Як, лишитися? Ти збожеволіла!
Любуша. Так, так, я справді почуваю, що божеволію від цієї жахливої муки. Ну, подумай сама, в який вир я попала! Чия я? Кому я потрібна?
Та н я. Як чия? Адже ж Мальванов так тебе любить.
Любуша. Мальванов... А Саша? Ти бачила, яким він став.
Таня. То він же тебе кинув, образив.
Любуша. Образив тому, що любить. Він умре, коли я поїду. А зостанусь — зненавидить знову. Що робить, що робить! Це дійсно якесь болото — Барса-Кельмес,— звідки ні шляху, ні вороття. Доки кличе,— я повинна їхати, хЬч би смерть чекала там попереду.
Таня. Ну, годі, заспокойся. Вигадала собі страхіт-тя й мучиться.
Любуша (хитає головою). Якби тільки це. А то... Я ще не все тобі сказала. Я боюсь, що я... що я від нього... від Саші...
Таня (з жахом). Та що ти кажеш! Ну, тоді дійсно. . Любуша. Дивись, це він. Він весь час тут ходить. Таня, голубко, піди, приведи його сюди. Я не можу поїхати так, не попрощавшись. І скажи Ігорю, що я зараз прийду.
Таня. Ну, звичайно,— зараз. Зажди,— я вмить. (Вибігає.)
Любуша стоїть, притуливши руку до серця. Зала зовсім порожня. Тихо увіходить Шалімов.
Любуша. Саша... Саша... Шалімов. Чого тобі треба від мене?
В залі стало зовсім тихо, настільки тихо, що чути, як вистукує майстер молотком по колесах вагонів. Цей дзвінкий, мелодійний стукіт чути протягом
всієї сцени.
Любуша. Саша... Я так хотіла тебе бачити,
Шалімов. Для чого це?
Любуша. Саша, навіщо ти кажеш неправду? Я ж бачу,' як тобі тяжко, Саша, у нас тільки п'ять хвилин, тільки п'ять хвилин. Не муч даремно себе й мене. (Підходить до нього.) Бідний, як ти змарнів, яка в тебе пом'ята шляпа.
Вона знімає з ного голови капелюх і пробує його випрямити й почистити Він грубо вириває капелюх з її рук.
Шалімов. Чого тобі треба від мене?
Любуша (бере його ніжно за руки). Не треба так говорити, не треба. Ну, хочеш, хочеш, я не поїду? Я лишусь з тобою назавжди, коханий, рідний.
Шалімов (відштовхує її). Іди до нього, до свого., чоловіка. До свого полюбовника.
Любуша (з лагідним докором). Саша...
Шалімов. Облиш, будь ласка, ці твої ангельські погляди. Невинна жертва. Фальшиве дівчисько.
Любуша. Саша...
Ш а л і м о в. Зі мною ти була задрипаним дівчам, з брудними нігтями. А тепер ти стала красунею, принадною дамою. Які манери, які усмішки, туалет. Це все для нього, для цього Чйнгісхана.
Любуша. Саша...
Шалімов. Ну, то й іди ж до нього,— для кого ти напах-тилася цими розкішними парфумами (нюхає свої рукавички), який п'янкий аромат. Ти вся пройнялася цим запахом розпусти. Не хочу навіть запаху твого тіла — полюбовниця Мальванова. (Стягує з своїх рук рукавички і кидає на неї.) Прощай! (Повертається і прямує до виходу.)
Любуша стоїть нерухомо, притиснувши обидві руки до серця. На половині дороги Шалімов хитається і, повернувшись назад, підбігає до Любуші і припадає до її плеча.
Шалімов. Любуша! Рідна моя дівчинка! (Плаче, припавши обличчям до її рук.) Рідна, безцінна, кохана. (Жадібно цілує її руки.) Скільки років... скільки годин я прожив біля тебе, і тільки тепер... тільки тепер зрозумів, як безконечно ти мені дорога. А я ж люблю тебе... люблю так боляче й нестримно.
Любуша ніжно милує його голову.
Швидко увіходить Вернидуб, ще через хвилину Мальванов і Хламушка. Шалімов підводиться, хитаючись.
Вернидуб. Любуша, де ви? Пора у вагон, зараз їдемо. Другий дзвінок.
Мальванов. Да, пора, Любуша, ходім.
Любуша (проводить рукою по очах, поправляє волос ся). Так., так... Я зараз...
V
Мальванов бере її під руку.
Так... ходім... Прощай, Саша.
Шалімов (поривається до неї, але зараз же спинився. Глухо). Прощай.
Всі виходять, Любуша оглядається на Шалімова. Він кидається до неї, але раптом затримується, кусаючи стиснуті пальці.
Пауза.
За вікном свистки і гудок паровоза. Шалімов підбігає до вікна, розкриває його і жадібно вдивляється в темряву. Тоді відходить. На його обличчі нестримна мука. Він стискує кулаки, рве комір, нарешті, не витримавши, кидається до виходу. Назустріч іде знайомий нам залізничник, перегортаючи на ходу ту ж таки записну книжку.
Шалімов (задихаючись). Бакинський експрес, вже вирушив?
Залізничник (звичайним своїм тоном, не відриваю-чись від книжки). Т^рг, гражданин, довідок... Шалімов. Я вас питаю — поїзд пішов?
Шалімов не кричить, але є, мабуть, в його голосі і обличчі щось таке, що примусило здригнути й відступити навіть цього суб'єкта.
Залізничник (злякано й шанобливо). Так точно, щойно відійшов.
Вбігає Спичаковський.
Спичаковський (кричить). Не може бути! Вже пішов? (Хапає залізничника за барки.) Зараз же кажи мені, де поїзд?
Залізничник. Щойно пішов, їй-богу, я не винуватий.
Спичаковський. А! (Сідає на стілець і швидко знімає черевики.) Не народився ще той поїзд, який би утік від —Спичаковського. (З черевиками в руці стрибає у вікно й зникає.)
Залізничник. Уму непостижимо. (Виходить.)
Шалімов (його обличчя перекривилося мукою. Він хитається). Прокляття життю, що втікає, прокляття просторові і рухові! (Виймає з кишені револьвер і стріляє собі в груди.)
Постріл лунає глухо й уривчасто. Шалімов падає. Першими вбігають все той самий залізничник та якийсь носильник. Зараз за ними увіходить Хламушка, Ніна, Темі, професор та інші члени .депутації. Жвава розмова й сміх.
Залізничник. Уму непостижимо! На, повному ходу догнав. Чудасія — просто, як в цирку. Чого це тут порохом смердить? Лишечко!— Та це ж той гражданин!
Хламушка. Так, це бігун. А ми все думали — бреше.
Ніна (перша побачила Шалімова, скрикнула І кинулась до нього). Боже мій! Олександр Іванович! Доктора! Мерщій доктора!
Рух Вигуки. Всі підбігають до Шалімова. Його підіймають і кладуть на
канапу.
Хламушка. Цього я тільки й боявся. Професор. Бідний молодий чоловік. Дозвольте, товариші, я трохи лікар — дозвольте.
Всі розступаються і пропускають його до Шалімова. Він схиляється, оглядаючи рану.
Професор (твердо). Зараз же виведіть всіх сторонніх.
Залізничник (несподівано виявляє співчуття й енергію). Граждани! Розійдіться. Тут не можна лишатись. Треба ж такого лиха! Уму непостижимо!
Професор. Відсуньте стіл. Зараз же в аптеку.
Залізничник. Так точно. Тут єсть на вокзалі. Я принесу, що треба.
Професор. Тягніть все, що є. Марлі, вату, сулему. Води. Окропу. Та білизни. Дістаньте в конторі чистих прости-радел і подушок.
Залізничник. Зараз все буде. Треба ж такого... (Біжить.)
Ніна. Олександр Іванович... бідний мій... милий... Шалімов (очуняв) Любуша... А, це ти... Ніно.
Залізничник повертається в супроводі двох дівча т-санітарок в білих халатах, які несуть білизну, подушки, жбан з окропом, вату, пляшки з ліками і т. ін. Професор і санітарки беруться до роботи.
Шалімов. Любуші... телеграму.
Хламушка. Що він говорить?
Ніна. Він просить послати телеграму Любуші.
Хламушка. Так, він має на це право. Життя за простір. Що ж, це можна зробити. Треба спитати, де перша зупинка. Поїзд відомий, номер вагона я пам'ятаю. (Виймає книжку І пише.)
Залізничник. Перша зупинка в Продольній, через годину. Можна блискавку. Напишіть, я вмить відправлю.
Хламушка (читає). "Продольна Бакинський експрес міжнародний вагон № 2313 Мальвановій. Шалімов серйозно поранений благає вас приїхати. Хламушка". Відправляйте. Віддає залізничникові, який виходить.
Шалімов. Любуша... вернись... телеграму.
Хламушка (підходить до нього). Телеграму послали, заспокойся. (Відводить набік професора.) Ну, як,—єсть надія?
Професор розводить руками. Хламушка. Поїзд біжить, і з кожним биттям його серця шириться безодня між ними. Шалімов. Любуша... вернись. Хламушка. Так, тепер гукай... А проте...
Темрява.
ВІДМІНА ДРУГА
Медпункт на вокзалі.
Через п'ять годин по тому. Близько двох годин ночі. Всі вогні погашено і тільки на одному з столів горить невеличка настільна лампа з голубим шовковим абажуром. Шалімов лежить па ліжку, укритий чистим простиралом. Біля нього санітарка, Ніна і професор, що прислухається, схилившись, до дихання хворого. Хламушка сидить у кріслі
; ближче до рампи. Професор обережно випростується і тихо підходить до інших. Ніна іде
за ним.
Ніна. Скажіть-бо, професор, невже ніякої надії?
Професор. Важко зараз сказати щось певне. В усякому разі кулю треба вийняти сьогодні ж уранці. Звісно, якщо він доживе до ранку.
Ніна. Доктор!
Професор. Нічого нібито й не зачеплено, але кровотеча, кровотеча... Головне, щоб не збільшилась гарячка. І потім йому не можна хвилюватись, а він кидається, жде.
Шалімов (стогне). Любуша... Любуша.
Професор. Чули? (Вертається до Шалімова.)
Ніна. Хоч би вже вона скоріш приїхала. Яка мука. Котра година?
Хламушка (дивиться на годинник). Без двадцяти два.
Н і н а. Дві години. Дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, година, друга. Коли ви відправили?
Хламушка О-пів на десяту.
Ніна. Майже п'ять годин. Чому ж її немає?
Хламушка. Ви забуваєте, що їй доведеться чекати зустрічного поїзда. Тепер вже скоро. Поїзд буде через півгодини.
Н і н а. Хоч би вже скоріше. Нащо він це зробив? Чому не сказав їй — "лишися".
Хламушка. Чому... легко сказати. Час, коли можна було вирішити словами, для нього вже пройшов. Затримати її в ту страшну хвилину можна було... лише ціною життя.
Ніна. Ціною життя! Відняли все — спокій, радість,— не. досить, віддай останнє — життя.
Хламушка. Ціна, звичайно, висока, але ж і мета чимала — повернути вчорашній день.
Ніна (гірко). Неправда. Вчорашній день був з ним, але він сам відштовхнув його, ради цієї проклятої... Ні, ні, бог з нею, я сама хочу, щоб вона вернулась тільки б він лишився живий.
Десь близько виникає якась тривога, що зростає. Глухий шум, невиразні вигуки. Довгі дзвінки телефону. Кілька разів повторюється слово
"Південна".
Шалімов. Любуїпа... Любуша...
Ніна. Що це за нестерпний шум! Знову його розбудили І знову її кличе...
Хламушка. Да, якаагметушня. Для поїзда (дивиться на годинник) ще рано.
Ніна. А може, є якийсь інший. Знову дзвінки, і які тривожні. (Іде до Шалімова.) Бідний, бідний мій друже.
Тривога за дверима збільшується і раптом вщухає. Тієї ж хвилини вбігає, грюкнувши дверима, видимо схвильована Темі.
Хламушка і Ніна кидаються до неї з жестами перестороги. Темі. Нещастя! Яке жахливе...
Хламушка. Тихше. Хіба можна кричати? Ви його збудите.
Ніна. Що таке? Що скоїлось?
Темі (не в силах подолати своє хвилювання).