Восьмеро людей, що були в ньому, напнули всі свої сили проти своїх ворогів: вітру і хвиль. Були вже всі зморені, а берег ще ледве позначався. Аж зненацька десь на обрії заманячіло зеленаве світло.
Не було це народження нового дня, не були це й огні на березі. Сріблясте, трохи зеленаве, трохи блакитне — не йшло воно ні з неба, ні від землі; була ясна імла посеред чорного моря, що швидко більшала, яснішала й широким промінням лилась на оскаженілі хвилі. І в тім дивнім сяйві рибалки всі заразом побачити людську сильвету, що швидко наближалася до них. Плащ розкиданий вітром, волосся тріпотіло, мов крила, але ж постать посувалась, мов пливла рівною стежкою, що творилась для неї поміж хвилями, які, ніби змовившись, шалено зривались від човна й летіли до йдучого, ніби хотіли поглинути його. Але, не докотившись кілька кроків, вони слухняно слались біля ніг ясної постаті, такої знайомої рибалкам.
Всі вони закам'яніли в захопленні, пізнавши Вчителя, що поспішав до них, йдучи рівною стежкою морської поверхні, поміж гривасті хвилі човна учнів, що зненацька знерухоміло.
— Привид? — тихо спитав Тома в Андрія..
Тим часом Петро, втративши владу над собою, загукав щосили:
— Вчителю! Якщо це Ти, звели мені йти до Тебе! — й гарячковим рухом почав розмотувати свій довгий пас, але, не розмотавши, вискочив з човна, бо йому вчулося, що голос Вчителя промовив:
— Іди!
Той любий голос змив усі розпачливі думки Петрові. Близькість Ісуса закрила море, зняла з душі рвучкий біль над страшною долею Йоана, відсунула кудись набік увесь реальний світ. Петро бачив лише Його одного й усвідомлював собі лише одно: Учитель — тут і кличе його до Себе.
Перед очима здивованих до краю учнів Петро швидко пішов по воді, мов по не цілком просохлих м'яких луках. Обидві постаті наближались одна до одної.
Зненацька спадаюча хвиля лизнула розмотаний Петрів пас і змила його в море. Петро зробив рух рукою, щоб вхопити тканину і разом опритомнів з екстази. Тепер тільки побачив, що стоїть на рівній водяній стежці, посеред розгойданих хвиль. Відчув під босими ногами незвичайну пружність води. І почуття, що серед знайомої природи, серед знаних явищ відбувається щось небувале, щось протиприродне, раптом затривожило його — застукотіло йому в серці.
— Чи ж це можливо?.. — ворухнулось у стерплому мозку й, раніше ніж оформилась думка, Петро почав поринати в морську безодню. Встиг лише простягти вперед тремтячі руки й застогнав:
— Господи! Рятуй мене!..
Заплющив очі, омліваючи жахом і досадою від свідомости своєї слабости. Немов крізь запону смерти, що вже заслонила йому життя, вчув лагідно картаючий солодкий голос:
— Чого ж злякався, маловірний?
Легесенький дотик пальців відчув на своїх змозолених долонях і вже ступав попліч Учителя до човна.
Бліде світло на сході посилало свій перший усміх новому дню. Втомлений вітер лягав спати. На обрії жовтою смужкою манив берег.
Петрові очі зустрілися з Вчителевим поглядом. Не мав сили ні на якийсь найменший рух, ані на слово. Але вся його істота кричала:
— Вірую, Господи! Ти єси дійсно Месія і справжній Син Божий!...
*******************************************************************************************************************************************************
НА ГОРІ
Петро лише махнув рукою:
— Казав уже!.. Так що ж, Якове, ти зробиш з Учителем? Говорив я й про те, що Ірод шукає Його: почув бо про останнє розмноження хлібів під Витсаїдою. Я Його так благав, щоб пожалів Себе і нас та не йшов на таку небезпеку. Це ж бо може бути й смерть!...
— Та й не помогли твої благання?! Вчитель же так тебе любить! — підніс голову Іван.
— Любить!.. Знаю, що любить. Та ж дивна мені Його любов!.. Сказав лише: "Відійди від мене, сатано, бо спокушаєш мене". Про людське, говорить, ти все думаєш... Про людське!.. А як же мені не думати про людське, коли ж всі ми — люди... Лише люди, а не янголи.
Петро зажурено поклав сиву голову на натруджені руки, якими обіймав свої коліна.
Іван та Яків мовчали. Вони, як і Петро, відчували, що Вчителеві вороги все щільніше обплітають їх сіткою лукавих пасток. Передчуття чогось грізного, неминучого пригнічувало учнів. Часами не могли молитись, коли Вчитель відходив з ними на самотні скелі та урвиська, щоб у тихості та далеко від юрби відпочити в молитві. Як хмари, що мають вибухнути громовицею, наростав неспокій у їх серцях. Стерпла в пригніченні душа чекала, як принишкла природа очікує хуртовини.
А довкола все було повне такого досконалого спокою. Гори підносили свої лисі голови до прозорого неба, а різкі на деннім світлі контури стрімких скель, притемнені вечірніми тінями, немов зливались з легкими й такими ж прозорими, як і самі гори, хмаринками.
Втомлені довгою ходою, Яків та Іван поснули, спершись на каміння. Петро розплутав розпорошене каміння сандалів і розтирав набряклі в котниках ноги. Він знав, що слід скористатись з нагоди та підкріпитись сном, але ж заснути не міг. Боліло й пекло, що Вчитель, немов навмисне не хоче зважати на небезпеку. Петро вірив — і це ще перед кільома днями щирим криком вирвалося з глибини його душі: "Вірю, Вчителю, що Ти єси Син Божий", — вірив цілком і ладний був своїм життям посвідчити свою праву віру в обіцяного Месію. Але.. чи ж не сам Він часто повторює, що Він — людина, що Він — "Син Чоловічий"?! Навіщо тоді нехтувати людськими способами обачности? Ліпше ж не наражатись на ворожість синедріону первосвящеників, як от, наприклад, уникнув непорозуміння з владою, коли Його провокували цезарським зображенням на динарі!То чому ж тепер не податися до Тиру чи Сидону, де теж є люди, яким також треба слова Божого, але ж які байдужі до суперечок жидівського священства?!.
Думки нагонили одна одну як хвилі, зливалися докупи, набігаючи, як хвилі ж, на тверду скелю Вчителевого слова, що "повинно статись написане пророками". Ці хвилі почали вколисувати Петра. Здавалось, ніби він чує, як вони синіють і стають прохолодні, немов морські. Ось підносяться у високості, розбігаються в далечінь, розкочуються у безкраю безконечність. За мить, коротку, як мжик ока, перебігло йому думкою:
— Я ж уже з волі Вчителя йшов по воді... Може, оце тепер Він кличе мене до Себе цим небесним простором?
Відчув солодку блаженність і широко розтулив очі. Раптом всім тілом відкинувся назад, захоплений, здивований і цілковито вирваний з реальної дійсности. Бо ж в кількох кроках від нього й товаришів, в авреолі сліпучого світла, яка переходила в сяючі каскади золотисто-рожевих променів, стояв високо над землею повний Божеського спокою улюблений Вчитель. По боках Його, так само в повітрі, схилились до нього дві постаті. Більш серцем, як розумом, впізнав Петро пророків. Здавалося, всі троє розмовляли. Але Ісус дивився на пророків: Вчителів погляд поринав у безконечність. І Його променисте лице, як кілька злучених докупи сонць, і одежа, біліша за сяючий наа верховинах сніг, — були такі неземні, такі незвичайні, що один погляд на цей Вчителів образ давав найповніше блаженство, як здійснення найвищої мрії. Петро знав, що ніколи й ніщо в житті не може викликати вдруге таких переживань, які були в нього в цей мент. І всією своєю силою забажав затримати це щастя, примусити стати час, щоб був нерухомий, як уритий в землю камінь. Він високо підніс руки й, впавши навколішки, гукнув на повний голос з самого серця:
— Вчителю! Як добре нам тут! Поставимо три намети.. Один — Тобі, один — Мойсеєві, один — Іллі... — й не мав більше слів.
Ісус перевів очі додолу і глянув на нього. Тінь усміху — лагідного, повного любови й ласки, перебігла Його устами. Усміхнувся, як усміхається батько на наївну дитячу вигадку...
А довкола вже наростала світляна хмара, голос, подібний до звуків грому, пролунав ущелинами, долинами, горами...
Петро впав на обличчя.
І вже коли учні цілком отямилися, Петро міркував мовчки. Здавалось йому, що не той величний Божий голос, не те надземне світло, навіть не те почуття блаженности кинуло його до ніг Вчителя. Упав він в повній покорі й у свідомості своєї слабости, бо ж зрозумів, що надто людська була його думка, а ніщо людське, навіть і найбільша блаженність, не може стояти навіки на одному місці нерухомо. Лише в небі, у Богові Єдиному може дух людський злитись з вічністю. І про це благав, упавши на обличчя, будучий намісник Христа на землі...
****************************************************************************************************************************************************
У РІЗДВЯНУ НІЧ
— Таж тільки до скелі... до Маґариної скелі!.. Мамо, пусти!
Іхеведь не чула жалібного жебраючого голосу синка. Сперлась головою на руки й важким, мертвим поглядом дивилась перед собою в чорну кам'яну стіну. Не бачила дотліваючого жару, ні тремтячих тіней, що химерно підстрибували перед її очима по кам'яних виступах її тимчасового житла — дикої гірської печери.
— Мамо!.. Я ж бо лише гляну на каравани! — тяг своєї малий. — Варавва казав: там такі дивовижні їздці.. Ма-а-амо! Всі — в золоті, з повною зброєю...
— Мамо!.. Й верблюди самі білі... В гостину до нашого пана-володаря з усіх країв їдуть... Мамо, пусти: я тільки подивлю-у-сь..
— Цить мені! — нарешті гукнула збуджена мати. — Ані пари з рота. Сказала: не озивайся до мене й мовчи. Та спи!
Помітила жар, присипала його попелом, ще й накрила зверху надщербленим горнятком. Тіні повтікали зі стін, печера присіла — немов стала менша й нижча, неначе стулилась роззявлена перед тим паща. В пітьмі озивалось тихе, ображене хлипання, що приглушувалось легеньким воркотанням гірського потока десь у глибоких щілинах печери.
Іхеведь прислухалась трохи, потім натягла на голову покривало й відслонила тяжку вовняну тканину, що затуляла вхід до яскині. Глянула обережно, зробила несміливий крок, ще другий — і спустила за собою заслону.
Срібно-блакитний серпанок ночі обгорнув молодицю гострою прохолодою. Місяць був у повні, й що ясніше було світло на небі, то глибшою пітьмою заливали соковиті тіні гостряки скель, ущелини, вузькі стежечки в сріблястій зелені оливкових гаїв, за якими дрімали білі кубики тихого Вифлеєму. Ні подиху вітру, ні руху живої істоти.