Сліпці

Бажан Микола

СЛІПЦІ
поема історична

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як бранка, до ніг припадає,
Як тіло солодке,
ляга
І зілля татарськеє — аєр,
Й холодна, скрипуча куга.
Хрумтить на долівці вертепу,
Як гість чобітьми розімне,
Цей поріст татарського степу —
Клечання запашне.
Шумить над лавками,
над піччю,
І, раптом гойднувшись, майне
Странному гостю1 в обличчя
Клечання маю майне.
Гість стрепенеться і стане,
Буде прислухатися мить,
Як клечання дзвонить духмяне,
Як муха на шибці дзижчить . . .
Приглушених звуків висока ігра,
Піднеспійся, б'ється об сволок,
Де в'ється ритмічно різьба тесляра,
Оздоба хрищата,
карбівка стара
З різьбленого листя та голок.
Суворої хати похмурий узор —
Ця бинда дубова,
ця камка,

Вмурована в плечі рогатих підпор,
У в'язи стовбатоіго в ламка,
Що, лігши на нього,
підпершися ним,
Мов скриню яку найдорожчу,
Зав'язує сволок мотуззям міцним
Увесь перехняблений ощеп.
Розпарену скриню сопух розіпхав,
Випар цвілі,
вологого шмаття,
Сморід жирних ротів,
ще жирніших страв
І пах солощавий латаття.

Здається,
от-от, закипівши у ключ,
Проллється, за келих повніша,
Прилюдних бенкетів, розбещених учт,
Як чара, піднесена тиша.
Та владно уз гостя, побіля чола
Тишина зупиняється строга.
Навколо всіх звуків, замкнувшись,
лягла
Мовчазна, нерухома облога.
Пальцями ловлячи тишину,
Тишу хвилясту й налляту,
Рукою обмацуючи стіну,
Як в слово, вслухаючись в хату,
Йде гість під стіною,
де вбито гака
І вчеплено кобзу знехаяну,
І торбу,
й лахміття кобеняка
Старого гуляки-хазяїна.

Хазяїн недбалий — гуляка старий,
З розважністю можновладця,
Сидить за столом у господі своїй
І гостей поруч нього — двадцять.
Хазяїн і двадцять голодних сіром,
Неборак та гуляк пропащих,
Схилились понуро над голим столом,
Над полем розваг непутящих.
Мовчать і готуються,
сівши уряд,
До лютих своїх коїлобродин,
І, навіть рипіння учувши, назад
Не обернувся жоден.
Та нагло бандура на стінці дзвенить
Голосом мідним і простим.
Здригнувшись, озвалась приструнена мідь.
Зачеплена зляканим гостем.
І обертаються
кобзарі,
І ока жовтавого
жовна
Здимається,
пухне в глибокій дірі,
Гидка,
зацікавлена
й повна.
Бухтить, наливаючись соком в мокві,
Гнилим набираючись соком,
На двадцять одній голубій голові
Сорок одне око:

— Гей, хто там ? !
— Гей, гостю, озвися!
— Який несподіваний гість?
— Який навіжений гульвіса
З яких розпроклятих обійсть!
— Напутники добрі, учителі!
Братіє перехожа!
Бандурники, лірники, скрипалі,
Пісенности пильна сторожа!
Я —
учень сліпої громади,
слуга
Вчителя, майстра і пана,
Одного із тих, хто іще зберіга
Занедбані тайни торбана.2
Прийшов одклонитись громаді,
узять
Заслужчину рівнюсти й дружби —
Тяжку, невідрадну оту благодать
Сліпецької блудної служби.
За давнім звичаєм старих сліпаків
Мені вже кінчилися строки:
За майстром, як джура покірний,
ходив
Три місяці і три роки .. .4

2 Торбан — музичний інструмент, схожий до кобзи, але
складніший.
;! Одклонитися — справити одклинщини — звичай сліпець-
кий. Молодий 'Сліпець-кобзаїр набуває права самому вже, без "пан-
майстра" учителя, ходити старцювати й кобзарювати, як одбуде
"одклинщини", візьме визволок.
4 За звичаєм еліиецьким молодий кобзар мав учитися у
пан-майстра три роки і три місяці.

Поволі підвівся із тесаних лав
Хазяїн похмурий жебрацького кішла.
— Юначе збентежений, душе недішла! —
— До зайди принишклого слово сказав.
— Хочеш кобзарські одклинщини справить?
— Прийшов, щоб узяти тут визвілок наш?
Та, може, прийшов, не подумавши навіть?
Юначе, скажи мені!
Слухай і зваж!
Береш бо бандуру —
не панциря й тарча,5
Не на двобої —
на жебри ідеш !..
І мовив юнак:
— Я наважився, старче.
Наваживсь на все ... І на зганьблення теж ...

Старий Перебендя — хазяїн завзятий
Вперед нахилився всім тілом своїм:
— А, може, ти брешеш, як зрадник проклятий?
А, може, ти — зрадник, а не побратим?
Юначе!
Скажи мені правду опо-просту:
Чи не втомлює рук,
чи не муля плеча
Співоцький риштунок, добро лірача —
І тобра,
і кобза,
і костур?
— Вірте, громадо, мені
і узять
Дозвольте торбана у руки несмілі!
Сиділи діди, хай онуки сидять
На Савурі,
на славній могилі!
— Починаймо одклинщини, друзі святі,
Середульші,
і старші,
й молодші!
Питатиму я.
На запитання ті
Відповідай нам, пан-отче !..

І от Перебенді стає на одвіт
Найстарший з лебіїв дорослих.
— Запам'ятай же, —
промовив цей дід, —
Ми києм караємо ослух.
Киями карається ослух у нас
Чи вдаром гідцжала улучним ...
Ти щось ворохобився, бувши ввесь час
Невірним й непевним учнем.
Та хай!
Але тута наважся лишень,
Спробуй лишень —
зворохобся!
Незрушних законів і вірних пісень
Від посвячених требує кобза !..

— Братчику чесний козацьких сліпців!
Чи слухняного й вірного джуру
В три лади настроювать кобзу навчив,
І ліру, й торбана, й бандуру.
В три лади, в три строї, на три голоси,
Що кожен із них —
стоголосий,
В три лади, що названі в давні часи
Бандуристський, скрипошний та косий.
— Як відав, як знав, як умів, так учив
Ремества потайного лебіїв.

8 Коряком кобзарі звали бандуру
Три роки учив, і три роки ходив
З Почаєва з ним аж на Київ ...
— Чи навчився,
від нас тобі даний юнак,
Як майстер струни і приструнку,
Набирають* в деревляний священний коряк1
Тяжкого пісенного трунку,
Де зварено добре,
на троє ключів
Троїстого ладу тройзілля,
Щоб напувати німих слухачів
Для розмислу, стуми й весілля?
Проклята отрута,
проклята вода,
В струну, як в броню, закута!
Невже завмирає,
невже пропада
Пісенна підземна Славута ? !
Нестерпну вагу притамованих вод
Співці схороняють оддюдні
В співучому тілі торбанних колод
Немов у мурованій студні.
Вгинаючи цямру,
ламаючи кліть,
По кліті з чорного дуба
Вода, як руда, цебенить і гримить,
Водиця землиста й груба.
Гримить,
припадає,
влипає на спід
І світиться потаємцем,
Неначе лицарства розбитого щит,
Шаблями й вітрами шліхований
щит,
Відкинутий спадкоємцем.
І наші криниці, як сурми, ростуть
В землі гайдамацької пущі.
В колодязях трубних гримлять і ревуть
Води Славути клятущі.
В міцній облямівці,
в лункім джерелі,
До дна прикипівши зненацька,
Розкривається око глухої землі —
Мертва вода вовкулацька.
І світяться зорі,
і тліють жалі,
Стенаються грози,
схиляються люди
Над оком уважним і мертвим землі,
Однаково й рівно усі віддалі
Відбившись на плівці полуди.
І відблиски гроз, і людей, і подій,
Переламлені та розпухлі,
Лежать, як осуга, в безодні сліпій,
В земному, бездомному кухлі.

Всі води країни,
всі тіні віків
Ховає в безодню неситу
Око роззявлене сліпаків,
Всевбирущий колодязь світу . ..
Дві краплі страшної тієї води —
Прикраса сліпецтва двоїста,
Ознака,
і велич,
і карб сліпоти,
Тяжкий талісман бандуриста.
Вмуруй же, жахнувшись,
між лобних кісток
Дві грудки заклятого змроку,
Щоб тік,
щоб спливав
аж до мозку із скла
Смертельний його холодок!
Не князівської пишної прагни тропи,
Вищий над князі підніжок!
Гидуй пишнотою', й достойно ступи
На сліпецький достойний обніжок.
На людських дорогах і тропах сиди,
Прийнявши посвяченість чорну.
І кобзу прохожим під ноги клади,
Як голову мудру й покорну.
Проходь же крізь села,
поля
і сади
В всевидящій сліпості й тиші.
Незрячий водію,
вдивляйсь і веди
Юрби, за тебе сліпіші !. .
— Я чую вас, юрби сліпі й навісні,
Я чую вас,
герці і учти!
Пісні,
о, стороті прокляті пісні!
Вас мучу я,
й ви мене мучте!

— Хтось мучить тебе,
а ти мучиш всіх нас ...
— Тягти теревені ці доки ? !..
— Чекатимеш знову, як згавиш цей час
— Три місяці і три роки...

Над кодлом замовклим висить тишина —
Дзвону чоло без'язике,
Перекинута вінцями вниз глибина,
Велике,
нестерпно велике
Піднесення звуків, і рухів, і душ...
Так бий же в бездонного дзвона,
Дзвонарю поглухлий!
Хитаючи, зруш
Тишини громової колону !..
Бий же, дзвонарю,
бий же наодлі
Не в дзвони,
а в морди й серця!
В замовклім, засмердженім кодлі
Роззявилась тиша —
рот мерця.
Рот —
зашкалубина хмура,
Сурма товста живота,

ЗО

Волога й липуча рура,
Що блює, ремига і ковта.
Волоцюгам сліпим, крім рота,
Нічого не треба.
І от
Розкривсь, як діра ешафота,
Двадцять один рот:
— Віками ішли ми
Дорогами злими,
Землями злими, роками злоби.
Мов на катівні, на площі й майдани,
Як голови, клали сакви і торбани,
Мов бунчуки, простеляли чуби.
В баюрі, у куряві, в тузі і джі,
Карка зломивши, мовчки лежи
І в землю, як в жертву, вгризайся!

Землю і руки свої гризучи,
На всіх перехрестях лежать стогначі,
Лірники — жальники й здрайці!8а
Здобич розпачлива — пил й пироги,
Зелені сирітські нужденні шаги
І вдовині чорні окрайці!
На всіх перехрестях сліпа голова,
Як пастку смертельну, своє розкрива
Піднебіння страшне трупоїдства.
Склепіння облудних жалів і скорбот,
Огидою й порохом напханий рот,
Зморхлий капшук безстидства.

Капшука не зашморгуй —
всихає нехай!
8а Здрайця — ворохобник, грабіжник, лиха, людина.

Хай!
Дай, Боже, дай
За ганьбу,
За злобу
Твоєму рабу,
Щоб смиренні були і мудрі.
Во ім'я Отця
Трішки м'ясця,
Трішки винця,
Й кожному — хоч по лахудрі ! . . .
Споїли,
крехтіли,
гарчали,
ревли,
Смерділи,
змокрілі та голі.
На/; черевом мокрим бундючно трясли
Бородою на в'ялому волі.
І воло трусилось,
спадаючи з ший
Схвильованими обручами.
І сказав Перебендя:
— Брате мій!
Ти побратався із нами!
Слухай, кобзарю,
жахайсь і мовчи,
І тайни почуєш многі:
На всіх перехрестях лежать лірачі,
А зводяться тут лиш на ноги!
То ж1 м'ясо жіноче й волов'яче —
нам!
Голод і пісня —
для бидла!
Нарід наготує своїм співакам

Гори жінок та їдла.
Братія лірницька,
віщий нарід,
По усюдах блукаючи,
швендя,
1 скільки пісень —
стільки МІСТИ й зненавид! —
Так сказав Перебендя.
— Збираючи сльози, серця й п'ятаки,
— Втулища й душі, як жертви,
— Блукають, мов блудні огні, сліпаки,
— Огні невмирущі і мертві. . .
— Вогні ваші гаснуть,
брехливий кобзарю
І трупи кричать по дорогах уже!
Так бити ж по трунах!
Я перший ударю!
Ударю?
Невже не ударю?
Невже ? !..
Я знаю, як страшно —
цей ляпас —
як страшно!
Кричить по дорогах кородливий мрець!
Смердять ваші тризни,
гниють ваші брашна,
Гниє огонь ваших сердець !..
Скиглію, замовкни!
Слухай!
Мовчи:
Великий звитяг ошуканства ....
— Звитяг? — на підлозі, в блювоті, в мочі?
В гарчанні любіння й п'янства?
Музика козацька —
в саквах кавдуна?
Свячений —
в свинячій печені?
Не перший кобзар я, що тут проклина
Музику таку й ці свячені!
— Годі! —
кричить Перебендя.
— Послухай!
Розум пропий, а сумління
лиши
Там,
де шумує сивезна сивуха —
У міддю скутім, дубовім ковші.
М'ясо й сивуха — причастій окраса.
Таїна причастій відома для нас:
Хто служить духу — той просить м'яса,
Багато м'яса,
до схочу м'яс!
Христимся ж розп'ятим жовтим маслаччям
І плоттю свою причащаймо же плоть!
Сором видющим лишає Господь;
Сліпі, — отже й сраму не бачим!
— Що ж бачите,
люті й сліпі водії?
Що в піснях зберігаєте
й в серці?
Несуть животи, наче кобзи свої,
Розбещені страстотерпці !..
Хоч людськеє слово почути!
Не чуть !..

— Жерти давай Перебенді ! .
1 2 3 4