,
як матір із сином,
З загнилим ще в матернім лоні синком. . .
Постояв хвилину,
й пішов попід тином,
І зник вдалині,
вдалині за горбком ...
Скриплять, розриваючи пута з лози,
Насаджені задом на випнуті шкворні,
Рипучі й робучі, чолаті вози,
Неначе скарбівні гонорні.
Роздувши драбки, мов огвари, стоять,
Віддавши на ґендлі веселі,
Пахнющу й барвисту, мов райдуга, кладь,
Соки, плоди і зела.
Купи травних і коштовних скарбів
Вивалює, репнувши, бесаг,
Заради пихи
і для ґендлю розкрив
Господар, привівши для славних боїв,
Вельможну твердиню на дужих колесах,
Природні клейноди володаря нив,
Державця на луках та плесах.
Стоїть коло возу,
в брилі набакир
Величаючись, як в авреолі,
Воєвода з левад,
хуторський багатир,
Князь на стожаллі й в стодолі.
Розгортає він груди, як браму, насилу,
Бо м'язень на м'язня берем'я ляга.
Просторо та повно гуляє по тілу
Устояна добре,
хазяйська юха.
Розсунувши жили,
беруча гамула,
Патьоками м'язні гарячі вгорта, —
По шиї спливає,
на груди звернула,
На клубах зачовгала, жирна й товста.
Хазяїн вслухається:
тепло лоскоче
У м'ясо, у сало зав'язаний плин.
Хазяїн м'якого й штудерного хоче —
Чи баби, чи пісні.
Вслухається він —
Стогоном вовчим і клекотом орлим
Сурмить над майданом владущий хосен
У кожне зчорніле, роззявлене горло,
Роз'ятрене з мляви, горілки й пісень.
Ось вона — пісня трактирів і лазень,
Смугастих абахт і товарячих тирл!
Горлай чи лупежник? Лабазник чи блазень?
Мандрьоха базарна чи багатир?
Щоб пісню, як бабу, обм'ять і обсмикать,
Щоб висмоктать пісню, мов пляшку, мов хіть,
Вже рта ворушиться скоцюрблений
кікоть,
Що вміє вчепитись, і ссати, і пить.
— А йди но сюди, галайдацька псявіро!
Заробиш чи гріш чи з товчеником книш.
Музику крути нам,
рипи нам на ліру,
Співай, чортів старче, гучніш і бучніш!
— Та ось вам і пісня, сліпенька зароба!
Гукнули — й почула музика сліпа . ..
І напнувся старий,
аж тече з-попід лоба,
З повік, вкритих вразами, жовта ропа.
Заверещала розхитана корба,
І знявся, мов хмарка, над лірою пил,
І смик вересливо поскубує,
корпа
Мотуззя костричене й кручево жил.
Ящик дощатий виляскує глухо.
Гунких дощечок верещання і стук.
Ліра рипить — ярмаркова рипуха,
З вереття висмикує зниділий звук.
Ліра рипить — ярмаркова жебрачка,
Жебруча тужільниця,
вірниця скрух.
Бреде, затинається, стогне заплачка,
Стогнеш, заплачко? —
— Ух, ух!
Горільчаний дух
Оковити, варенух, запридух!
Закривайте ярмарки,
Наливайте нам чарки!
Чарко моя, чепурушко,
Тебе вип'ю я, моя душко,
Тебе вип'ю я та не виллю,
Люба чарка мені на похміллю.
Я з тобою, чарочко, погуляю,
Наче біла рибонька по Дунаю,
Бо я хлопець — чарці друг,
Добрий зух,
Ух!
Добрий зух,
І п'янюга, й волоцюга з волоцюг!
Шинкарочки, шинкарки,
Наливайте нам чарки!
Сало смажте, сало шкварте,
Виставляйте калачі,
І горілки повні кварти
Наточи, наточи!
Дай книшів, дай книшів,
Розбивай барила
Для хазяйської душі,
Хазяйського тіла!
Усі враз, усі враз!
Розгулялись дуки.
Б'ють в підкову, б'ють в обцас,
Садять в закаблуки.
Витинають гопака,
Розривають шати.
Моя ж доля вже така —
Піти й пригравати.
Ух, ух!
Ледь не спух
З тих бенкетів та наруг.
Клята доля, ой недоля, у старцюг!
Доля — злигодні мої,
Чом я десь не дів її!
Доброточки — хазяї,
Люди праведнії, милостивії.
Та простріть же ви руку даящу,
Та згляньтесь на душу пропащу,
Подайте на Отченаш, на обмоленіє,
На своє спасеніе.
Ой, майте ж, моя мамцю, жалість наді мною,
Над моєю нищотою,
Над моїм то каліцтвом довічним ...
Не бачу ж я, мамцю, як праведне сонечко сяє,
Не бачу ж, моя квітю, як день Божий минає,
Не бачу, мамцю, як вечерок, моя квітю, примеркає.
А заслонило ж мені оченьки, заслонило,
Як кленовим листочком застелило.
Волів би я, мамцю, заробить,
Волів би я, квітю, заслужить,
Гірка моя, мамцю, зароба-заслуга ...
1 крутиться корба,
і ліра рипить,
Ліра рипить — ярмаркова рипуха.
Навколо принишкли, —
той мріє,
той слуха,
А той, обіпершись об воза, стоїть
Та й засинає поволі.
І близько
Присунулась тиша,
і чує сліпак,
Як гупає, впавши кудись на билисько,
Царициним іменем битий п'ятак.
Похнюпився дід і припав до* струменту,
Та й слуха, як струни бренять,
як із тьми
Спотикаючись, човгаючи чобітьми,
Хтось до нього задумливо плента.
Підійшов.
Зупинився.
Ступив ще на п'ядь.
Поволі схилився,
й долоня волога
Торкнулась лиця, як уміють торкать
Тільки допитливі руки сліпого.
— Хто це, питаю ? ..
Та хто це, питаю?
Товариш ? ..
На біса товариш мені!
Нехай він деінде ...
Бо тут назитаю
І сам на гертиху та кунсо хобні..