Нічого подібного я не зустрічав потім уже ніде,— аромат, смак, відчуття якоїсь нібито дівочої свіжості і... Найбільш аромат..; мені здається, що я його чую і зараз, і угадав би його відразу, а між тим він не подібний ні до якого запаху... Це не кардамон, не ганус, не ваніль, не цитрин, не, флер д'оранж, не троянда,— словом, ніякий відомий аромат, а між тим щось таке безконечно знайоме... мені здається, що я віддав би півжиття, аби хоч раз покуштувати цього чудового печива. І знаєте, панове, я пам'ятаю, що це було немов би тут, у Ніжині, коли моя мати гостювала тут у свого дядька генерального бунчужного Борозни. Вже потім, багато років після, я чув, що нібито якраз тут — чи то в Києві, чи то в Ніжині — знають секрет чудового марципана, що зветься "дівочий поцілунок". (Задумливо.) Може, це і є чарівне печиво мого дитинства...
Кряква (одкашлюється, встає з місця й робить кілька кроків до графського столу). Г-кхм-гм-кха. Ясновельмож...
Але Цвіркун та другий панич хапають його за фалди й тягнуть назад.
Цвіркун. Тю, дурний!
Загальне дивування, гомін і регіт.
Двігубський (розливає вино по бокалах). Не сумуйте, пані Францишко! Докажіть лучче графові, що жіночі поцілунки більше палкі, ніж дівочі. Тоді він забуде й думати про свій "дівочий поцілунок". Так, так. Напевно забуде.
Усі. Так, так. Напевно забуде.
Бжостовський (підіймає голову). Ні, панове, цього не можна забути... Що б там не було, але я певний, що це не-зрівняне печиво дійсно існує на світі. Нехай це мрія, але я її знайду. Це мрія про любу дівчину рідної України. З її рук я дістану це чарівне печиво і перший мій тост хай буде за милий образ, за любу дівчину рідного краю... (Підіймає свого бокала.)
Усі. Віват!
Цокаються з графом і п'ють. Францишка не п'є, навмисне кидає свій бокал, який розбивається з дзвоном, і утікає в сльозах.
Бжостовський. Ну навіщо це?
Двігубський. О! Ось вам і маєте. То графові й тут дзвінка світить!
Невседомський. Віншуємо графа з перемогою.
Двігубський. Віншуємо з новою жертвою. Коли кажуть, що в Кракові моляться, у Варшаві танцюють, у Вільні полюють, а в Києві грають у карти, то в Ніжині, мабуть, закохуються. От маєш! Ми тут б'ємося даремно цілісінький рік, а він прийшов, побачив і має. Віншуємо графа. Правда, вона не цілком дівчина і не зовсім українка, але яка красуня!
Бжостовський (спалахнувши). Прошу затямити, панове, що я не дозволю нікому сміятися з моєї мрії. Коли я про що говорю, я звик відповідати за свої слова. І зараз я теж готовий підкріпити мої слова чим хочете, навіть пістолем. Я готовий іти об заклад, більш того, я готовий завтра ж одружитися з дівчиною, що піднесе мені чарівне печиво моєї молодості.
Загальне дивування, Глухий гомін. Францишка повертається і стає біля столу.
Двігубський. Так. Це по-графськи сказано. Але дозвольте вам завважити, мій графе, що ви дуже ризикуєте. Марципан може бути чудовий, але сама дівчина — мармизою.
Регіт.
Бжостовський (з повагою). Ні, цього не може бути. Ця дівчина мусить бути тільки прекрасною, як фея. Усі. Віват!
Цокаються з графом.
К р я к в._а (знову встає і хоче йти до столу). А, та одчепіться. Я сам знаю. (Виривається й наближається нерішуче до столу.)
Двігубський. Е! Що це таке? Вам чого треба? Бжостовський. Ви до мене?
К р я к в а^ (чинить низенький "політичний" поклін). Дозвольте мені, шановний мосціпане, ясновельможний графе, сереиіссіме комес, мовить кілька слів з приводу цієї циркон-станції. Певно, і не пристало б мені втручатися в розмови годнєйших над себе осіб про речі субтельні і високі, але сіт веніа вербо, респектуючи на те, що єсьм тутешній мешканець, і, як каже поет Горацій, кворум парс магна фуї, осмілююсь завважити деякий консиліум, сіреч пораду по дискусії панській.
Бжостовський (нетерпляче). То в чім справа? Кажіть, будь ласка, ближче!
Кряква. Ек-хм-гм. Повинуюсь, ясновельможний графе. Дійсно, і політика свєцькая учить не заживати довгої розмови і мовити тільки до матерії, про яку мовиться. Не говори много, абись не впав у непоміркуваніє тих, яким язик, як на коловороті. Вважаючи на це, я не одважився би зовсім розповідати про цю дискретну справу, але, як каже поет Горацій, коли знаєш, що лучче,— мусиш повідомити.
Двігубський. О, то химерний чудак зі своїм Горацієм.
Бжостовський. Ну, то і що ж ви маєте повідомити?
Кряква. Так ось, дозвольте повідомити ясновельможного графа, що тут, у Ніжині, на Магерках живе одна дуже древня бабуся, що знає дивні рецепти марципанів та інших ласощів стародавньої Речі Посполитої5. Я чув, що в неї єсть і цей славетний марципан, що зветься "дівочий поцілунок".
Бжостовський (зворушено). О, так він, виходить, дійсно існує.
Кряква. Але, з вашого дозволу, ясновельможний графе, вона нікому не дає своїх рецептів, ця бабуся, і коли в неї просять, то каже, що дасть тільки тому, хто зуміє її перепити. Бо бабуся ця дуже любить наливки та настоянки, яких у неї без краю. І хоч вона і старезна, як біс, але і п'є, як чорт, і переп'є, із вашого дозволения, всякого гусара і навіть академіста з Київської академії6 і, як каже поет Горацій...
Гуртовий регіт покриває ці слова.
Двігубський і Невседомський. От тобі й маєш! Ось де виявляється наречена пана графа. Бабуся з Магерок. О, то може графові й пощаститьТі перепити.
Бжостовський (розлютований стукає кулаком по столу й кричить). Годі! Я навчу вас поважати мої слова! (Схоплюється й хапає Крякву за груди.) А тобі чого треба, вчена сороко, премудрий шпаче! Держи при собі свої поради й свого Горація...
Штовхає Крякву, що з переляку попадає на Цвіркуна й судових паничів, які підіймають регіт.
Бжостовський (ще більше розлючений накидається на тих). А вам чого треба, кручені паничі, чорнильні душі, судові лушпайки! Я вам покажу, як сміятися із моїх слів. Зараз же геть звідціля!
Цвіркун. Але трохи тихше, шановний пане. Я.— я єсьм шляхтич і студент Харківського університету, маю шпагу і мундира.
Бжостовський. Та невже? Це ще звідкіля такий хоробрий горобчик? Зараз же киш, поки я не розгнівався на обидва ока. (Виймає з кишені пістоля.) Я вам покажу і мундир, і шпагу, не подивлюся на малинові закавраші. Геть! (Наступає.)
Цвіркун, Кряква і усі паничі перелякані шарахаються до
дверей.
Цвіркун (зупинившись на мить, виглядає споза інших паничів). Стри... стривайте. Ми... будемо скаржитися. Ви пла... платитимете за ваші вчинки.
Бжостовський (спокійно). Добре. А поки я плачу за все ваше частування, панове! Можете не турбуватися, я заплачу за всіх.
Паничі. Віват, граф Бжостовський!
Бжостовський. Добре, добре! Але все ж таки прощайте, панове.
Усі виходять.
Цвіркун (вистрибує з дверей на мить). Я вас... визиваю на дуель.
Бжостовський підіймає загрожуюче руку, він зникає.
Бжостовський (повертається до столу, виймає на стіл жменю червонців, не ховаючи, проте, пістоля). Моя прекрасна пані, прошу вибачення за те, що позбавив вас ваших гостей, ось плата за всіх цих лайдаків. А вас, панове, прошу, коли хто невдоволений моїм поводженням, то я готовий дати сатисфакцію, коли і де вам завгодно, хоч і зараз. (Кидає на стіл пістоля.)
Францишка (бере Бжостовського за руки). Та що це ви, та годі-бо, ясновельможний пане. Прошу вас, перестаньте гніватися, здаюся на вашу ласку. Адже ж граф не схоче засмутити мене, правда? (Пригортається до нього, зазираючи у вічі.) Правда?
Двігубський. Та годі, мій графе, все гаразд, вип'ємо краще за прекрасну нашу господиню.
Францишка. Ні, ні, за нашого дорогого гостя. (Бере бокал і подає графові, а сама бере другий не покидаючи руки Бжостовського і зазираючи йому у вічі.) Ось, будь ласка. (Ластиться до нього.) Для мене, мій пане, мій солодкий, мій гарнесенький пане. Ну, чи пан мене кохає хоч трошки? Хоч трошечки... трошечки...
Бжостовський. Чи можна ж устояти перед такою принадною спокусою... (П'є вино і дивиться їй в очі, а потім, не стерпівши, цілує її в губи довгим поцілунком.}
Усі. Віват, граф Бжостовський!
Францишка, ніби засоромившись, виривається й вибігає в цукерню, граф робить рух услід за нею. Але в ту ж хвилину посеред наступившої тиші чутно, як відчинились з дзвоном вхідні двері, і зараз же чути дзвінкий
дівочий голосок.
Леся увіходить до цукерні,— молода дівчина, в звичайному панянському вбранні, у капелюсі в вигляді кошика, по моді того часу.
Леся. Добрий вечір. Дайте мені, будь ласка, фунт кави, тільки свіжої. Ні, не змеленої, тільки смаженої.
Бжостовський (в кімнаті). Що за чудовий дівочий голосок. (Прислухається.) То тихше-бо. (Робить кілька кроків в бік арки і, примусивши жестом руки мовчати інших, прислухається й дивиться в цукерню.)
Леся (в цукерні). Так, фунт.
Францишка. Більш нічого?
Леся. Ні, дайте ще, будь ласка, фунт мигдалю... Ні, не солодкого — гіркого. Так, все, більш нічого.
Бжостовський. Що за принадне дитя! Зараз тут, у таку хвилину. Це не дівчина — фея.
Хоче увійти в цукерню, але в цю ж мить Двігубський вбігає до цукерні і, схопивши Лесю за руку, тягне її до кімнати.
Двігубський (притягнувши злякану дівчину-до кімнати). Прошу вас, прекрасніша панянко, випийте з нами келех шампанського. Д-дуже приємно...
Бжостовський (б гг/ж мить відштовхує Двігубсько-го). Геть! (До Лесі.) На бога, вибачте, мадмуазель, це огидне грубіянство. Мені незносно думати, що ви можете й мене вважати за такого ж зухвальця. Може, ви дозволите мені проводити вас?
Леся. Ні, дякую! Мерсі! Добрий вечір! (Хоче йти.)
Бжостовський. На одну хвилину, мадмуазель, вибачте мені мою сміливість.
Леся зупиняється.
Але —я шановливіше прошу вас відповісти мені на одне запитання,— скажіть мені, будь ласка, ви вмієте пекти якесь солодке печиво? Благаю вас, я не жартую, це мені дуже важливо.
Леся (спалахнувши, сердито). Ні, на жаль, я не можу завдати вам цієї втіхи. Я не вмію пекти жодних ласощів, та і взагалі не можу терпіти нічого солодкого... Навіть каву п'ю без цукру. А ще більше не терплю солодких розмов. Прощавайте. (Повертається й хоче йти.)
Бжостовський (в розпачі). Але цей мигдаль, що ви зараз купили!
Леся (усміхнувшись). Мигдаль? Ну що ж, покуштуйте, як хочете.
Простягає до нього торбинку з мигдалем. Бжостовський, мов зачарований, бере кілька мигдалин і кладе в рот, не спускаючи очей з дівчини.
Леся. Прощавайте! (Зникає за дверима.)
Бжостовський (розкусивши мигдаль).