— Повстання!.. Ось єдина рада.. Потребуємо знов Юди Макавея!..
Та його палкий вигук згас у пригнобленому мовчанні старих.
— О Елогім! Чи ж таки ніколи не прийде Месія?! Чи ж очі синів наших і синів синів наших так і замкнуться в пітьмі неволі?! — зідхнув, підвівши виблідлі очі, старий Гасоферет.
— Ох, Месія! Месія! — захитав головою Сафатія. — Так давно обіцяють його нам, що й тяжко вже вірити в правду цієї обіцянки...
— Не говори богозневаги, в гріху народжений! — насварив його священик Уза. — Що ти можеш знати про святі таємниці? Хіба ж не чув поголосок, що Месія вже в нашій землі? — Уза надхненно підніс очі до неба: — Ось чую.. вже кроки його лунають біля нас.. Надходить щастя людства і наше!..
— В Єрусалимі переказують люди, що є вже аж двох Месій, — махнув рукою Абамелек. — Один ніби хрестить водою на пустині, а другий ходить по містах і селах, розмножує хліб з нічого і годує голоту. Є чутка, що саме іде в наш бік.
— На пустині.. водою! — усміхнувся П'єсах. — Це ж треба розуміти як символ: мовляв, тоді прийде Месія, як в пустині буде вода, а хліб родитиме з нічого, з самого бажання.
— Хто знає, — зауважив Незіях. — Хто знає, може, з тих двох один є справжній Месія.
— Так.. Та ж як його пізнати? Та ж хто це скаже?
— А нащо існуємо ми, священики? — обізвався Уза. — Хіба не пізнаємо його з першого слова уст його. Хіба не вгадаємо ми з першого вчинку, що зробить благословенна правиця його?!
Незіях поставив дашком руку над очима й мовчки вказав на хмарку куряви, що знялася на шляху від моря. Далеко ще, прозолочена вечірнім сонцем, здавалось, несе вона якусь легку, променисту звістку радости. Кілька старшин підвелося з місця. Чи не кочовики? А може, римські вояки, най би розсілась під ними земля й поглинула б їх з удзром!
За хвильку до брами наближалися в повному бігу пастухи. Вони бігли з останніх сил, вимахували руками й несамовито кричали.
Та пси, що неслись за ними, розлюченим гавканням заглушували людські голоси.
— Так і є: кочовники!.. Грабіж!.. — Упало серце в Узи. Він бо мав найбільші на всю околицю свинячі стада.
А тим часом Базлут, старший пастух його худоби, вже лежав в поросі, біля ніг свого пана.
— Нічим не завинили ми, пане ясний! Нічим, —корчився на землі Базлут. — Дияволи увійшли в свиней... Сам Бельзебуб з дітьми із внуками своїми!
— І.. і що ж свині? — затрусився Уза.
— Всі, всі до одної, повних дві тисячі кинулися зі скелі в море!.. Дві тисячі свиней! Та які! Вже ось-ось на заріз.. О Елогім! На землі ще рне було такого нещастя від всесвітнього потопу!
Голосив Базлут, б'ючи чолом в утоптану землю майдану, голосили, як на похороні батьків, всі його помічники й підпаски. Вили пастуші пси.
Але в браму вбігали все нові й нові, не Узові вже, пастухи. Вони кидались навколішки перед старшинами, і кричали, що було сил. В тих вигуках можна було вловити окремі слова:
— Забороніть!.. Рятуйте!.. Він понищить і наші свині! Всі свині гадаринські загинуть!.. Ой горе нам, горе!..
Всі свині гадаринські? Всі свині?..
Все населення міста, що збіглось до брами, було збентежене. Всі свині? Та це ж увесь добробут і все майно міста, що панує над неродючими просторами! З давніх давен гадаринці плекали свиней та постачали їх грекам-свиножерам і тим невірним здирщикам-римлянам.
Уза відчув, як в його роті раптом стало цілком сухо. Язик наростав, як змочена водою "єрихонська троянда". Але він зробив зусилля і крикнув як міг:
— Тихо! Най р-р-озповідають, я-як все с-сталось? — і штовхнув ногою голову раба-свинопаса, що все ще лежав ниць у поросі.
Ох, світлий наш паночку.. Від ранку самого, від ранку вже видко було, що цей день не принесе нічого доброго... Ще на світ не благословилось, як притисся до нас Шемай, біснуватий, той, що живе у гробовищах, той, що має в собі стонадцять бісів. Звідкіль узявся він на нашу бідну голову й почав гасати біля нашого гурту та пирять у свиней камінням...
— Що ж: нема у вас псів? Чи не знайшлось каміння на пращі?
— Ой, світлий паночку наш. Все є, та ж Шемай то був..
леґіон бісів у ньому! Хто ж проти нього стане?! І пси його бояться, ховаються, виють..
Він, Базлут, вже звелів усе стадо свиняче перегнати на інше місце, далі від напасти, та ж не вчинив це відразу, а коли потяглись за свиньми підпаски, аж — гульк! — о, лихо: йде той Пророк Галилейський, кілька учнів з ним і сила-силенная люду.
— А що ж, як правду гомонять люди, що він і біснуватих зціляє? Тож, може, і Шемай побіжить за ним і нас зоставить у спокою? — помислив я. — І справді, як лише угледів Пророка Шемай, так і помчав до нього. Прибіг, вклонився, та як не закричить...
Все більше темніло обличчя Узове. Від охів, зідхання та співчуття вірних все дужче зростала в серці досада... А він же думав, що й справді, може бути Месія.. Такий, що руйнує добробут цілого міста заради одного біснуватого дурня?
Хіба Пророк може чинити людям достойним..
Але старий Гасоферет вивів його з задуми:
— Дивися... Слухай!
Від моря пливло радісне гудіння натовпу. Кришталевими нотами виривалися з того шуму прозорі, дзвінкі голоси:
— Осанна! Осанна!
Перед Узою стояв схвильований вартівник міської брами:
— Пророк Галилейський.. З учнями.. Несе благословіння Гадар.. — і раптом урвав.
Очі старшого священика немовби прошили його чорними блискавками.
— Чого радієш, блазню? Замкнуть браму! Поставити збільшену варту!
Священик оглянув зацитьканих пастухів, оторопілий натовп, засмучених старшин і простяг руку, вказуючи пальцем на П'єсаха. Потім помислив і сказав:
— Той, кому байдуже до праці й добробуту вбогих, працюючи людей — не пророк. Підіть всі назустріч. Мені бо, священикові, не випадає виходити назустріч всі мандрівним пророкам. Просіть його, щоб оминув наше тихе місто, де, хоч і живуть грішні люди, але не покарані Господом ні проказою ані сліпотою. Тут нема кого зціляти..
— Таж говорять, що то — Месія! — озвався з натовпу несміливий голос.
— Хто це сказав? — грізно гукнув Уза. — Може, ти навчатимеш священиків? — іронічно запитав він у просторінь. — Замкнуть браму — і .. всі — по хатах! Ми надто недостойні, щоб приймати пророків!
***********************************************************************************************************************************
ПОКЛИК
Хто порахує, в який вже раз жебрак Рехум іще та іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?
— Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую — суне юрба. Гукають "осанну" сину Давидовому.. Питаюся — що воно? — Ісус, — говорять, — з Назарету. Той, що з роду Давидового.. що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір.. Гм.. сліпим.. Чув я про Нього, чував й раніш. Як би й не чути?!.. Але ж ось, тепер.. ну, неначе мене щось в саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили:
— Ісусе, Сину Давидів, змилуйся наді мною!
Та й кричу, та й кричу.. вже не міг спинитись...
Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи порожню амфору, положену на рамено боком,
заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняйла Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від ще одного струсу стола, розточаться в куряві вулиці.
Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що від них саме місто зветься "містом пальм" вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листів, вклонялись йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з дому хворих дітей. З подвір'їв спішно на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих.
Зігнута впоперек, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на дві короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.
Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками і верещаннями перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої — друга пританцьовувала, коли ж танцюристи заводили сумної — перша лава вдавала, що плаче.
А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його "праведним", бо ж ізмалку дотримує всіх приписів Закону.
— Дотримує!.. А отже й не пішов за Вчителем.. казав Рехум у схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.
— Що, що тобі? Знов не бачиш? — вхопив його за плече продавець очерету на стріли.
— Та де?! — закрутиві жебрак головою. — Бачу світло! І світ у славі Його, немов цар Соломон у вінці променистому... І барва очам моїм усміхається, як лука, квітами весняними вкрита. Тільки ж здається мені, що віднині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, хто мене уздоровив! — надхненно підніс вгору обидві руки Рехум.
— Але-ле! — знизала плечими Зебуда, — й додала переконливо:
— То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить..
— Стривай стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататея? — допитувався продавець очерету.
Рехум оглянувся, а погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом і задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалеку, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки дивився на юрбу й тішився, бачачи як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось знову, як в колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхей, може чути про них від самовидців, і навіть сам колись може побачити диво. Гарна річ — життя.. — ткала думка казкову, м'яку запону. І за тією запоною зникали неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той — инший, що існував іще десь, він намагався не згадувати, та найдокладніш забути.
Рехум зауважив той "чужий" митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами і ласками долі, випасеного чоловіка, від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненної радости й, мов чорною хмарою затемнилось наростаючою заздрістю.