Ліворуч — на фоні скель гранітова платформа, вздовж якої ряд дверей та віконець звичайного станційного вигляду — з написами: "Каса", "Телеграф"; біля телеграфу величенька рамка з чорною дошкою-екраном. Понад віконцями на решітному тлі вогненними літерами світиться назва станції "Чортів тупик". Посередині — круглі, теж освітлені дзиґарі з цифрою 13 замість 12. Праворуч, ближче до авансцени, ще одне віконце з написом "Довідки й реєстрація" та з аншлагом великими чорними літерами: "Просять не турбувати довідками про надію: надій нема і не буде". Уздовж стін ліворуч сидить коло своїх речей кілька смутних постатей. На стінах ще два великих аншлаги: "Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде" і "Звідси немає шляхів ні назад, ні вперед". Перед підняттям завіси чути короткий, але страшенний гуркіт та дзвін, змішані з виттям неначе сирени. Зліва на кін вбігає Марко, так само зодягнений, як і в другій дії,— в штанях і в одній сорочці, тягнучи за руку переляканого Спринцовку, що опинається.
Марко. Ага! Ти бачиш, ми приїхали. Бачиш. (Зупиняється й читає: "Чортів тупик".) Я казав, що діпнуся свого.
Спринцовка. Ради бога, пустіть, мені ж треба додому... в лазарет-с.
Марко. Ні, брате, тепер — ау! (Тягне його за руку і обходить перон, до всього придивляючись.) Яка химерна станція... Каса... Телеграф... Довідки... (Читає:) "Просять не турбувати довідками про надію: надій нема і не буде". Гм, який химерний напис... (Читає другий аншлаг:) "Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде". Ще краще! Яка ж це в біса станція, коли звідси поїзди не йдуть, хороше діло. (Знов читає:) "Звідси немає шляхів ні назад, ні вперед"... От історія... (Зупиняється збентежений.) Як же це так?
Спринцовка (з жахом). Калавур! Ось так потрапили, нічого сказати! Добра станція! Я так не можу... мені треба додому. У мене живіт болить...
Марко. Гей! Де начальник станції? Ага, здається, іде. Проте, яка химерна форма. А мармиза ще краща.
Підходить начальник станції — химерна постать у чорному в обхват строї з червоними ґудзиками в червоній з золотом кашкетці. Потворна фізіономія з довгим носом.
Марко (накочується на нього). Ти начальник станції? Я уповноважений особого відділу армії.
Начстанції (байдуже). Ну, так що ж...
Тієї ж хвилини його ніс загоряється ясно-червоним світлом.
Спринцовка (полохливо ховається за Марка). Ка-лавур!
Марко. Гей товаришу! У вас горить. (Дмухає йому на ніс.) Ф-фу, ф-фу... (Ніс гасне.)
Начстанції (береться за ніс.) Нічого... це так...
Марко. Я маю відомості, що на цій станції застряли 26 вагонів військового одягу та амуніції, вимагаю негайно відіслати їх на станцію Проскуров.
Нач станції (хмуро). Покажи накладну. (Ніс знову загоряється з усіх кутків зловіще.) Покажи накладну...
Спринцовка (полохливо озирається). Ой! Пропали, загибли... кінець.
Марко (лізе в кишеню штанів). Вкрали! Так і є, вкрали! Нема накладних, вкрали.
З усіх кутків: "Ха-ха-ха, вкрали!"
Марко (розлючений). Зараз же покажи вагони! (Хапає начстанції за барки, але відскакує, відштовхнутий.) А! То ти ще штовхатись! (Виймає наган і стріляє двічі в нього.)
Начстанції (виймає спокійно одну кулю з вуха і кидає її на підлогу, а другу з грудей і теж кидає). Казенної одежі псувати не полагається... штрахва плататимеш...
З кутків: "Штраф... штраф... у-у-у..."
Марко (розлючений). Добре ж. Я зараз же приведу товаришів і заарештую тебе і все твоє бісове кубло. Коли йде черговий поїзд?
Начстанції (глухо, хмуро). Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде.
Зараз же вогненний напис спалахує ка хвилину на чорному фоні:
"Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде". З усіх кутків глухий стогін: "Звідси поїзди не йдуть ніколи, ніде".
Спринцовка (ляскає зубами). Ой-ой-ой-ой-ой! Марко. Як не йдуть! А як же звідси виїхати? Начстанції. Звідси назад не вертаються ніколи, ніде.
Постаті коло чемоданів (жалібно). Звідси назад не вертаються ніколи, ніде...
М а р ко. Як не вертаються! Що за чортові жарти! Я вас усіх порозстрілюю, мерзавці! Де касир? Зараз же квитки!
Начстанції. Звідси немає вороття.
Вогненний надпис спалахує над аркою праворуч: "Laxiate ogni Speranza voi chen trate" *
Спринцовка (кричить, охоплений жахом). Калавур! Так це ж пекло! Ой, пане начальнику станції... товаришу... калавур!
Начстанції зникає.
М'арко. Годі репетувати. Зараз же йди до каси і вимагай квитки.
Спринцовка. Ой! От так потрапили. Хороша станція. (Іде до каси, над якою зараз же загоряється напис: "Квитки назад не даються". Відскакує.) Ай!
Марко. Стукай, мерзото, у вікно!
Спринцовка. Я боюсь... хороше діло.
Марко. Стукай, мерзотнику!
Спринцовка стукає, але з віконця вибухає сніп полум'я Спринцовка
відскакує з криком. ^
М а р к о. А! То це вже чортові фіглі! Невже ж вони гадають злякати дитячими фейерверками того, хто бачив ураганний огонь під Ковелем або на Карпатах5. Зараз же верніть мені мої вагони та накладні! (Злісно грюкає в зачинені віконця.)
Постаті коло чемоданів (стогнуть). Верни нам надію! Де наша надія?
Марко підбігає до першої з них і тягне за комір на авансцену. 1-а постать ставить чемодан і озирається в тузі.
Марко. Хто ти такий? 1 — а постать. Князь Воротинський 6. Марко. Князь... то чого ж ти чекаєш тут? Повернутися в Росію?
1-а постать. Ні, звідси немає вороття... Це станція, звідки немає дороги ні взад, ні вперед... Це станція — кінець усім шляхам, це станція, де немає й не буває надії...
Марко. То для кого ж тоді ця станція?!
1 — а постать. Ця станція для тих, хто спізнився на поїзд життя... ця станція для тих, у кого немає квитка або чий квиток прострочений... ця станція для тих, чий поїзд розбився в путі... чий годинник відстає або зовсім не йде.
Марко. То чого ж ти чекаєш тут?
1 — а постать. Нічого.
* Покиньте надію навіки, хто сюди увійшов (лат.).— Ред.
Марко. Нічого... яке жахливе слово. І довго ти сидиш тут?
1-а постать. Не знаю... десять хвилин... двадцять років... (Понурює голову.)
2-а постать (підбігає). Неправда. Брехня! Князь помиляється. Це просто непорозуміння. Безумовно, тут якась плутанина, але ми її розплутаємо. Просто непорозуміння або переплутали розпис поїздів, або поспішають дзиґарі, так, так, іменно...
3-я постать — поет (наближається). Ха-ха! Добре непорозуміння... Переплутали розпис. Замість Петербурга — Ленінград, замість Царя — Цік. Ха-ха!., та й дзиґарі поспішають — на сто років; наперед. Тринадцята година... Ха-ха!..
2-а постать. Юринда. Я певний, що зараз подадуть поїзд. Я ось тільки поголюся та прочитаю газету, і край. Додому на Бронну! Ви знаєте, гм, не маю честі, у мене ж будинок на Бронній в Москві. Присяжний повірений Іванов, ну, і звичайно член с.-д.7 Коли будете в Москві, будь ласка, завітайте надвечір, почитаємо, посперечаємось, мабуть, уже вийшла вереснева книжка "Русской мысли"*, є що-небудь новеньке Сологуб^9. Поп'ємо чайку з ікоркою та з лимончиком, посперечаємось про Метерлінка І0, художній театр.
Поет. Ха-ха! Руська мисль за вересень! Руська мисль додумалась вже до Жовтня, що давно вже заморозив і ваш чайок, і нашого Сологуба.
2-а постать (не слухає). Ви знаєте, я тут випадково — навіть поголитись не встиг, ось тільки чекаю на листа — надзвичайно важливий лист, розумієте. Ага, ось, до речі, й листоноша. Гей, люб'язний. (До листоноші.)
Приходить листоноша в звичайному вбранні зі своєю торбинкою.
2-а постать (до листоноші). Мені немає листа? Іванову Леонідові Павловичу? З Москви?
Листоноша (глухо). Листів не було і не буде ніколи...
Усі постаті зриваються і оточують листоношу, торсаючи його, простягаючи
до нього руки.
Постаті. Мені листа! Чи немає мені листа? А мені? Мені листа!
Ще одна постать— похила, завчасу посивіла, сліпа людина, спираючись на плече с и н а — ю н а к а.
Старий. Спитай його, Костику... чи немає мені листа.
Листоноша зачерпує повною жменею із своєї торбинки попіл і сипле його в простягнуті до нього руки.
Постаті. Попіл! Попіл! Попіл! Тільки попіл! Ще одна постать — полковник. Більшовицькі фіглі! Брехня! Це агенти з Москви, знаємо. Я зараз же надішлю телеграму. Гей, телеграфіст, хто там? (Стукає у віконце.)
З віконця телеграфу зараз же висовується вороняча голова.
Полковник. Прийміть телеграму. Можна?
Ворон. Можна, коли нема мертвих слів.
.Полковник (подає аркуш і читає). Петербург, Іжевський проспект, 13. Стягніть недоплату минулих років. Раджу генералові припинити продаж Куп'янської садиби. Чекаю повернення царської влади. Полковник Кулаков.
Зараз же ця телеграма з'являється вогненним транспарантом на чорній
дошці коло вікна. Ворон-телеграфіст виходить з паличкою в лапі.
Ворон. Цієї телеграми не можна прийняти. Тут багато мертвих слів, що їх вже немає там, куди ви її надсилаєте. (Викреслює паличкою одне за одним слова, які гаснуть.) Петербург — немає. Невський — немає... немає... немає... минулих — немає, генералів — немає, садиб — немає, царя — немає. (Закреслює все, крім слів "13", років, "рад", "янської" і "влади" — після чого на екрані залишається — "13 років Радянської влади".
Полковник. Га! Я так і знав, що і в пеклі більшовицькі агенти. (Плює.) Добре ж, я подам скаргу самому Сатані. Де скаргова книга?
Екран гасне.
Одна з постатей. Посилка! Казали, що сьогодні буде посилка в життя.
Всі кидаються юрбою до правого віконця "Довідки".
Всі. Життя! Життя! Дайте життя!
Юнак. Батьку, пусти й мене... я попробую протовпитись до віконця.
Старий. Даремно, синку... даремно, нам з тобою немає місця в житті.
Марко (до нього). Чого ж ти сидиш тут, старий, на цій станції, відкіля немає шляхів? Чого ти не потрапив на поїзд? Хіба ти теж князь, хіба ви теж утекли з рідного краю?
Старий. Ні, чоловіче... ні... довіку я працював і ніколи нікуди не втікав від життя, але воно не прийняло ні мене, ні мого бідного сина... Один по одному відходили поїзди, що йдуть на станції праці, надії, життя.... але нас відштовхували інші, в кого були дужчі лікті; нарешті, ми потрапили в якийсь поїзд, але він привіз нас сюди, на цю прокляту станцію... і з того часу ми сидимо тут уже багато років... багато... і ось минув час і не вернеться вже надія... І немає гіршої муки, ніж знати, що змарновано час... що нічого не зробив я для мого бідного сина, який ніколи не пізнає, що таке молодість... що таке радість праці, радість життя...